Минає рівно рік, як у Хмельницькій області відбулися трагічні події. 19 лютого 2014 року під стінами обласного Управління СБУ були вбиті двоє протестувальників: 72-річна Людмила Шеремет і 21-річний Дмитро Пагор.
Перша загинула абсолютно по дурниці, отримавши рикошетну кулю, яка мала відлякати “гарячі голови” від прориву в приміщення. Хлопець віддав життя під час палаючої будівлі есбеушників за спробу потрапити на територію стратегічної державної установи. Говорять, що у цьому випадку також мав присутність рикошет.
Як безпосередній очевидець революційних подій на Хмельниччині, у тому числі й підпалу СБУ, спробую дати відповідь: “За що поплатилися життям ці люди?”
Урок перший. Патріотизм чи сепаратизм? Ранок 19 лютого 2014 року у Хмельницькому нічого погано не передвіщав. Щоправда, багатьох збурила вечірня телекартинка з київського Євромайдану, де влада Януковича застосувала до мирних демонстрантів водомети зі спробую відтиснення їх з центральної площі.
Хмельницький Майдан збирався кволо —не було єдиного лідера і чіткого розуміння, що далі робити. Майже з голосу прийняли рішення блокувати рух транспорту на вулиці Кам’янецькій. Це давало змогу виграти час для підтягування людських “резервів” (маються на увазі, передовсім працівники тутешніх ринків, котрі є рушійною силою масових протестних акцій. Згадайте 10-тисячний податковий Майдан — авт.).
Приблизно опівдні Майдан біля облдержадміністрації вже нараховував кілька тисяч людей. Одразу поступили пропозиції щодо подальшого плану дій. Серед екзотичних, яку озвучив поважний народний депутат, було перекриття залізничного сполучення. Хтось заперечив і запропонував розділити на дві колони невдоволених мітингувальників та йти “викурювати банду” з приміщень обласної прокуратури і СБУ.
Ось тут і виникає важливе питання. Чому з поля зору випало обласне міліцейське відомство, яке було не меншим, користуючись термінологією майданівців, “оплотом зла режиму Януковича”. Адже виглядав би логічнішим масовий протест саме під стінами УМВС, з огляду на незаплановане відрядження 30 хмельницьких беркутівців до столиці на захист тодішньої влади. До речі, приміщення міліції також мало гарний післяремонтний стан, як і обласне СБУ.
Приціл на Управління СБУ вибирався не з позиції, як повалення зловісного фантому КДБ, а більше, як будівля, що начинена арсеналом зброї. Ще з радянських часів у цих схронах зберігалося стільки боєприпасів, яких ударною хвилею виставило б на знесення кількох багатоповерхівок у центрі Хмельницького. Інша річ, а навіщо мирним демонстрантам зброя, котрі вийшли на вулиці за проєвропейську ідею і подолання корупції?
Якби щось подібне відбувалося зараз, то правоохоронці гарантовано зверстали ряд кримінальних справ за захоплення державних будівель і сепаратизм. Бо дуже ця витівка перегукується з донбаськими “народними республіками”, які виникали за таким же сценарієм після падіння влади Партії регіонів: групами невідомих осіб прибиралися до рук силові будівлі (СБУ, міліція, прокуратура), захоплювалася вся наявна зброя і брався контроль над містом. То, можливо, ще у лютому Західній Україні нав’язувалася дестабілізація, здеригована ефесбешними посіпаками?
Урок другий. Кров на погонах Крайтора. Через два дні після вбивств під СБУ я написав замітку для агенції УНІАН “Кров на погонах СБУ”. Публікація хоч і вийшла емоційною, але все ж таки мала сіль: ситуація вийшла з-під контролю, коли з’явилися перші жертви. Відповідальність за це мав би понести бувший начальник Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області Віктор Крайтор. Саме він віддав накази на стрільбу. Це особисто було підтверджене Крайтором на Майдані та у сесійній залі обласної ради, де його ледь “не лінчував” розлючений натовп.
Однак, за традицією “християнського прощення”, справу проти Крайтора закрили за відсутністю доказів. Він залишився без посади, але у резерві служби безпеки.
Не меншу відповідальність за трагічні події мали б розділити провокатори, котрі наразили беззбройних людей на вогонь. Та їм, як і Крайтору, “відпустили гріхи”, застосувавши закон про амністію.
Урок третій. Зіпсоване майно громади. Очоливши обласну раду, голова ради і активний учасник Революції гідної Іван Гончар, почав отримувати “листи щастя” від керівництва Управління СБУ. Погорільці просили виділити з обласного бюджету понад 20 мільйонів гривень (!) на ремонт обгорілого приміщення. Рада змогла відшукати тільки 2 млн. грн.
У скрутне становище після закидання СБУ“коктейлями Молотова” потрапило й комунальне підприємство “Хмельницькелектротранс”. Два тролейбуси цього підприємства протестувальники зняли з рейсів і кинули, як “троянського коня”, під стіни есбеушників. Згодом ці машини вщент знищив вогонь.
За словами керівництва “Хмельницькелектротрансу”, вони втратили більш-менш нові одиниці транспорту (1994 і 2006 років випуску). Натомість міська рада не довго побивалася — у міському бюджеті віднайшли “зайвих” 3,5 млн. грн на придбання двох сучасних тролейбусів.
Таким чином, “у трубу” вилетіло, щонайменше, 5,5 млн. грн. бюджетних коштів!
Урок четвертий. “Герої не вмирають!” Це гасло як і рік тому, сьогодні українці говорять на адреси тих співгромадян, котрі поплатилися життям, виборюючи краще майбутнє для своєї країни. Небесна сотня, небесний батальйон учасників Антитерористичної операції — скільки ще хоробрих формувань покладуть голови насамперед за мир і порядок в Україні? І наскільки є виправданим ціна людського життя реальному стану речей в країні? Питання риторичні.
Віталій Тараненко.
Всі фото автора.