Ми не можемо ані назвати ім’я, ані показати обличчя нашого сьогоднішнього співрозмовника. Така інформація про бійців Хмельницького 8-го полку спеціального призначення є таємною. Але в межах дозволеного змогли розпитати його про те, чим живуть, що бачать в зоні АТО і що думають про цю війну солдати нашого рідного спецпідрозділу.
Нашого співрозмовника умовно назвемо Андрієм. Він повернувся із зони АТО до Хмельницького у відпустку в межах ротації. І найближчим часом знову повернеться туди, де гаряче і як він каже, не сумно. Раніше відпустки були короткими, а зараз бійці можуть відпочивати вдома майже місяць.
Українські військові звільнили Слов’янськ. Фото ua.korrespondent.net
– В першу чергу розкажіть про сьогоднішні настрої військових.
– Настрій взагалі причудовий. Ми там не тому, що так треба і все. А тому, що це наша земля, наші дід за неї воювали. Багато хто з нашого підрозділу народився чи виріс на тій землі, яку ми зараз захищаємо. Багато хто має там родичів. Віддати цю землю – це, по-перше, не по-українські. Український народ завжди був войовничим, і так просто своє не віддасть. По-друге, я військовий і чоловік. Це наш обов’язок бути там і захищати свою країну, свою державу своїх близьких і родичів. Так всі думають.
– Чи добре зараз забезпечений підрозділ?
– На рахунок військової форми, то зараз з цим питань нема. Держава нам видала нову статутну форму на кожного бійця. Зброєю і захисної амуніції теж вистачає. Все інше – теплі речі, балони до газових горілок, спальники, ліхтарики, різні дрібниці, потрібні нам у повсякденній роботі, наприклад батарейки – це все завдяки волонтерам і нашим товаришам тут.
Волонтери дуже допомагають. Довго наша країна чекала, коли зберуться всі люди і почнуть разом щось робити. Коли не буде це твоє, а це моє. Одиниці і раніше разом щось робили, але зараз набагато кращій стан в країні, коли люди стали як одне ціле. А коли держава стає як одне ціле, тоді й приходе перемога. Це на будь-якому рівні так. В країні, на роботі. Коли в когось щось не виходить, зібрались разом – і все виходить.
– Чи правда, що хмельницькі спецпризначеньці залишились ледь не єдиними, хто може виконувати завдання, бо всі інші спецполки понесли великі втрати?
– “Покоцали” всі частини. В нас є також загиблі і поранені. І мого товариша днями мають привезти з київського госпіталю. Частин спецпризначення у нас не так вже й багато, але кожна з них зробила багато роботи. Наприклад, 95 полк за той час, що йде війна, натворив багато фантастичних справ. На них покладали останні надії, а зробили вони більше всіх. В тому ж Краматорську вони перші прийняли бій. І в Слов’янську дуже багато зробили. І коли російські війська увійшли в Крим, вони стояли між Кримом і Україною. Навіть морська піхота достойно виконує задачі на суходолі, хоч у них інше призначення. Сьогодні в спеціальних частинах ще лишається особовий склад, здатний виконувати бойові завдання.
– У скількох боях довелось побувати саме Вам? Були якісь виняткові ситуації?
– Десь близько 10. Це такі, що, на мою думку, суттєві. Бойові задачі виконуємо постійно, і ситуації різні складаються. Для нас вони вже стали звичайними. За цей час, можна сказати, до всього звикли.
– Чи траплялись випадки, коли накази командування суперечили бойовій обстановці?
– Такого не бувало. У нас, якщо сказав командир, що допомога буде, значить вона буде. У нас справжній військовий командир. Всі мої командири, і роти, і групи і частини – це люди- воїни, професійні, досвідчені, які своїх солдат на призволяще не кидають.
– У Вашому підрозділі багато бійців мали досвід справжніх боїв?
– У нас є хлопці, які служили в гарячих точках, у миротворчих місіях. Вони знали, що таке бойові дії, ділились з нами досвідом, як потрібно себе вести, на що сподіватись в тій чи іншій ситуації. Але всі ми мали добру підготовку. Ще до війни, тут у частині, стрільби і навчання проводились у нас постійно.
– Відомо, що зараз в українському війську служать бійці колишнього Беркуту. В той же час деякі з них переїхали в Росію чи в Крим після Майдану? Що ви думаєте про всю цю історію?
– До тих, що зараз служать Україні ставлюсь нормально. А ті, що перешли на інший бік, – ми не можемо зазирнути їм в голови. Одним з варіантів можна розглядати те, що їх за багато років до того відправили сюди в Україну, зробивши громадянство. Хоча, це лише припущення.
– Хто зараз протистоїть вам? Ополченці, найманці, кадрові російські військові?
– Бачили всіх. І ополченців, і російських військових з різних родів військ: і десантних і мото-стрілецьких. Різних бачили, з різними полоненими спілкувалися. Стріляють по нас точно не ополченці, у них немає такої стрілецької зброї.
– Що говорять російські полонені військові? Які у них настрої?
– Настрій у них простий: ніхто не знає куди їх відправили. Вони кажуть, що не мають телефонів. І вони справді були без них. І як вони самі вже здогадуються, що їх просто кинули і забули за них. Була людина і нема людини. І якщо вони навіть повернуться додому, ніхто не визнає, що вони російські військові.
– Як місцеве населення зараз ставиться до українських військових?
– По-різному. Є адекватні, які розуміють що їм може дати одна країна, а що інша. Вони розуміють з чого все почалось і до чого йде. І всі прекрасно розуміють, що коли Керченська протока замерзне, то у Крим нічого не буде постачатись. Люди знають, що не просто так, за добрі їхні очі, товариш Путін хоче їх взяти до себе. Таких десь половина, і їх кількість серйозно росте.
Якщо взяти Слов’янськ, то коли ми його звільнили, люди були цим незадоволені. А коли вже наші хлопці звідти виходили, то останнім несли хліб-сіл, просили не їхати, щоб не повернулись сепаратисти. Бо раніше вони боялись вийти з дому, а зараз гуляють з дітьми, відпочивають, ходить громадський транспорт, працюють магазини, відкриваються садочки, школи.
– Як виглядає так зване перемир’я з бойових позицій?
– Краще б його не було. Воно потрібно лише для того, щоб вони укріпили свої бойові позиції. Ми ж по них не можемо стріляти. Лише відстрілятись можемо, і все. Тільки вони по нам. Інспектори ОБСЄ приїжджають – не говорять, що їм не можна стріляти, говорять, що нам неможна.
– А в українській армії в цей час відбуваються перегрупування чи переоснащення?
– З нової техніки бачили 4-ті БТР, їх було досить багато. Більше нічого. Проводиться доукомплектація загонів, які понесли втрати новими бійцями, але у нас за весь час такого майже не було.
Спілкувалася Ксенія Орлова, НГП.