Театр культури і страху

61792Ряд акторів Хмельницького музично-драматичного театру ім. М.Старицького заявили про готовність до крайніх форм протесту — голодування і самоспалення. Деякі провідні митці не згодні з методами керівництва директора свого театру. Чим безпосередньо викликаний театральний скандал? І що з цього приводу думає сам керівник?

Театр у Хмельницькому, як і годиться, розташований у центрі міста, на перетині вулиць, одна з яких і називається на його честь: Театральна. Чесно кажучи, два останні десятиліття були далеко не найкращими в його біографії. Хвиля економічних негараздів не лише підкосила й до того небагату матеріально-технічну базу, а й добряче пошматувала колектив, змусивши чимало гарних акторів і режисерів шукати заробітку деінде. Лише кілька останніх років відродили надію на краще. “Папєрєднікі” чинної місцевої влади оновили приміщення й оснащення, а головне — до театру з далеких мандрів повернулися кілька майстрів сцени. Та й трупа почала поповнюватися молоддю. Провідні актори, подвижництвом яких усі ці нелегкі роки тримався колектив, нарешті полегшено зітхнули: схоже, театр отримав друге дихання.

Тому прихід наприкінці 2010 р. нового директора Петра Данчука був також сприйнятий як добрий знак. Тим паче що Петро Іванович років зо 30 тому вже обіймав тут цю посаду, а наступний — київський — період його біографії, хоч і супроводжувався різними чутками, та все ж був столичним. А отже, напевне мав би сприяти підвищенню рівня театру.

Звісно, не в тому лише, що з приходом Данчука посоліднішала назва посади: “генеральний директор”. Не забарилися й інші зміни. В театрі й довкола нього розпочався ремонт. У залі поміняли крісла. З’явилися оригінальні афішні тумби. Зміни торкнулися й сценічного життя театру, що також пов’язали з новим директором, який повністю змінив, так би мовити, верхівку творчого менеджменту. Знову ж таки, з того, що легко було помітити неозброєним оком, насамперед тішило збільшення кількості прем’єр, які ставили запрошені режисери. Серед них були дуже вдалі. До прикладу — блискуча, сповнена сарказму й комічних перегуків із політичними реаліями сьогодення постановка гоголівського “Ревізора” (режисер О.Пастух), у якій просто-таки розкошували в геніально виписаних класиком ролях провідні артисти театру С.Бортнічук і М.Валівоць. Або п’єса місцевого автора Я.Мельничука “Заповіт з майбутнього”, що відкрила хмельницькій публіці не лише цікавого драматурга, а й іскристе обдарування молодих акторів К.Власенко і Ю.Шамлюка. Були і вкрай невдалі — як, скажімо, композиційно суто радянський монтаж під пафосною назвою “Богданова правда” (сценічна версія О.Саркісьянца) або “Циганка Аза” М.Старицького (режисер М.Гринишин), де надумана форма не те що превалювала, а в буквальному значенні ув’язнила зміст твору в металеві клітки, що скували всю сцену, і в так само металевий, як пруття цих кліток, текст, що натужним криком супроводжував усе силуване сценічне дійство.

Втім, невдачі не могли затьмарити очевидні успіхи, що сприймались як заслуги нового керівника — такі як відкриття Малої сцени (нехай без вентиляції, тепла і з незручним глядацьким залом — але ж є).

Після цього наче й незручно було запитувати, чому зникли з театру такі майстри, як заслужені артисти України О.Демчук і М.Нелюба, — хоча відсутність цих корифеїв хмельницької сцени неминуче позначалася на рівні вистав. Як, утім, і присутність у них деяких інших, за штатним розкладом, артистів…

Від директора із часом почали вимагати відповідей на багато інших, дуже конкретних, запитань. Їх ставлять провідні актори театру. Не всі. Багато хто на запитання “Як справи?” лише перелякано махає руками: “Ой, у нас терор! Заговориш з “неугодними” директорові — теж опинишся під підозрою: “Определись, с кем ты”. Іще з роботи виженуть!”.

Але група акторів відкрито виступила проти атмосфери залякування і страху. За їхніми словами, “рабства”.

“Господи, де я?”

— Ці слова Кайдаша з “Кайдашевої сім’ї” я тепер вимовляю щоразу, переступаючи поріг рідного театру, якому віддав 26 років свого життя і зіграв понад 130 провідних ролей, — сумно каже Олександр Топоринський, гру якого — глибоко психологічну, точну і вдумливу — я протягом цих 26 років із задоволенням дивилась майже у всіх його 130 ролях. Три роки тому новий директор призначив Топоринського художнім керівником, і той погодився — тимчасово, і виконував нові обов’язки, як завжди, відповідально, аж поки інфаркт більше ніж на рік не вирвав його з творчого життя. А повернувся — жахнувся: нові постановки нерідко не відповідали професійним стандартам.

Це хвилювало не лише його. Група колег тривалий час звертається до різних інстанцій, які, на їхню думку, можуть “поставити питання про перебування П.І.Данчука на посаді генерального директора театру імені М.Старицького”, щоби “повернути в театр атмосферу доброзичливої довіри, творчого пошуку і високу планку сценічної майстерності”. Та марно. Керівник почувається невразливим. За час його директорства колектив — 130 осіб — істотно змінився в усіх підрозділах театру. Багатьох “пішли”, хтось сам пішов, не витримавши тиску, неповаги та принижень.

“Нас же інакше, ніж “бездарями”, “дебілами” і просто нецензурними словами, яких ви в газеті не напишете, директор не називає”, — обурюються в розмові з кореспондентом DТ.UA артисти театру, всі як один — заслужені, провідні, відзначені багатьма професійними нагородами, а головне — багаторічною любов’ю глядачів. Вакансії директор заповнює за тільки йому відомими критеріями. Хоча насправді, стверджує Топоринський, критерій один: “Як каже ще один мій герой, сільський голова Макогоненко з “Майської ночі”: “Щоб слухали мене і боялися”.

Про це актор не побоявся сказати вголос, як і додати свій підпис до чергового звернення колег до владних інстанцій — про одноособове адміністрування директора в театрі, зниження професійних і творчих критеріїв, знищення художньої ради, ліквідації профспілки, про колективний договір, який ніяк не захищає права працівників на доплати за інтенсивність, оздоровлення тощо. Про узурпацію влади в театрі, зміну правил внутрішнього розпорядку, які не враховують самостійної роботи артистів, тотальне стеження — за зображенням з відеокамер директор начебто має можливість спостерігати не лише з кабінету, а й із дому. Про те, що в дні, коли артисти мали вийти на Майдан з акцією протесту, їх негайно задіяли в позапланових гастролях у віддалених населених пунктах області. І т.д., і т.п.

А наприкінці березня цього року пана Топоринського… не атестували. Як і інших затятих “підписантів” — провідних
артисток театру Р.Бортнічук (атестаційна комісія порекомендувала їй “спірні питання вирішувати всередині театру, звертаючись до адміністрації” — це виявилося підставою для висновку щодо професійних якостей: “не відповідає займаній посаді” провідного майстра сцени), В.Рєзнік, О.Пшеничну. Парадоксально, але неатестованим виявився і багаторічний музичний керівник театру Л.Деркач, який, сам будучи членом атестаційної комісії, заявив, що не голосуватиме за даною йому вказівкою, а — як вважає за правильне. Комісія другий рік поспіль порекомендувала переатестацію через рік заслуженому артистові України Миколі Валівоцю — давньому улюбленцеві хмельницької публіки, чи не кожна роль якого демонструє нові яскраві грані таланту цього фактурного й різнобічного актора (тобто він атестований, але ненадовго).

Та це нікого в театрі не здивувало. Бо ні для кого не секрет, що атестація — лише один з методів впливу на колектив. Іншими словами — розправа з непокірними, які не перестають привертати увагу громадськості і влади до ситуації в театрі.

“Тут тільки церква раніше танцювала”

Домовившись із директором театру про зустріч, я попросила попередити про це на прохідній. Робоче місце охоронця було обладнане, ніби на секретній військовій базі: судячи з картинок на моніторі, під контролем — увесь театр.

Петро Іванович Данчук, невисокий чоловік зі свіжим манікюром, відповідав на запитання часто не стримуючи роздратування: “Ви методично нав’язуєте мені свою думку”. За його словами, за час перебування на посаді директора він виконав поставлене завдання: театр, що серед п’яти обласних драмтеатрів в Україні не мав звання академічного, нарешті його отримав і наразі перебуває в стані творчого піднесення. Звільнення? “Я нікого не скоротив. Фонд зарплати не зменшився. Хіба ж ви не знаєте — тут же була сполошна п’янь у театрі. Той (не називатиму конкретних прізвищ, які лунали в нашій розмові. — С.К.) — алкоголік. Цей — звільнений за порушення трудової дисципліни. І цей також. Якби безпідставно — він би судився, але ж він не судився. 75% колективу плідно працюють. Немає жодних конфліктних ситуацій. А пишуть? Чотири чоловіки скарги пишуть. Так один з них був завтрупою. Все було в його руках. А тепер — ні. Більше пишуть? Ви методично нав’язуєте мені свою думку. Кажуть, що я матюкаюся? Кажуть, що ви матюкаєтеся. Ні? І я ні. Ні, я ніколи не брав її за барки і не казав того, про що вона пише. Чому втручаюся в творчу діяльність театру? Я маю освіту режисерську й економічну, звання заслуженого працівника культури, все життя пропрацював у театрі… Чому ж не можу втручатись? А ви давно були в нас у театрі? Пішли посеред вистави “Аза-2011″? А міністерська комісія цілком схвально сприйняла цей спектакль. Неправда, що половина репертуару не ставиться. Ця газета тільки погане про нас пише — як же з нею не судитися? Оціночні судження? То вони ж мають бути різні, а не тільки погані. Нас з обласного бюджету фінансують лише 90% на зарплату, і все. Решту ми заробляємо самі, тому на все й не вистачає”.

Петро Іванович повів мене приміщенням театру: “Тут ось фарба була зелена, а зараз дивіться, як гарно. На сцені підлогу перестелили — знову скаржаться, що не так, що дорого. Стільці нові, хіба це погано? У вікнах отакі діри були — довелося ремонтувати. Тут же тільки церква раніше танцювала (театр здавав в оренду зал для недільних церковних зібрань. — С.К.), а тепер ось Мала сцена. Дивіться, які фото акторів! Так, були, але не такі. Касу до входу перенесли, адміністратор поряд буде, оформляємо фойє. Хіба це погано? Давайте будемо дружити”, — пропонує Петро Іванович прощаючись.

Взагалі дружити з пресою не дуже виходить. Газета міської ради опублікувала кілька критичних статей про театр після приходу нового директора. Данчук подав на неї та автора до суду — на 100 тис. грн. Видання почало активно висвітлювати судовий перебіг і конфлікт у театрі. У відповідь значна частина колективу на чолі з директором підписала листа до… міського голови — аби розібрався, чому газета щономера пише не про міські заклади культури, а про обласний театр.

Обласна влада також повністю довіряє директорові. Начальник управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації І.Трунова налаштована оптимістично: мовляв, сторони конфлікту “подадуть одне одному руки”, адже “театр зростає”.

Голова обласної ради М.Дерикот (обласна рада — власник комунальних закладів, отже, і театру) неохоче реагує на проблему: “Ну й що, що наша власність? Ми ж делегували повноваження облдержадміністрації. І не я ж приймав його на роботу. Та й профільна депутатська комісія розбиралася із цим. Нема за що його звільняти. Хоч, мушу вам сказати, і деякі народні депутати до нас звертаються — і вони на боці колективу. Тож не виключено, що ми ще будемо повертатися до цього питання”.

Звернення, надіслані ініціативною групою акторів до столичних інстанцій, у кращому разі завершуються схвильованими епістолярними ескападами з боку високих адресатів. Чи, як у нас водиться, спускаються знову до нижчих інстанцій. Які “закривають” листи як уміють: хто відпискою, хто комісією, хто рішенням, що нічого не вирішує.

Їх і справді все влаштовує. І зовсім не дивина те, що нині як ніколи збільшилася кількість конфліктів саме у творчих колективах: вони ж наче належать державі або місцевій громаді, а їхні “органи”, зайняті зовсім іншим і з задоволенням “делегують повноваження” тим адміністраторам, які можуть “тримати в руках” некеровані й амбітні творчі колективи. Незважаючи на методи цих “рук”. Чи, навпаки, саме зважаючи на ці методи, що цілком відповідають, так би мовити, нинішньому загальноукраїнському тренду “сильної” влади, що просто змітає на своєму шляху всіх не таких, як вона.

Світлана Кабачинська, “Дзеркало тижня”.

Loading...
Теги: ,
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Один коментар

  1. 1 как журналист с 30ти летним опытом – то что прочла – чистый заказняк – Светлана, прУвЭт :-)
    2 Данчука лично не знаю, но со многими актёрами из театра знакома, видимся, общаемся, обсуждаем проблемы не только лично-бытовые, а и “мистецкi, творчi” в национальных масштабах и локально-театральных :-)
    Так развить театр, как это сделал Данчук не удавалось ни кому – это оценочное суждение бОльшей части актеров – об этом в материале ничего нет, а жаль. Светланка могла бы пообщаться и с другими актерами, которые поддерживают исновационные изменения в Старыцьком
    О Данчуке слышала, что он и крикнуть может, что нервный немного – но что поделаешь, “митцi” – они такие:-) видела, знаю и на репетициях бывала у Митницкого, Жолдака, Резниковича, Стрыгуна – и не такое видела:-)
    а то что Данчук корифеев наших подвинул – так давно пора было дать молодым и талантливым дорогу!!
    и АЗА – прекраснейшая новаторская постановка, достойная столичных подмостков – бомба, фурор, шедевр, который заслуживает вЫсшей похвалы о современной молодежи, о проблематике воспитания хорошего, доброго, вечного!
    и ПРАВДА БХ – совершенно талантливейшая эпическая постановка о любви, о патриотизме, об Украине, о многом том, что мы утратили в совецькие времена и не обрели во времена извращенной независимости!
    да что писать – всё нужно видеть! я и сама, в каждый свой приезд в Проскуров, обязателено бываю в театре – и регулярно – либо премьера, либо концерт, либо ещё явись

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.