Щонайменше дві обставини спонукали мене до написання цих рядків. Перша криється в публічному запрошенні до дискусії одним із кандидатів у народні депутати від Партії регіонів Віталієм Миколайовичем Олуйком. Зробив він його, виступаючи на мітингу в обласному центрі 17 серпня „Партія регіонів за чесні та прозорі вибори!”
Згодом, виголошений заклик, був розтиражований районними комунальними засобами масової інформації. Дослівно він звучав так: „…партія влади переконливо виграє парламентські вибори та створить пропрезидентську більшість. Тому ми зацікавлені в чесних виборах і запрошуємо наших опонентів до відкритої дискусії”.
Сьогодні справді існує чимало важливих питань, які варто було б чесно і об’єктивно обговорити. Їхня переважна більшість відноситься до „проблеми виживання” простої людини. Того самого „виживання”, яке влада назвала стабілізацією. Але, очевидно, й сама, не повіривши у декларований добробут, змушена була шукати інші, не менш вагомі аргументи, аби схилити на свій бік виборця. Так з’явився законопроект Ківалова-Колесніченка „Про засади державної мовної політики”, який уже став частиною національного законодавства і поспіхом реалізується в окремих регіонах країни.
На жаль, але питання державної мови знову постало на порядку денному. Постало не в сенсі обговорення шляхів перетворення її у дієвий чинник національного державотворення, а як передвиборча технологія. Здавалося б, політики уже мали навчитися на власному гіркому досвіді, що не можна використовувати базові для функціонування самої нації речі у досягненні політичної мети. Але за умов, коли згуртувати виборця навколо досягнутої „економічної стабільності” не виходить, щось потрібно пропонувати натомість. І питання мови у цьому випадкові виявилось якраз на часі. Тобто, на думку представників партії влади, воно до певної міри має полегшити вирішення політичних завдань, пов’язаних з парламентською виборчою кампанією.
Причому, за первісним задумом, ухвалений законопроект має принести політичні дивіденди не лише в якомусь окремому регіоні держави, а в загальнонаціональному вимірі. У східних та південних регіонах це досягається шляхом почергового визнання обласними радами російської мови як регіональної, а в західних та центральних областях представникам правлячої партії дозволено мати окрему думку з цього питання, що, крім іншого, мало б демонструвати й наявність плюралізму в середовищі самої партії. Тому самоврядним органам цих регіонів було дано зелене світло на прийняття звернень до Президента України з проханням зважено підійти до підписання цього закону.
Хмельниччина не стала винятком у цьому процесі. Обласна рада на своєму засіданні 17 липня 2012 р. також ухвалила рішення з цього питання.
Однак сьогодні й на місцевому рівні питання мови є об’єктом спекуляцій з боку кандидатів у народні депутати. До певної міри їх можна зрозуміти, адже питання мови в краї є надто чутливим для громадської думки, і, звісно, може принести додаткові голоси на виборах. Але це не виправдовує, коли йдеться про певні хитрощі й маніпуляції: приміром, відкликання свого голосу В. Шпаком, котрий також є кандидатом у народні депутати. Або коли стверджується очевидна брехня. Це, власне, стало другим чинником, котрий спонукав автора відгукнутися на запрошення до публічної дискусії.
Аби бути цілковито точним, наведу цитату із одного матеріалу, розміщеного в агітаційній листівці кандидата у народні депутати Віталія Миколайовича Олуйка: „На глибоке переконання депутата Хмельницької обласної ради, голови Хмельницького територіального відділення Антимонопольного комітету України Віталія Олуйко єдиною державною мовою у нас має бути, як це записано у Конституції України, українська мова. Тому під час чергової сесії Хмельницької обласної ради Віталій Олуйко ініціював прийняття звернення депутатів до Президента України Віктора Януковича. Обласна рада підтримала дану ініціативу і прийняла відповідне звернення стосовно Закону України „Про засади державної мовної політики”.
З агітаційної газети Віталія Олуйка
Я ще раз наголошую, що подана в такій формі інформація щодо ініціювання до обговорення мовного питання не відповідає дійсності, а якщо зовсім відверто – є брехнею.
Щоб не бути звинуваченим у суб’єктивізмі в оцінці ініціатив Віталія Миколайовича, я змушений вдатися до аналізу конкретних фактів з нашої новітньої історії.
Після того, як Верховна Рада України 3 липня 2012 р. з грубим порушенням конституційних та регламентних норм ухвалила Закон „Про засади державної мовної політики”, десятки громадських організацій Хмельниччини спільно виступили із зверненням, в якому оцінили прийнятий нормативний акт як зухвалий наступ на засади української державності. Підтримуючи цю ініціативу та демонструючи солідарність, тридцять чотири депутати Хмельницької обласної ради звернулись до голови Хмельницької обласної ради М. В. Дерикота скликати 11 липня 2012 р. позачергову сесію, на якій розглянути відповідне питання та прийняти рішення обласного самоврядного органу. При цьому, до обласної ради було передано як проект рішення, так і розроблений проект звернення. Він містив чіткі оцінки того, що відбулося та звернення до Президента України виступити Гарантом Конституції і не допустити легітимізації проголосованого законопроекту.
Втім, позачергова сесія скликана не була. Можливо через те, що більшість у цей час ще не була готовою розглядати порушене питання (принаймні, на засіданнях постійних комісій, що передували пленарному засіданню, мовне питання відхилялося від розгляду), можливо й з огляду на те, що 17 липня мала відбутися планова сесія. На це засідання групою депутатів (Л. Бриндіковим, Ю. Браніцьким, Д. Бойком, М. Дерикотом, В. Олуйком, С. Лабазюком, В. Мельниченком, І. Шоробурою, В. Ядухою) було підготовлене і внесене на розгляд альтернативне звернення щодо Закону України „Про засади державної мовної політики”. На сесії його зачитав Д. Бойко. Це, так би мовити, зовнішній бік справи, який яскраво ілюструє процес розгляду мовного питання напередодні та під час сесії обласної ради.
мовне рішення провладної більшості обласної ради
саме звернення депутатів із мовного питання
А тепер поговоримо про головне – про зміст запропонованого альтернативного звернення, підготовленого, очевидно, у владних кабінетах. Ну, не хочеться мені, Віталію Миколайовичу, вірити в те, що, будучи фаховим юристом, Ви могли рекомендувати Кабінету Міністрів України розглянути поправки до мовного законопроекту після того, як його щойно ухвалила Верховна Рада. Це ж надто непрофесійно, погодьтесь.
З аналізом альтернативного звернення я виступав під час роботи сесії, намагаючись переконати депутатів, що в запропонованій формі його не можна приймати. Зараз лише лаконічно повторю наведені мною аргументи.
Загалом, документ містив вісім абзаців. Прийнятними із них було два (перший і п’ятий), де йшлося про посилання на авторитетну думку Івана Огієнка щодо ролі мови в житті кожної нації та констатацію факту про те, що згідно Конституції України в державі має бути єдина державна мова. Решта тексту звернення викликає цілий ряд питань.
Отже, по-порядку.
У другому абзаці стверджується: „Третього липня цього року Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроект №9073 „Про засади державної мовної політики”. „За” проголосували 248 народних депутатів. Ухвалення „мовного” закону викликало широкий резонанс та активну полеміку у суспільстві і експертному середовищі”.
Навіть людина, яка дуже прискіпливо відслідковує діяльність законодавчого органу останнього скликання, навряд чи спам’ятає, коли він ухвалював рішення більшістю присутніх у залі народних депутатів. Так само було і з мовним законом. Тому в даному випадкові було б правильним сказати, що за принциповий законопроект проголосувало 248 депутатських карток.
Щодо суспільного резонансу та активної полеміки, то автори не надали значення тому факту, що для більшості громадян країни, мовне питання – це не питання полеміки. Бо, як писав Олесь Гончар, „мова – не просто знаряддя спілкування. Це щось значно вагоміше. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання століть”. Тому не дивно, що питання мови поставило суспільство на грань відкритого протистояння. Європейська площа у Києві миттєво заповнилася молодими людьми, які на знак протесту проти ухваленого законопроекту розпочали голодування.
Віталій Олуйко
У третьому абзаці констатовано: „На сьогодні під цим документом немає підпису Голови Верховної Ради України та Президента України. З огляду на розвиток подій оглядачі у своїх коментарях охарактеризували закон як такий, що „завис у повітрі”.
Сама по собі висловлена думка про оглядачів є незрозумілою. Але ситуація дещо увиразнюється, коли читаємо наступний абзац, який розпочинається словами:
„У зв’язку з цим ми, депутати Хмельницької обласної ради, не можемо залишатися осторонь дискусій, які точаться у суспільстві щодо прийняття Закону України „Про засади державної мовної політики”, і вважаємо за необхідне висловити нашу позицію”.
Тобто, виходить, що депутати Хмельницької обласної ради приймали власне рішення з цього питання з огляду на дві посутні обставини: по-перше, тому, що оглядачі у своїх коментарях охарактеризували закон як такий, що „завис у повітрі” (це випливає з попереднього абзацу), а, по-друге, що, очевидно, є не менш важливим, тому що не можуть залишатися осторонь дискусій.
Певен, що для більшості подолян, як і загалом українців, питання мови – це знову ж таки не питання дискусій. Це питання, що зачіпає самі основи буття нації. Це, справді, як в І. Огієнка: „Поки живе мова – житиме й народ, як національність…”
Власне базуючись на цьому розумінні значення мови в житті суспільства, депутатський корпус мав би формулювати власну позицію з цього питання, а не керуватися в своїх діях тим, що якийсь оглядач щось там охарактеризував, чи з огляду на неймовірну потребу долучитися до дискусії.
У шостому абзаці стверджується: „По-друге, на нашу думку, навколо мовного питання необхідно консолідувати фахівців з питань держави та права, статистики, мовознавців, правозахисників, представників місцевих рад, громадських організацій. У ньому не повинно відчуватися впливу іноземних держав, радикалів з обох сторін, політиків. Потрібно врахувати усі конфліктні моменти законопроекту і будь-що вивести мовне питання з політичної площини”.
Тут відразу виникає ціла низка питань, які не зайвим було б прояснити. Наприклад, чому навколо мовного питання мають консолідуватися лише чітко перелічені фахівці певних галузей знання? А хіба, приміром, робітництво, не має об’єднатися навколо питання державної мови? А селянство? Погодьтесь, питання далеко не риторичне.
Чи інше твердження: „У ньому не повинно відчуватися впливу іноземних держав”. Можливо, для авторів цього звернення відомо щось більше на предмет ухвалення даного законопроекту. Тоді правильним було б задекларувати свої знання і чітко вказати на догоду якій чи яким іноземним державам парламентська більшість ухвалює доленосні для нашої країни нормативні акти.
Так само хотілося б почути бодай якісь пояснення про „радикалів з обох сторін”. Особливо цікаво дізнатися про тих з них, котрі внесли до законопроекту більше двох тисяч поправок, які з порушенням усім можливих норм більшістю були проігноровані. У чому в даному випадкові полягав радикалізм В. Яворівського чи В. Кириленка, як і багатьох інших депутатів, котрі працювали над законопроектом і хотіли шляхом внесення пропозицій змінити окремі його положення і саму концептуальну сутність? Знову ж таки, як на мене, питання не риторичне.
У сьомому абзаці звернення констатується: „Підтримуємо Главу держави, який під час зустрічі з керівництвом парламенту заявив, що жодних висновків стосовно законопроекту не робитиме, доки не буде проведено його повну експертизу і доручив Кабінету Міністрів України розглянути усі поправки до мовного законопроекту”.
Завдяки голові обласної державної адміністрації В. Ядусі, котрий закликав депутатів підтримати пропозицію в частині вилучення апеляції до Кабінету Міністрів, як безглузде, цей абзац зазнав змін. Але в тексті, поданому у Вашій агітці, Віталіє Миколайовичу, він таки залишився. Напевне, Ви знаєте чому.
Врешті восьмий абзац містив саме прохання: „Звертаємось до Президента України Віктора Федоровича Януковича виступити Гарантом Конституції і докласти максимум зусиль для розв’язання мовної проблеми, що сприятиме послабленню напруги та підвищенню рівня толерантності в українському суспільстві”.
Тобто, усім було очевидно, що реагувати на ухвалений парламентом законопроект у разі, коли він попадає на підпис Президентові, можна єдиним шляхом: наклавши на нього вето. Але у нашому зверненні цього якраз немає.
З часу ухвалення звернення обласною радою ситуація кардинально змінилася. Законопроект став Законом України. Ціла низка обласних рад своїми рішеннями поспіхом запроваджує другу регіональну мову, звісно ж російську. Натомість окремі самоврядні органи звертаються до Конституційного Суду, аби визнати нікчемним даний нормативний акт.
Я так припускаю, що й Хмельницькій обласній раді потрібно буде в подальшому визначитись. А це означатиме, що кожний з депутатів матиме ще раз можливість публічно продемонструвати своє ставлення до цього справді надважливого питання.
Віктор Адамський,
історик,
депутат обласної ради.