Роман Попелюшко: «Відсутність результату бойових дій розмиває мотивацію мобілізованих»

Неоголошена війна з сусідньою державою-агресором, на жаль, далека до завершення. Продовжується чергова мобілізація до війська, активно працюють волонтери, громадськість. Зрештою й держава зрозуміла необхідність захищатися, збільшивши видатки на армію.

Додому повертаються військові, котрі першими стримали удар російсько-терористичних військ.

Що найбільше їх хвилюватиме, як будуть повертатися до цивільного життя, зрештою, як змінилось українське суспільство сьогодні ми дізнаємося у кандидата психологічних наук, доцента кафедри практичної психології та педагогіки ХНУ Романа Павловича Попелюшко.

 romanСьогодні наша країна перебуває у стані неоголошеної війни з сусідньою державою. Протистояння продовжується уже не один місяць, збільшуючи кількість жертв. Як впливає це на психіку пересічних українців?

Звичайно, свідомість, ставлення до життя, до країни, до рідних та близьких сьогодні змінилась. І хоча, починаючи з 2004 року, українці перебувають у майже постійних політичних стресах, звикнути до того, що на твоїй землі йде війна неможливо. Військові дії призвели до втрати віри у завтрашній день, особливо це стосується мешканців постраждалих областей, також до знервованості, страху та внутрішнього неспокою.

Однак, існує думка, що головна тривога українців полягає у відсутності позитивних для нас результатів цієї війни. Здавалось, йдуть бойові дії, працюють волонтери, кожен із нас коштами, речами та продуктами допомагає армії, проводимо мобілізації і т.д. і т.п. Однак, люди продовжують гинути, а результату (стратегічного, не тактичного) – нуль. Людина влаштована так, що якщо вона щось робить, має отримати певний результат. Ветерани Другої світової не мали такої психологічної проблеми: вони звільняли свою захоплену землю, міста та села, вони знищили ворога у його лігві.

Спілкуючись з військовими бачу різну мотивацію їх дій. Хтось воює за Україну, хтось за близьких, родину, аби війна не прийшла у їх дім. Люди старшого віку нерідко йдуть на війну, аби вберегти молодь. Однак, коли людина потрапляє в зону АТО, і, перебуваючи там певний час, не веде ніяких активних наступальних дій, отримує наказ стріляти лише у відповідь, її мотивація розмивається. Передусім, це стосується людей цивільних, а не професійних військових, які до цього підготовлені.

Армійських професіоналів готують усе життя до таких дій. Вони чітко розділяють: війна-це робота, а особисте життя – це особисте життя. Ці лінії у них майже ніколи не перетинаються. А ось у цивільних ці два світи часто-густо сплітаються. Війна – це життя за іншими категоріями та правилами, які не зустрічаються у повсякденному житті. Намагання їх туди перенести викликає певні психологічні проблеми.

Крім того, коли ти стріляєш по мішеням, це – одне. Коли ж ведеш стрільбу на ураження, знаючи, що це призведе до загибелі людей – це інший рівень відповідальності. Не всі, на жаль, це адекватно сприймають, звідси й психологічні зриви. Досвідчені командири, до речі, дають можливість своїм бійцям «випустити пар». Постріляти, наприклад, за попередженням, звичайно, по «зеленці», тощо. Це знімає певну психічну та фізичну напругу.

Зараз продовжується чергова хвиля мобілізації. Які поради слід дати цивільним, які відправляться на війну?

Дуже важливий момент: не потрібно ставити перед собою завищених, чи навпаки, занижених очікувань. Відсотків на 90 вони не справдяться. Позбудьтеся цього, сприймайте ситуацію, як вона є. Тоді не буде психологічних розчарувань.

Не менш важливим є тісний психологічний зв’язок з рідними, сім’єю, друзями. Це дає потужну емоційно-енергетичну підзарядку воїну. У будь-якій ситуації він упевнений, що його чекають вдома, кохають і т.д. Відсутність такого, умовно кажучи, ресурсу, призводить до швидшого емоційного спустошення. Тому порада: спілкуйтеся з рідними, вони вас завжди підтримають.

Коли йдеш на війну, то розумієш, що можеш загинути. Як сприймають смерть люди, котрі воюють?

Знаєте, є декілька стадій переживання втрати або смерті близьких та знайомих. Перша – це стадія шоку, коли боєць попадає у вогневий контакт, він може думати, що мене ніколи не можуть вбити, тому що краще бігаю, стріляю, окопуюсь і т.д., але коли бачить смерть своїх товаришів, виникає шок і розуміння, що й він може отак загинути.

Друга стадія – це стадія заперечення, у бійців виникають такі запитання, як, чому це з ним сталося? ні, це не може бути, що його вже нема. Тобто людина ще не може повірити, що його бойового побратима вже немає в живих. На цій стадії виникають так звані «торги». Тобто, якщо у мене є оберіг, чи прочитаю потрібну молитву, чи встану з потрібної ноги, зі мною такого не станеться.

Третя стадія – це неприйняття, на цій стадії виникає гнів і злість на того кого втратили (не глибоко обкопався, не добіг до укриття, не вчасно висунувся), на себе (я не допоміг, я не впорався), інших (командири, депутати, сепаратисти винні, що він загинув), на життя, на долю.

На четвертій стадії виникає депресія, тобто людині нічого не хочеться робити, вона нікого не хоче бачити, а якщо її достають з розпитуваннями «Що з тобою?» вона виявляє агресію у відповідь.

П’ята стадія – це стадія примирення, в першу чергу із собою та з новою реальністю, що далі прийдеться воювати, жити вже без свого бойового товариша.

Остання стадія – це стадія прийняття та вихід з переживання втрати або смерті близьких та знайомих. На цій стадії відбувається планування свого життя (нові бойові операції, нові знайомства, ротація і т.д.).

psih

Кожен по-різному сприймає факт смерті близьких та знайомих. Сприймання смерті залежить від пережитого досвіду, релігійності. Людям, котрі не можуть цього перенести, потрібно працювати десь у тилу, а то на передовій воїн із нього ніякий, та й його дії можуть бути непередбачувані.

Головне інше: коли боєць без паніки та істерик сприймає смерть, він стає по справжньому професіоналом, оскільки сприймає реальність свідомо і адекватно на неї реагує.

З Вашого досвіду, хто швидше адаптується до воєнних реалій?

Як же зазначав, люди з великим життєвим досвідом, вихованці інтернатів, спортсмени.

На що слід звернути першочергову увагу мобілізованим?

У людини є дві реакції на стресову ситуацію. Назвемо їх умовно «бий-біжи» та «бий-стій».

Чим вони відрізняються? У першій – під час обстрілу боєць одразу окопується, лише потім вивчає куди і як краще стріляти. У другій – людина починає розмірковувати, де і як краще окопатись, може впасти у ступор.

Перша реакція продуктивна – ти зберіг життя собі і, відповідно, своїм товаришам, давши адекватну відсіч супротивнику.

tren

 

Усі необхідні навички для виживання у бойових обставинах тренуються на полігонах під керівництвом досвідчених військових. Мобілізований має прослідкувати за своєю реакцією: чи «тормозить» він у тій чи іншій ситуації. Якщо є проблеми – відпрацюйте необхідну реакцію до автоматизму. Це збереже вам життя.

Звичка формується 21 день. Якщо ви увесь цей час тренувались правильно стріляти, падати, споглядати за місцевістю, то це допоможе вижити.

А який час потрібен для повернення до мирного життя демобілізованим?

Усе залежить від того, чи був він на ротаціях, де служив. Згідно натівських стандартів, у зоні бойових дій можна перебувати до 45 днів. Далі ротація на тиждень-другий і знову на передову. Якщо дотримуватись цього, то термін адаптації буде мінімальний. Однак, у нас є випадки, коли воюють без ротації і більше трьох місяців.

Далі все залежить від оточення. Якщо уникнути «давай по сто грам і розкажи, як воював» період реабілітації буде також не довгим. Сім’я та рідні найкращий лікар для демобілізованого. Головне, аби було взаєморозуміння.

Людина має позбавитись негативних емоцій. Над цим повинні працювати і командири, і волонтери, і психологи, і соціальні працівники.

Як можна виявити тривожні психологічні симптоми?

Є таке визначення –посттравматичний стресовий розлад. Він спостерігався в афганців та учасників інших бойових дій. Науковці усього світу прийшли до висновку, що всі, хто повертається з бойових дій, страждають на цей розлад.

Прояви: поганий сон, важко заснути, неможливість повноцінно відпочити, виснаження, замкнутість, прояви невмотивованої агресивності, пошук ворога. Часто «ворогом» можуть стати оточуючі люди та рідні, на яких перекладаються проблеми. Можливі прояви підозрілості, параноїдальності.

Навряд чи людина з такими симптомами визнає себе хворою та прийде добровільно до лікаря чи психолога. Що необхідно робити близьким?

Дійсно, звернення до лікаря чи психолога у нас не практикуються. Що робити?

Необхідно убезпечити людину від нервових зривів. Не використовувати феєрверків під час якихось святкувань. Уникати частих розмов про бойові події, а особливо питань на кшталт «А ти когось убивав?»

Дати можливість людині повноцінно включитись у цивільне життя і контролювати його.

Чи є організація на рівні держави, котра займається цими проблемами?

Є багато різних волонтерських організацій, котрі працюють у госпіталях, у зоні АТО. Однак якоїсь централізації я не спостерігав.

Є реорганізована «Психологічна служба Майдану», представники якої є у кожній області. Це також на громадських засадах.

Є також психологи у військових частинах та госпіталях.

Є штатні психологи у МНС, кількість яких сьогодні істотно збільшується.

Розумієте, на відміну від Заходу, у нас військова психологія ніколи не була державним пріоритетом. Що й говорити, коли армію взагалі розікрали. Ніхто не очікував, що буде війна, не розроблялась відповідна доктрина, стратегія. Більше того, у нас не має як таких військових психологів, є психологи кризових станів.

Тому необхідно обмінюватись досвідом, проводити курси підвищення кваліфікації аби відповідати реаліям сьогодення.

Розмовляв Вадим Олексюк

Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 2

  1. Йоп-ти… ні..я собі який ти хВіЛософ. Не..й тут звиздіти золушка. Давай на передову. Там тобі Ополченці бігом розкажуть з ким ти воюєш.
    Пишіт-пишіт. Прийду-будете відповідати за кожну буквочку.

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.