Колись наші предки кожну справу супроводжували молитвою. Нею починали, нею завершували – щоби в кожній справі був Господь, його допомога і благословення.
Публікація в «Незалежному громадському порталі» скульптора Автанділа Гігаурі про конкурс на кращий проект пам’ятника Небесній сотні в м. Хмельницькому на молитву не схожа. Це швидше прокляття. Прокляття всім, хто посмів уподобати чи проголосувати за інший – не Автанділа Гігаурі, який представив на конкурс дві свої роботи – проект. І звинувачення їх у всіх гріхах – продажності, некомпетентності, угодовстві з владою тощо.
Можна зрозуміти вражене авторське самолюбство. Та не можна ні зрозуміти, ні виправдати, ні залишити без відповіді розгнуздані, брудні й абсолютно безпідставні звинувачення на адресу людей, тим чи іншим чином дотичних до конкурсу. Хоч відомо: кожен про інших судить по собі.
Перипетії довкола пам’ятника висвітлювалися в місцевих засобах масової інформації починаючи з березня, коли депутати міської ради прийняли рішення про увічнення пам’яті героїв Революції гідності. Увага громадськості до цього проекту була надзвичайною, адже участь у бурхливих подіях зими 2013-2014 років брали тисячі хмельничан. Тому вони сприйняли в багнети волюнтаристське рішення міськвиконкому, який не лише самовільно визначив кількісний та персональний склад журі конкурсу, а й призначив йому керівництво, до цих подій непричетне. На перше засідання прийшли безпосередні учасники революції, висловили недовіру призначенцям влади і наполягли на введенні до складу журі своїх представників. Власне, представництво громадськості – до 40% – передбачене в усіх подібних конкурсних комісіях. Бо проекти, звісно, робляться фахівцями – але ж роблять їх для громади.
Конкурс стартував, та журі не могло зібрати кворум – дві третини від досить чисельного складу, – щоб повноцінно працювати. Вирішили все почати знову. Профільні професійні спілки і громадські організації делегували до складу журі своїх представників. Та вкотре зібралися ті ж двадцять чоловік, що постійно приходили на всі засідання. Тож члени журі, що навідувалися лише зрідка, виключили себе самі. В журі ввійшли 23 особи: по 4 від Спілок художників, архітекторів і дизайнерів, решта – від громадськості. Компромісом для процентного співвідношення між професіоналами і громадою стали три члени Спілки журналістів, які, з одного боку, добре знають місто і багато років професійно пишуть про його архітектуру, пам’ятки і пам’ятники тощо, з іншого – були висунуті в журі Радою Майдану. Згодом зі складу журі вивели секретаря, який приймав роботи і знав авторів. Інші члени журі знали тільки цифрові символи проектів.
Цілком можливо, що комусь із них був відомий автор тієї чи іншої роботи – як, виявилося з допису Гігаурі, були вони відомі міському голові Сергію Мельнику. Та ні Мельник, що посмів уголос висловити свою думку, ні присутні при цьому неподобстві Гігаурі і ще якийсь свідок не проінформували журі про жахливе мерське гріхопадіння. Понад те – після першого проколу влади з призначенням журі надалі ніхто з міського керівництва, навіть постійно присутній на засіданнях журі як представник замовника секретар міськради Костянтин Чернилевський і головний архітектор міста, член журі Віктор Дунаєвський і словом не прохопилися про підтримку владою котрогось із проектів. І жоден з членів журі не сказав, що хтось змушував його голосувати за ту чи іншу роботу. Може, пан Гігаурі має якісь докази такого впливу – записи телефонних розмов, фото передачі з рук у руки хабарів із зазначенням призначення – кому й за що? Ні? То вільний політ невтримної фантазії не варто переводити в припущення й підозри – бо можна нарватися на позов до суду про наклеп.
Утім, чому дивуватись, якщо Гігаурі – учасник конкурсу! – вважає нормальним давати виконкому «свої застереження» щодо членів журі і ще й ображається, що їх не взяли до уваги?!
От що правда – то це те, що на найпершому зібранні проявилися певні симпатії деяких членів журі. Але хіба будь-яке обговорення – це не прояв, аргументований чи ні, симпатій і антипатій? І хто сказав, що цілком самодостатні люди, якими є всі без винятку члени журі, навіть якщо вони не спеціалісти в скульптурі, не можуть мати своєї думки щодо пам’ятника? Як же треба зневажати гідність людей, щоб заявляти: «все було вирішено заздалегідь», «завчасно призначений переможець», «заангажована більшість», «люди підневільні, підконтрольні меру, тож відомо, як вони будуть голосувати»?
А якби вони проголосували за проект Гігаурі – то були б і компетентні, і незалежні?
Всі члени журі були вільні у своєму виборі. Ознайомилися з результатами громадської оцінки проектів. Не було жодного тиску і навіть агітації. Положення про конкурс передбачало відкрите голосування за кращий проект, однак за пропозицією архітектора Сергія Козака голосували таємно. Три члени журі на засіданні 22 жовтня повідомили колег, що не зможуть бути присутніми на підбитті підсумків, і отримали згоду на голосування заздалегідь. Свої голоси передали лічильній комісії в запечатаних конвертах. Богдан Теленько, обізваний у публікації «вірним васалом та рупором пана Мельника», не був на підсумковому голосуванні, тож проект, у підтримці якого звинувачує його Гігаурі (так, підтримував, і що?), став переможцем без його голосу.
Проект «Молитва за Україну» переміг переконливо: за нього проголосували 17 членів журі з 21. Можна сказати, конституційна більшість. Четверо членів журі віддали перевагу іншим проектам. Навіть якщо припустити, що ці четверо були з професійного середовища художників чи архітекторів, то все одно вісім їхніх фахових колег підтримали «Молитву». Як оголосив після затвердження підсумків голосування секретар журі Захар Пилипчук, автор проекту-переможця – хмельницький скульптор Роман Албул. Чий він зять і чи допомагав йому тесть – це їхні родинні справи.
Як голова журі, офіційно стверджую, що змагання було чесним і прозорим. Усі засідання журі були відкритими для всіх. Усі пропозиції ставилися на голосування, рішення приймалися більшістю голосів. Голова журі мав єдину перевагу: якби два проекти набрали однакову кількість голосів, його голос був би вирішальним. Як бачимо, в цьому не було потреби.
Як хмельничанка, переконана: якщо скульптор і архітектори професійно оформлять екстер’єр, пам’ятник «Молитва за Україну» стане окрасою міста.
А на закиди деяких коментаторів, що негоже мені, журналісту, очолювати журі конкурсу на кращий проект пам’ятника, бо це парафія професіоналів, відповім: так, я не фахівець, хоч фундаментальна гуманітарна освіта, багаторічний журналістський досвід і сформований естетичний світогляд дозволяють мені розібратися в темі. Та я, власне, не брала участі в конкурсі. Я була обрана більшістю голосів головою журі – для чіткої організації його роботи. Обрали мене 22 жовтня, а 29-го журі вже підбило підсумки: отже, робота була чітко організованою. А щодо професіоналізму – то, на жаль, наші відповідні «професіонали» вже перетворили Хмельницький у лабіринт, а його вулиці – в тунелі. Проте, судячи з коментаря «Мікеланджело» (от ким уявляють себе наші «профі» в галузі архітектури; ну просто як екс-генпрокурор Пшонка себе – Наполеоном), участь громадськості, а особливо журналістів, у роботі журі для декого з «професіоналів» – як кістка в горлі. Переконана, це саме тому, що ми не «заплямували себе», як хотілося б нереалізованому Мікеланджело, а разом з іншими відповідальними й патріотичними членами журі забезпечили рівні умови для всіх учасників конкурсу і не допустили жодних підкилимних угод, інтриг і змов.
І, нарешті, не можу оминути агресивний коментар ще одного «Майстра» – щодо мене: «Ви теж продажна шкура. Все робите тільки за гроші». «Теж» – бо ви, так званий Майстер – продажна шкура і все робите тільки за гроші? Мушу вас розчарувати: а я ні. І за 36 років моєї журналістської роботи не знаю нікого, хто може похвалитися тим, що купив мене, моє перо чи мій голос. А ви такого знаєте? То плюньте цій брехливій мерзоті в пику. Тільки не забудьте після цього витерти дзеркало.
Світлана Кабачинська,
заслужений журналіст України,
голова журі конкурсу на кращий проект пам’ятника Небесній сотні.