Незалежний громадський портал

БЛОКПОСТ

Бус добряче підкинуло на вибоїні. От дідько… Розплющую очі, спросоння намагаюсь зрозуміти, де ж це ми. Виявилося, прокинувся вчасно – попереду височіє вже знайомий пагорб над Сіверським Донцем, гора Крем’янець.  Отже, Ізюм позаду, попереду – Слов`янськ і Донбас.  Дике Поле, дідько його забирай.

Спускаємось з пагорба, попереду – роздоріжжя, поворот на Барвінкове. Блокпост. Зона АТО.  Тут усе вже серйозно – блоки і мішки з піском, БТР-80, обкладений мішками, за ним ще один. Зенітна установка, збоку викопані окопи-щілини, захист  від артобстрілів. Стаціонарне приміщення поста ДАІ, вікна забиті бляхою та закладені мішками з піском. Шлагбауми з металевих труб і солдати. Наші.

Взагалі-то, це «мєнтівський» блок-пост. В сенсі того, що контроль тут здійснюють військовослужбовці МВС. Строковики Внутрішніх Військ України – колишній «Барс» з київських Нових Петрівців. Паралельно з ними працюють даїшники з Сумщини. Так, а три тижні тому тут стояли хлопці з Чорткова, зведений Тернопільський загін, навперемінку з Луцькими волиняками. Запитую сумчан, де тернопільчани? Кажуть, поїхали додому, ми їх замінили. Ну, це тішить, отже, ротація все таки триває. Хлопці звично оглядають автівки, перевіряють документи у водіїв та пасажирів. «Вевешники» добре озброєні, у всіх хороші жилети, рації, взуття. Дійсно, при Януковичу все найкраще давали не армії, а міліції, хтось же повинен був приборкувати народ. Ну, але, дякувати Богу, все повернулося по іншому.

Мєнти дивляться наші папери. Полонська Самооборона Майдану, гуманітарний вантаж – бронежилети, медикаменти, спорядження, продукти. «Виконком Полонської міської ради просить усі державні органи сприяти доставці вантажу в зону АТО…»  Перевіряють бус, пропускають. Ну, але нам до спецури, далі вже військові пости, ці все одно затримають. Тому дзвоню до наших хмельничан з Восьмого окремого полку спецпризначення ЗСУ. Чую знайомий голос  «Дерев’яного».  Просить зачекати, у них НП – кацапи вдарили «Градом», двадцять «200-их» і понад дев’яносто «300-их».  Тобто, двадцять вбитих і дев’яносто поранених.  (Вже повернувшись додому, дізнаємося, що це був не «Град», а найновіша розробка російської армії – «Торнадо»). Говорить, через такі страшні втрати всіх перевели на посилений стан, контроль стає набагато жорсткішим.  Як тільки отримає дозвіл на наш проїзд до табору, виїде за нами особисто. Чекаємо. Пригнічені  великими втратами, мовчки спостерігаємо за життям блок-посту.

Спочатку здається, що за три тижні тут нічого не змінилося. Проте, згодом, знаходяться й певні відмінності. По перше, значно пожвавився рух машин на Слов’янськ.  Ну, це не дивно – і Слов’янськ, і Краматорськ та Дружківка вже звільнені нашими військами.  По друге, люди спокійніші, дехто посміхається до наших бійців, я бачу, як з бусика місцеві дають їм упаковку мінералки, з легковика  жінка виносить пакет соку. Так, на сьогодні прогноз погоди дає 32 за цельсієм, сонце помаленьку піднімається вище. По третє, на декількох машинах з донецькими номерами бачу українську символіку – синьо-жовті прапорці й стрічки. Раніше я тут такого не помічав.  Олег запитує  «вевешників», чи не дратуються місцеві від цих перевірок. Боєць з Києва каже, що, навпаки, більшість просто щаслива, що вже є якийсь порядок. Особливо донецькі.

Є ще одна відмінність: відновлено нормальне автобусне сполучення.  Під’їздить автобус  Дружківка – Харків. Розмовляємо  з пасажирами.  Я спілкуюсь українською, двоє дядьків відповідають теж українською. Кажуть, що в них все було краще, ніж в Слов`янську.  Один, щоправда, каже, що наші стріляли по місту, інший йому заперечує, що то сепаратисти. Але все спокійно, без надриву і озлобленості.

Зі сторони Ізюму легковою прибувають молоді хлопці в різномастих камуфляжах. Нацгвардія, перший батальйон, наші, майданівці, добровольці. Спілкуюся з двома. Утримували Карачун – висоту на околиці Слов’янська, гору з телевежею. Пережили понад два місяці обстрілів і штурмів. Бачили на власні очі, як російські бойовики збили наш гелікоптер з «есбеушниками»  під час так званого «перемир’я». Вбивали ворогів і втрачали друзів на Карачуні. Один з вінницького Бару, інший з черкащини. Розповідають, що командиру батальйону ЗСУ, який стояв поруч, терористи пропонували 20 тисяч доларів, щоб він відвів своїх солдат з Карачуна і дав «сепараторам» розправитися з нацгвардією. Але той виявився справжнім офіцером і не здав їх, весь час билися разом. Приємно вражені бойовим духом і патріотизмом вояків 95 аеромобільної бригади з Житомира.

Спокійно говорять про те, що за два місяці боїв отримали  лише  2459 гривень! Старшина говорить, що офіційно їх немає в зоні АТО. Кажуть, добре, що батьки і друзі надіслали гроші. Констатуємо, що нічого, в принципі, після Майдану не змінилося, принаймні в армії. Обговорюємо, що потрібно зробити з генералами та іншими виродками з Міністерства Оборони, сходимось на тому, щоб поламати їм ноги битками, можна і руки.  Зараз є пару днів без боїв, тож нацгвардійці їздили в  Ізюм, намагались розслабитися в нічному клубі. Бачу, не вдалося, всі на нервах. Говорять, що є молодь за нас, а є й проти наших, за Росію. Хлопці поспішають повернутися до своєї частини – сьогодні їх передислоковують далі, на південь, десь під Донецьк. Від шлагбаума даішники кричать гвардійцям, що ось машина йде прямо повз Карачун, підвезе вас, сідайте. Обіймаємось, обіцяємо один одному повернутися в Київ і закінчити Майдан, прощаємось.

ДИКЕ ПОЛЕ

   Чекання армійців затягується. Від’їздимо назад, на гору Кременець. Звідти відкривається мальовничий краєвид  на долину Сіверського Дінця і величезний масив лісу, що тягнеться на десятки кілометрів понад річкою. Невеликою групкою стоять половецькі баби, зібрані з навколишніх курганів. Саме тут зупинявся новгород-сіверський князь Ігор під час походу на половців, вступаючи на територію Дикого Поля. За спиною в нього залишалась Київська Русь, одним з міст якої було і моє Полонне.  Стою і думаю, що фактично нічого не помінялося за майже тисячоліття.  З півдня і сходу на нас нападали степовики і ординці, тут проходив цивілізаційний розлом між Європою та Азією. Сьогодні українська армія в Дикому Полі стоїть на передньому краї оборони цінностей європейської цивілізації – демократії, верховенства закону, чесної конкуренції, толерантності до меншин. Змінилось лише дещо – замість кибиток косооких степовиків перед мною розляглася густозаселена територія з містами та селищами, які налічують мільйони людей. І велика частина з цих мільйонів – наші вороги.

Наївно було б все спрощувати до міжнаціонального конфлікту росіяни – українці. Дійсно, Крим, Донецька та Луганська області – це території з найбільшою кількістю етнічних росіян в Україні. Дійсно, росіяни завжди вороже відносилися до українців і, найбільш нетерпимо, до незалежної української держави. Проте сьогодні величезна кількість етнічних росіян захищає Україну – свою країну, в яку вони повірили і яка стала для них справді рідною після Майдану та російської агресії.  А протистоїть нам наволоч, велика частина якої має етнічні українські корені.

Як заселялося Дике Поле? Ну, власне, як заселявся Донбас? Так, були козачі застави, хутори. Той же самий Слов’янськ починався з козацького укріплення Тор. Проте масовий елемент місцевого населення з’явився протягом останніх ста років, плюс-мінус. Вугілля, сіль, інші корисні копалини. Шахти, заводи, фабрики. Якщо українські козаки й селяни освоювали тут землю, були власниками і ставка, і млинка, і вишневого садка, то пізніші переселенці не мали нічого, крім своїх рук. Зразу вони працювали на шахтах і заводах російських чи іноземних власників, згодом – на «совєтських» підприємствах. Абсолютна більшість новоприбулих втрачала зв’язок зі своєю малою батьківщиною, традиціями, культурними цінностями. Плюс велика кількість кримінального, декласованого елементу. Та й в радянський час хто їхав на Донбас? Невдахи, які не змогли зайняти нормального місця в тогочасному соціумі, люди з низьким освітнім, культурним, майновим рівнем. Рідний брат мого батька виїхав в Стаханов. Тут йому дали сяку-таку квартиру, пішов на роботу в шахту. Часом приїздив в Полонне, хизувався високою, по тим часам, зарплатою. Жодної освіти не здобув, сина теж не вивчив. Результат? Люмпен-пролетаріат, в тій самій  убогій квартирці. Все, що заробляв, пропивав і прогулював. Але система щомісяця платила гроші, яких повністю вистачало на горілку й ковбасу. Збій відбувся в дев’яності. Старі, не модернізовані шахти й заводи не витримували конкуренції, закривались, робота, а з нею й гроші, зникали. Дике Поле стало бідувати. Скажете, бідувала вся Україна? Так, але ми мали ставок-млинок  – городні ділянки, і, найголовніше, нормальну освіту, тому швидше зрозуміли, що система приречена, тому потрібно рятуватися, хто як може. Одні поїхали на роботу за кордон, другі кинулися у вир підприємництва, треті терміново опановували затребувані професії.  Донбас же чекав повернення золотих часів, занурившись у кримінал і озлобленість. Частина місцевого криміналітету за безцінь прихватизувала шахти й заводи, вийшла на корупційні схеми ухиляння від сплати податків, захопила місцеву владу, поставила своїх мєнтів-прокурорів-суддів спочатку на Донбасі, а згодом і по всій Україні. В той час, як ми будували пивзаводи «Оболоні», ферми «Нашої Ряби», корпуси «Сандори» і цехи «Богдану», «ахмєтка со товаріщі»  розбудовував «Донбас-Арену» і купував найдорожчу квартиру в Лондоні, жорстоко експлуатуючи залишки радянської промисловості і заганяючи місцевих в нелегальні копанки. Дрібний бізнес Дикого Поля, слабенький і кволий, стогнав під кримінально-адміністративним тиском «регіоналів». Тому й підтримав антиянуковичський  Майдан тут, в основному, дрібний бізнес і нечислена інтелігенція. А якщо врахувати, що крім низького культурно-освітнього рівня Донбасу на цій території ще й відсутня реальна церковна багатоконфесійність і панує російське телебачення, стає зрозумілішим ненависть більшості населення до «інших» , майданутих, бандерівців, націоналістів.

Після падіння режиму Януковича тубільці Дикого Поля перебували в ступорі – як це, що ж буде далі? З мізками в них давно було туго – досить лише переглянути результати ЗНО по Україні, Дике Поле там стабільно в третьому десятку. Аж тут по ОРТ передали, що Крим тепер буде мати російські пенсії і зарплати, крутого президента і ніяких тобі «бєндєровцев» . Варто лише помахати російськими прапорами, провести якийсь «референдум» і «зелені чоловічки»  Путіна вступлять в донецькі степи а недолуга армія київської хунти втече аж до Львова. І тубільне бидло радісно кинулося повторювати кримський прецедент. Правда, виявилося, що частина людей не хоче йти до путінського раю – виходить з синьо-жовтими прапорами за єдину Україну і навіть за Європу!  Проте питання вирішили швидко – кого побила міліція, кому розрізали животи, кого витіснили з власних домівок і вигнали «в Украіну». Проголосили на якихось мітингах «незалежні республіки» Луганду і Донбабве, зразу ж провели референдуми про приєднання до Росії. Тут як тут з’явилися «ополченці», чечени, «казакі», російські «дабравольци».  Ну, словом, все, як в Криму.

А далі чомусь забуксувало. Путін, розхльобуючи кримську авантюру, не захотів ускладнювати своє положення анексією депресивних територій Дикого Поля. Українська влада, оговтавшись після окупації Криму, направила війська для відновлення територіальної цілісності держави. Свої, донецькі олігархи-регіонали чомусь втекли в «бендеровський» Київ. І, саме головне, свої ж «ополчєнци»  в масі своїй виявилися кримінальною гопотою, яка чхала на високі ідеї «русскава міра», а воювала за триста гривень в день і за право ходити зі зброєю по місту і робити що хочеш.

Життя потроху стало перетворюватися на пекло. Поступово зникав хоч якийсь закон і порядок,  грабувалися банки, магазини, розбивалися банкомати, відбиралися машини. Мародери стали грабувати будинки й квартири. Стало неможливо отримати пенсію і зарплату, стало зникати світло і водопостачання. Натомість з’явилися блок-пости і траншеї, обстріли і міни, реквізиції та арешти, вбиті й викрадені. Населення почало потихеньку обурюватися, проте було вже пізно. Російські керівники, гіркіни та бородаї, реалізували свої плани, не узгоджуючи їх з тубільними мешканцями Дикого Поля. Десятки тисяч біженців стали покидати Донбас. І – о чудо – ті з них, які втікали  на захід, до українських областей, з подивом і заздрістю дивилися на мирне життя Дніпропетровська й Одеси, Києва та Запоріжжя. Та що там казати! Після пекла Словянська Ізюм видається майже раєм!

…  В кінці нашої розмови з нацгвардійцем з вінничини ми з ним прийшли до однієї думки: так, «вони» нас не люблять. Тих, хто за нас, за єдину Україну, яка прямує в Європу, тут не так вже й багато. Менша частина ворогів буде чинити опір, але без Росії вони приречені, за якийсь час ми їх знищимо або нейтралізуємо. Але більшість людей Дикого Поля буде нас терпіти, тому що там, де стоїть українська армія – мир, порядок, електрика, пенсії і ніяких мародерів. Путін же їх зрадив, «народні республіки» виявилися владою найманців та криміналу, вдруге туди більшість вже не захоче. Так що, хоча любові не буде – та й дідько з ними, хай сидять тихо, й цього вже достатньо. Ну, і , звісно, вирубити кацапське телебачення і ввімкнути українське – без цього не обійтися…

ВІЙСЬКО

   Дзвінок від «Дерев’яного». Машина за нами вже вийшла. Мчимо на блок-пост. Якраз вчасно, щоб побачити декілька нових БТР-4 під українськими прапорами. Згодом прибуває загін піхоти. Всі рухаються десь в напрямку Красного Лиману.  Передислокація, отже…

Прибуває «Дерев’яний». Обіймаємось, вітаємось. Часу обмаль, тому поспішаємо за вояками в напрямку Слов’янська. Хвилин сорок – і ось ми вже на околиці табору спецпризначенців. Підходять наші солдати. Наші – це 8-й полк спецпризначення ЗСУ дислокований в Хмельницькому, тому не дивно, що більшість вояків – мешканці Хмельницької області. Тут немає строковиків – лише контрактники. Тому й кидають їх у саме пекло. Досить сказати, що 8-й полк брав участь у відомій операції українських військових по звільненню донецького аеропорту.  Та й в Слов’янськ  розвідка наших ввійшла десь ополудні, задовго до офіційного визволення міста.

Розвантажуємо бус, передаємо продукти. Їх немало й небагато – півтори тони, тому працюємо разом. Хлопці засмаглі, в потертому камуфляжі. Відчуваємо себе трошки незручно поряд з ними в своєму новому камуфляжі з самооборонівськими  емблемами.  До акції  Полонської Самооборони приєднався депутат ВР України Кравчук Василь, наш земляк з Теофіпольщини.  Тож передаємо від нього спецпризначенцям  бронежилети, літні «берці» для розвідників, інше спорядження. Бронежилети 4 класу захисту «Гайдамака», зроблені як жилет-розгрузка з аптечкою. Чекали їх дванадцять днів, що поробиш – черга. Проте найбільше радіють бійці, як не дивно, тактичним рукавичкам, просять ще тактичні окуляри. Полонські аптекарі укомплектували п’ятнадцять аптечок, підприємці купили біноклі, а ще труси для цілої роти. Все це перекочовує в армійську машину.

Ну, і , основний сюрприз – тепловізор. Під час минулої нашої поїздки вояки скаржилися на відсутність тепловізорів і спеціальних прицілів. Проте тепловізор не гречка чи сало – вартість хорошого приладу з дальністю спостереження один кілометр коливається в межах 45-50 тисяч гривень. Зрозуміло, що це вам не бронежилет за 3300 гривень, тут все серйозно. Одначе, гроші все-таки знайшлися. Подейкують, що їх пожертвував анонімний громадянин, який задля цього зняв латунну скульптуру Лєніна  і здав її на кольоровий брухт.  Як би там не було, тепловізор, доставлений  контрабандою з Білорусі, в руках спецпризначенців.  Ми перевіряли його перед передачею, чутливість неймовірна – вночі показує навіть слід від босої ноги на дорозі! Ось і  зараз, незважаючи на денну спеку, розрізняємо силуети теплих тіл та двигунів машин на відстані в двісті метрів. «Дерев’яний» задоволений, просить, якщо можна, приціли до «снайперок». Ну, це вже наступного разу.

Взагалі то хлопці злі. Нарікають на непослідовність наказів, на тупцювання на одному місці,  погану координацію дій між різними силовими структурами. Запевняють, що якби чітка команда і сміливість вищого керівництва, все зробили б значно швидше. Скаржаться, що вся нова техніка, в основному, йде зараз на озброєння Нацгвардії, зокрема, ті ж БТР-4. Підтверджують зміни в частини населення зони АТО. Так, є явні вороги, а є й нормальні люди, які вітають українську армію і чекають її приходу, як щастя. Ну, в принципі, ми це й самі знаємо.

Раптом з бокової дороги під’їздить невелика колона  легковиків і бусів, яку супроводжують бетеери і патрульні машини з озброєними бійцями. З’ясовуємо, що це іноземні й українські журналісти на чолі з речником АТО Олексієм Дмитрашковським.  Зацікавлено йдемо за ними. Виявляється, метрів за двісті від нас, просто на дорозі, механіки приварюють до бронетранспортерів великі металеві решітки – захист від кумулятивних снарядів. В ході останніх боїв за Красний Лиман решітки довели свою перевагу. Ефективність дії бетерів значно зростає, захищеність наших солдатів теж, тому, по можливості, більшість з них буде переобладнана. Слухаємо пояснення речника АТО і не відмовляємо собі в задоволенні  зробити з Дмитрашковським  спільні знімки, тим більше, що інший офіцер супроводу виявляється нашим земляком з Кам’янця-Подільського. Журналістів везуть далі, а ми записуємо прохання і побажання наших вояків. Але це вже на майбутнє. Прощаємося і вирушаємо назад, до мирної території.

ІНШІ ДОБРОВОЛЬЦІ

Однак, додому ще рано. Ми повинні передати передачу нашим землякам – даішникам зі зведеного загону Хмельницької області. Звязуємось по телефону, чекаємо  недалеко від Словянська. Десь за півгодини хлопці підлітають на чорній даішній  «Шкоді». Зустріч радісна: ще б пак, двоє з них – полончани, а один навіть кум Олега. Як і більшість міліціонерів в зоні АТО, запаковані вони серйозно: високі броники 5 рівня захисту, кевларові каски, автомати, гранати, повно набоїв. Навіть українські сухпайки на кожного в багажнику автівки. Проте передачам з дому раді, беруть пакунки й ящики. Ми даємо їм також плащі й накидки від дощу, які Самооборона купила для патрульних даішників в зоні АТО.

Запитую, скільки тут хмельничан. Кажуть, всього десять, всі добровольці. Перепитую, дійсно добровольці?   Підтверджують, що так. Прибули для несення служби в Ізюм, зараз стоять в Словянську. Патрулювання вулиць, супровід колон, журналістів, перевірки на блок-постах. Чергують вже дванадцятий день, всього має бути тридцять. У полончанина  Віктора троє дітей, у Анатолія двоє. Сергій з Шепетівки має одного сина, який воює тут же, в восьмому полку. Хлопці геройські, що й казати. Проте на моє запитання, скільки ще знайдеться добровольців, мнуться. Запитую, скільки даішників в області? Чотириста п’ятдесят, атестацію пройшло триста шістдесят. Буде з них хоч тридцять шість добровольців?  Кажуть, ні.

Мимоволі згадую перший приїзд в Ізюм і розмову з луцькими державтоінспекторами.  Тоді в зону АТО відмовилися їхати дванадцять волинських правоохоронців.  Волиняки сказали, що всі відмовники – офіцери елітного спецпідрозділу. Правда, Аваков тоді чи не вперше спрацював жорстко: всіх відмовників не лише звільнили з лав МВС, а й порушили проти них кримінальні справи. Ну, а хто буде міняти наших? Однозначно, правоохоронна система прогнила наскрізь. І це Волинь і Хмельниччина, що ж казати про мєнтів Дикого Поля? Розігнати і набрати нових, молодих і сміливих, які не були в тій системі. Подейкують, що так думають і в МВС – після закінчення АТО хлопці з Нацгвардії мають стати основою нової правоохоронної системи.

«Шкода»  виводить нас до останнього блокпоста. Проїздимо повз бійців, сигналимо їм. Помахи рук у відповідь, білозубі посмішки на засмаглих, запилених обличчях.  Ми мчимо додому, а вони залишаються на межі Дикого Поля, оберігаючи спокій України, як дружинники Київської Русі  чи козаки Гетьманщини сотні років тому…

Анатолій Бученко,

фото автора.

Спеціально для НГП.