Хмельницький спецпризначенець: “Краще б не було такого перемир’я”

Ми не можемо ані назвати ім’я, ані показати обличчя нашого сьогоднішнього співрозмовника. Така інформація про бійців Хмельницького 8-го полку спеціального призначення є таємною. Але в межах дозволеного змогли розпитати його про те, чим живуть, що бачать в зоні АТО і що думають про цю війну солдати нашого рідного спецпідрозділу.

Нашого співрозмовника умовно назвемо Андрієм.  Він повернувся із зони АТО до Хмельницького у відпустку в межах ротації. І найближчим часом знову повернеться туди, де гаряче і як він каже, не сумно. Раніше відпустки були короткими, а зараз бійці можуть відпочивати вдома майже місяць.

Українські військові звільнили Слов'янськ. Фото ua.korrespondent.net

Українські військові звільнили Слов’янськ. Фото ua.korrespondent.net

–          В першу чергу розкажіть про сьогоднішні настрої військових.

–          Настрій взагалі причудовий. Ми там не тому, що так треба і все. А тому, що це наша земля, наші дід за неї воювали. Багато хто з нашого підрозділу народився чи виріс на тій землі, яку ми зараз захищаємо. Багато хто має там родичів. Віддати цю землю – це, по-перше, не по-українські. Український народ завжди був войовничим, і так просто своє не віддасть. По-друге, я військовий і чоловік. Це наш обов’язок бути там і захищати свою країну, свою державу своїх близьких і родичів. Так всі думають.

–          Чи добре зараз забезпечений підрозділ?

–          На рахунок військової форми, то зараз з цим питань нема. Держава нам видала нову статутну форму на кожного бійця. Зброєю і захисної амуніції теж вистачає. Все інше – теплі речі, балони до газових горілок, спальники, ліхтарики, різні дрібниці, потрібні нам у повсякденній роботі, наприклад батарейки – це все завдяки волонтерам і нашим товаришам тут.

Волонтери дуже допомагають. Довго наша країна чекала, коли зберуться всі люди і почнуть разом щось робити. Коли не буде це твоє, а це моє. Одиниці і раніше разом щось робили, але зараз набагато кращій стан в країні, коли люди стали як одне ціле. А коли держава стає як одне ціле, тоді й приходе перемога. Це на будь-якому рівні так. В країні, на роботі. Коли в когось щось не виходить, зібрались разом –  і все виходить.

–          Чи правда, що хмельницькі спецпризначеньці залишились ледь не єдиними, хто може виконувати завдання, бо всі інші спецполки понесли великі втрати?

–          “Покоцали” всі частини. В нас є також загиблі і поранені. І мого товариша днями мають привезти з київського госпіталю. Частин спецпризначення у нас не так вже й багато, але кожна з них зробила багато роботи. Наприклад, 95 полк за той час, що йде війна, натворив багато фантастичних справ. На них покладали останні надії, а зробили вони більше всіх. В тому ж Краматорську вони перші прийняли бій. І в Слов’янську дуже багато зробили. І коли російські війська увійшли в Крим, вони стояли між Кримом і Україною. Навіть морська піхота достойно виконує задачі на суходолі, хоч у них інше призначення. Сьогодні в спеціальних частинах ще лишається особовий склад, здатний виконувати бойові завдання.

–          У скількох боях довелось побувати саме Вам? Були якісь виняткові ситуації?

–          Десь близько 10. Це такі, що, на мою думку, суттєві. Бойові задачі виконуємо постійно, і ситуації різні складаються.  Для нас вони вже стали звичайними. За цей час, можна сказати, до всього звикли.

–          Чи траплялись  випадки, коли накази командування суперечили бойовій обстановці?

–          Такого не бувало. У нас, якщо сказав командир, що допомога буде, значить вона буде. У нас справжній військовий командир. Всі мої командири, і роти, і групи і частини – це люди- воїни, професійні, досвідчені, які своїх солдат на призволяще не кидають.

–          У Вашому підрозділі багато бійців мали досвід справжніх боїв?

–          У нас є хлопці, які служили в гарячих точках, у миротворчих місіях. Вони знали, що таке бойові дії, ділились з нами досвідом, як потрібно себе вести, на що сподіватись в тій чи іншій ситуації. Але всі ми мали добру підготовку. Ще до війни, тут у частині, стрільби і навчання проводились у нас постійно.

–          Відомо, що зараз в українському війську служать бійці колишнього Беркуту. В той же час деякі з них переїхали в Росію чи в Крим після Майдану? Що ви думаєте про всю цю історію?

–          До тих, що зараз служать Україні ставлюсь нормально. А ті, що перешли на інший бік, – ми не можемо зазирнути їм в голови. Одним з варіантів можна розглядати те, що їх за багато років до того відправили сюди в Україну, зробивши громадянство. Хоча, це лише припущення.

–          Хто зараз протистоїть вам? Ополченці, найманці, кадрові російські військові?

–          Бачили всіх. І ополченців, і російських військових з різних родів військ: і десантних і мото-стрілецьких. Різних бачили, з різними полоненими спілкувалися. Стріляють по нас точно не ополченці, у них немає такої стрілецької зброї.

–          Що говорять російські полонені військові? Які у них настрої?

–          Настрій у них простий: ніхто не знає куди їх відправили. Вони кажуть, що не мають телефонів. І вони справді були без них. І як вони самі вже здогадуються, що їх просто кинули і забули за них. Була людина і нема людини. І якщо вони навіть повернуться додому, ніхто не визнає, що вони російські військові.

–          Як місцеве населення зараз ставиться до українських військових?

–          По-різному. Є адекватні, які розуміють що їм може дати одна країна, а що інша. Вони розуміють з чого все почалось і до чого йде. І всі прекрасно розуміють, що коли Керченська протока замерзне, то у Крим нічого не буде постачатись. Люди знають, що не просто так, за добрі їхні очі, товариш Путін хоче їх взяти до себе. Таких десь половина, і їх кількість серйозно росте.

Якщо взяти Слов’янськ, то коли ми його звільнили, люди були цим незадоволені. А коли вже наші хлопці звідти виходили, то останнім несли хліб-сіл, просили не їхати, щоб не повернулись сепаратисти.  Бо раніше вони боялись вийти з дому, а зараз гуляють з дітьми, відпочивають, ходить громадський транспорт, працюють магазини, відкриваються садочки, школи.

–          Як виглядає так зване перемир’я з бойових позицій? 

–          Краще б його не було. Воно потрібно лише для того, щоб вони укріпили свої бойові позиції. Ми ж по них не можемо стріляти. Лише відстрілятись можемо, і все. Тільки вони по нам. Інспектори ОБСЄ приїжджають  –  не говорять, що їм не можна стріляти, говорять, що нам неможна.

–          А в українській армії в цей час відбуваються перегрупування чи переоснащення?

–          З нової техніки бачили 4-ті БТР, їх було досить багато. Більше нічого. Проводиться доукомплектація загонів, які понесли втрати новими бійцями, але у нас за весь час такого майже не було.

Спілкувалася Ксенія Орлова, НГП.

Loading...
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 4

  1. Добре ксюха, ми тобі повірили. пиши исчЬо.

  2. Так та трохи не так.

  3. Заказная статья, написана для поддержания патриотического духа, все на самом деле гораздо хуже.
    Ксенья, ответы на свои вопросы сами придумали, или кто помог?

  4. В Росії – в ХХІ ст. ! – спалюють книги про Голодомор на вогнищах.
    Нацисти у Німеччині також спочатку палили книги, а потім спалювали людей.
    І ось тепер Росія направила на окуповані території Донбасу 7 пересувних крематоріїв…
    Вам ні про що не говорять ці родимі плями фашизму в рашизмі?

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.