Ні для кого не секрет, що захід України не те що ближчий до Європи, а Європою себе вважає і Європою є. А приїжджому досить побачити закарпатські села, львівські вулички-площі-кав’ярні або чернівецькі архітектурні шедеври, аби так само не сумніватися: він уже в Європі. Хіба що дороги підводять. Але в цьому мешканці західних областей розраховували не так на український уряд, як на те, що ось-ось буде підписано Угоду про асоціацію з ЄС — і закордон з дорогами неодмінно підсобить, бо хіба ж гостям звідти не шкода своїх автомобілів?
Утім, асоціації хочеться не лише заради ліпших доріг. І не тільки задля безвізового режиму чи ще якихось суто практичних дивідендів. А — для документального підтвердження даності, що Україна — це Європа. Для того хоча б, аби по цій, українській, частині Європи перестав блукати привид СРСР у рясі Руского міра, робі СНД чи шкурах Таможенного Союза.
Тож рішення Кабміну Азарова про призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію України з ЄС, озвучене 21 листопада, було тут значно несподіванішим, аніж сніг на голову. Перша реакція не забарилася: вже наступного дня на центральних майданах обласних центрів з’явилися пікети з протестами проти згортання євроінтеграційних процесів. На чолі акцій, певна річ, був Львів. Але й інші міста не відставали, заряджаючись енергією одне від одного, як — пам’ятаєте, у фільмі “Володар перснів” — спалахували одне за одним сигнальні вогнища, гарантуючи єдність і взаємну підтримку в боротьбі.
Фото “Дзеркала тижня”
Вінниця негайно відгукнулася тисячним мітингом. І — вразила самолюбство хмельничан, які під час податкових майданів звикли, що саме у Хмельницькому, столиці українських базарів, найчисельніші й найгарячіші протести. Тому хмельницька “Свобода” вже 22 листопада зініціювала скликання позачергових сесій місцевих рад, а через три дні координаційна рада трьох опозиційних партій і громадськості розгорнула на центральній площі обласного центру євромайдан. Наступного ж дня, 26 листопада, хмельницький міський голова Сергій Мельник провів тут-таки, на Майдані незалежності, позачергову сесію міської ради з єдиним питанням порядку денного: “Про звернення до президента України, Верховної Ради України щодо відновлення курсу на європейську інтеграцію та укладання Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом”. Сесія за участі 41 депутата (фракції “Свободи” і “Батьківщини” практично в повному складі) одностайно проголосувала за звернення. “Альтернативи євроінтеграційному курсу просто не існує, — ідеться в ньому. — Ми добре розуміємо всі труднощі, які очікують вітчизняну економіку на шляху до сім’ї європейських країн. Однак готові витерпіти їх, готові докладати всіх зусиль для того, щоби мрія про європейське майбутнє України стала реальністю. Заявляємо про неприпустимість геополітичного реверсу. Вимагаємо терміново розглянути й ухвалити всі необхідні євроінтеграційні закони та підписати Угоду про асоціацію між Україною і ЄС на саміті Східного партнерства у Вільнюсі”.
Крім того, депутати вирішили перейменувати вулицю Червоноармійську на Європейську.
Ще через два дні лідери обласних організацій опозиційних партій, виконуючи рішення столичного керівництва, передали євромайдан до рук громадськості. Хоч партійні прапори абсолютно не дискредитували євроінтеграційні заходи — навпаки: подоляни, 80% яких підтримали на виборах до Верховної Ради опозиційні партії, наразі навіч бачили у їхніх діях виконання заявлених перед виборами політичних програм. Тим паче що партії взяли на себе всі організаційні клопоти із забезпечення діяльності майданів. Проте розпорядження лідерів — закон. “УДАР”, чиї позиції на Хмельниччині найслабші серед опозиціонерів, погодився на “деполітизацію” євромайдану легко, “Батьківщина” — під тиском листа Тимошенко, а “Свобода”, найактивніша впродовж кількох останніх років протестна сила в області, — зціпивши зуби й виконуючи союзницькі домовленості. Тож 27 листопада образ хмельницького євромайдану змінився — із бойового політичного, загартованого шквальним вітром і снігопадами осінньої негоди, — на наповнений музичними ритмами і безжурними веселощами студентсько-молодий.
Сумом світяться лише вікна обладміністрації, що виходять на Майдан незалежності. “Озадачені” президентом Януковичем і головою обласної державної адміністрації Ядухою, чиновники мусять роз’яснювати масам крутий віраж у зовнішній політиці України. Це нелегко, бо нелогічно. Та їм до цього не звикати.
Вінницька область лежить на схід від Хмельниччини. Проте євроінтеграційні процеси в цьому краї давно набрали обертів. У жовтні минулого року Вінниччина і Молдова презентували у Брюсселі спільний проект, що працює з лютого 2011 р., — Єврорегіон “Дністер”. І, завдяки сприянню Комітетові регіонів ЄС та представництву Мазовецького воєводства Республіки Польща у Брюсселі, відкрили в столиці Євросоюзу своє представництво, яке очолює досвідчений дипломат О.Мороз. Згодом Вінниччина стала повноправним членом Асамблеї європейських регіонів. Наразі понад 300 територіальних громад області співпрацюють за угодами з європейськими, найактивніше — з польськими, партнерами. А голову Вінницької обласної ради Сергія Татусяка називають “головним євроінтегратором краю”.
Татусяк наступного після урядової заяви дня на своїй сторінці у Фейсбуку поширив заяву: “Євроінтеграція не скасовується! Україна продовжує крокувати в Європу! Вважаю, що рішення уряду про призупинення питання укладання Угоди про асоціацію України та ЄС не до кінця зважене. Воно не відповідає проголошеному європейському зовнішньополітичному вектору держави, закріпленому законом. Воно також не відповідає прагненням більшості українців. Альтернативи європейській інтеграції немає”.
28 листопада депутати Вінницької міської ради ухвалили рішення про однозначну підтримку європейського курсу України і надіслали телеграмами текст заяви президенту України Віктору Януковичу, президенту Європейської комісії Жозе Мануелю Баррозу та президентові Ради Євросоюзу Герману Ван Ромпею. Цим самим рішенням сквер на вулиці Грушевського з Вінницькою вежею — одним із символів міста — названо Європейською площею. Біля міськради, на Майдані незалежності, замайорів прапор Євросоюзу.
Цього ж дня такий самий символічний жест зробили чернівчани: підняли стяг ЄС над міською ратушею, а депутати міськради більшістю голосів проголосували за звернення до президента України із закликом негайно підписати Угоду про асоціацію України з ЄС. Та за це чернівецьким євроактивістам довелося поборотися. Хоч у чернівецьких коридорах влади, що обласної, що обезголовленої (ду-уже по-європейськи, правда?) міської, вдень із вогнем не знайдеш противників євроінтеграції. Навпаки: всі за, всі пишаються тим, що Чернівці — європейське місто, а буковинці — справжні європейці. Свідченням цього було Буковинське віче 3 листопада, на якому понад 12 тисяч учасників з усіх куточків краю одностайно підтримали курс України на євроінтеграцію. І як після такого велелюдного схвалення почувався чи не головний його натхненник, голова облдержадміністрації, переконаний євроінтегратор М.Папієв, змушений після урядового рішення шукати протилежні аргументи? Правда, цю, в повному значенні, чорну роботу він скинув на обласне керівництво Партії регіонів.
Владна вертикаль взагалі опинилася в найдурнішому становищі. За розпорядженням згори, вчора ще найактивніші євроінтегратори, держчиновники після 21 листопада кардинально змінили риторику. Але це не дивує. Дивує інше. Буквально перед 21 листопада, за вказівкою керівної нині партії чи власної совісті, багато ректорів виступали перед студентами з тією ж таки яскравою євроінтеграційною агітацією. А потім, після перших “партійних” майданів, саме студенти враз і масово стали двигуном акцій за євроінтеграцію та їхню докорінну деполітизацію, — і їх майже ніхто не зупиняв, хоча серед ректорів наших вишів відчайдухів мало.
Дивує й активність та сміливість міських голів і депутатів міських рад — тим більше на тлі розгубленості державної виконавчої влади. Звісно, чудово, якщо представниками органів місцевого самоврядування керує патріотизм і здоровий прагматизм. Але, чесно кажучи, такі приклади самостійності чи й протиставлення (і підставляння!) себе центральній владі вони демонструють чи не вперше за час президентства Януковича. І, якщо, скажімо, поведінку хмельницького міського голови С.Мельника ще можна спробувати пояснити партквитком “Батьківщини” в його кишені, то вчинок голови Кам’янця-Подільського М.Сімашкевича, який обійняв цю посаду в дуже неоднозначній ситуації й однозначно за сприяння чинної влади, викликає питання. Він, перебуваючи у робочій поїздці у Вільнюсі, через Фейсбук радо підтримав міську громаду з вимогою до президента України підписати Угоду про асоціацію України з ЄС 29 листопада. Міг же промовчати — а ось же ні. Чому?
І хотілося б вірити у щирість не лише рядових учасників євромайданів, а й далеко не наївних наших можновладців. Та не відпускає враження, що жива енергія людей, які щиро прагнуть іншого, кращого, життя, — лише розмінна монета в чиїйсь великій грі, спрямованій виключно на покращення власного життя.
Хоча краще б це було помилкове враження.
Світлана Кабачинська, “Дзеркало тижня”.