Редакція “Незалежного громадського порталу” започатковує цикл публікацій подільського письменника Петра Маліша, який досліджує період “Великого терору на Хмельниччині”. За домовленостями з автором, друкуватимемо уривки статей з його останньої книги “СТАЛІНоїди”.
Природа людини влаштована так, що вона перебуває в тривимірному часовому світі: сучасному (реальність), минулому (пам’ять) і майбутньому (мрія-прогнозування). Ця генетична триєдність живить тіло і дух енергією, як Бог, молитва і роздуми вберігають її від необачності ступати на небезпечний шлях. Але сатана не залишить жодної людини у спокої, а штовхатиме до гріховного полону, хитрої спокуси, до заглушення голосу сумління, буде зваблювати земними благами. Душа у сум’ятті: що обрати — правду чи кривду, добро чи зло, світло чи темряву?
Марксисти заманювали наївних у клітку ідеалізованого рабства, обіцяючи земний рай. Практика виявилася далекою від комуністичної утопії. Кати полювали за «народними ворогами», але самі часто ставали жертвами Системи.
Аби заховати злочини, на догоду тиранові криваву історію переписували і творили міфи. Проте з пам’яті витравити правду ще нікому не вдавалося.
«Народна пам’ять вічна. По суті, вона завжди є основною формою «реставрації» минулого. Думаю, що вічність, про яку так багато говорять філософи, історики й письменники, не може існувати інакше як у пам’яті. Саме пам’ять дає в кінцевому підсумку безпристрасну оцінку епосі, події, особі, дозволяє зберегти зв’язок часів. Завдяки пам’яті ми й сьогодні знаємо про Сталіна більше правди, ніж за часів його життя. За допомогою пам’яті ми здатні пройти очищення через спокусу: ми багато чого ще не зробили, щоб витрусити з душі сталінське заціпеніння. Тільки пам’ять може віддати належне мільйонам мучеників — жертвам Сталіна і сталінізму» (Дмитро Волкогонов).
Петро Саух, професор, ректор Житомирського державного університету ім. Івана Франка: «Історія органічно пов’язана з пам’яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. У цьому
непересічна культурна значущість пам’яті. Безпам’ятство — це невдячність перед минулим і безвідповідальність перед майбутнім. Щоб не помилитися в майбутньому, ми повинні пам’ятати про свої помилки в минулому. Пам’ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам’яті, то немає й совісті».
Історик Олександр Палій у матеріалі «День народження країни», або «Руська земля» та Україна в системі історичних координат», висловлює припущення, що «безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач». І далі зазначає: «І це справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує. (…). В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилися розуміти просту істину про зв’язок між успіхами народу і станом його пам’яті, ані мати цю пам’ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії» («День», 29-30 квітня 2011).
«Людина перед жахом минулого — що робити з цим минулим? І з цим жахом? — запитує Оксана Пахльовська, професор, завідувач кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца». — Європа і світ через катарсис Голокосту змінили ментальність: щоб живі могли — і мали право жити, невинно убієнні мають бути поховані в землю і відроджені в пам’яті, під своїми іменами і зі своїми долями. Так простір цвинтаря відділяється від простору життя: в кожному просторі свої потреби і ритуали — в житті нації, як і в житті кожної окремої родини. Так живі не стають морально мертвими, а мертві можуть продовжувати жити у свідомій шляхетній пам’яті наступних поколінь» («День», 15-16 квітня 2011).
Український вчений Юрій Шаповал у 1994 році попереджав: «Втрата такої пам’яті (історичної — П. М.) означає рух до реанімації тиранії, до того суспільства, в якому не буде особистостей, а будуть лише «гвинтики» системи, що її очолюватиме містичний оруелівський «старший брат».
А пізніше, в книзі «Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії» він писав: «Зрозуміти все у власній історії — це не так мало, але не так і багато. Особливо коли бажаєш, щоб твоя країна жила у новому столітті краще, ніж у попередньому, коли прагнеш, щоб її політична історія втратила нарешті так довго притаманну їй сюрреалістичну амальгаму, а до суспільства повернулась історична пам’ять про те, про що жоден народ не має права ніколи забувати».
Іспанський драматург Хуан Майорга, автор п’єси «Любовні листи до Сталіна», в інтерв’ю сказав: «Один із ризиків полягає в тому, що людина, озираючись у минуле, думає, яка погана була тоді ситуація і яке щастя, що ми зараз живемо за інших обставин. Але набагато розумніше, мудріше й ефективніше, озираючись отак-от назад, думати про те, яким чином і якою мірою це може повторитися в майбутньому» («День», № 8-9 від 20-21 січня 2012).
Повтори, як правило, завжди є жорстокішими і згубнішими за попередні.
Окупанти, особливо російські за «царя-батюшки» і «вождя всіх народів», чудово розуміли: хочеш володіти загарбаною Україною, застосовуй насамперед каральну силу, насаджуй страх, одбери мову і витрави національну пам’ять. Все, тоді можна бути спокійним — бунтівний дух охолоджено до рівня сибірських морозів, байдужість — пустинна, славне історичне минуле — попелище, а вихоплена іскра серця не зігріє. Отож, будьте певні, на одне покоління рабство забезпечене.
В. Горський і К. Киселюк пишуть: «Та оскільки йдеться про відродження (української нації — П. М.), то не менш очевидним є органічний зв’язок цього процесу з історичною минувшиною. Адже там, у минулому, зберігається те, що прагнемо ми відродити у своїй пам’яті задля утвердження себе як державної нації. Повноцінна пам’ять поряд із мрією про майбутнє — неодмінний складник розвинутої національної свідомості. Ба більше, можна навіть сказати, що історична пам’ять — це фундамент свідомості нації, а свідомість нації передовсім є творчим сприйняттям власної історії».
Вчені додають, що «минуле можна репресувати, придушити, приховати; минуле може бути законсервованим», а історична наука, популяризатори проводять саме такий «пошук пам’яті», занурюючись у «зони забуття».
Понад 20 років, як із Божої ласки маємо вільну Україну. Але тінь сталінізму вихоплюється з мороку забуття. І чутно тоді дражливе буркотіння, що «при Сталіну був порядок». А коли
дегенерати-політикани на догоду імперським амбіціям Кремля, а отже генералісімусу товаришу Сталіну, зобов’язали на державному рівні вивісити червоні прапори 9 травня, сатана зловтішно посміхнувся: затужили за мною?
Он у Хмельницькому старенька жінка вийшла на свято (чого давно не спостерігалося) з портретом вусатого «мудреця». Їй, бачте, не до вподоби українська державність, обоготворює тирана, який би піклувався про неї краще. Шанує, мов рідного батька, бо здолав ненависного фюрера. Не народ, а Сталін — полководець над полководцем. Славою ділитися не звик ні з ким.
Вона дибуляє мовчки. Та й очі якісь байдужі, втомлені. Припускаю навіть, що не з власного переконання вийшла на маніфестацію, а з партійної намови «відтримати» портрет. Можливо, помиляюся. Але всерівно прикро за ось такий «спектакль». За подібних бабусь, які відчули на собі або в родині тягар тоталітаризму і «доброту» тирана… А ще гірчить думка, чи зміг би хтось у 30-50 роки вийти на центральну вулицю, майдан, на Красну площу в Москві з портретом репресованого тата, брата, сестри і спитати: за що убили, хто відповість за мучинецьку смерть? Не встигли б «помітингувати», суворі хлопці «улюбленого вождя» припровадили б вас куди треба. Тепер — можна, захищені правом.
Допоки поклонятимемось чужим ідолам, катам — не відчуємо Божого світла в душі. Допоки очі засліплені — з блукаючих манівців не вийдемо на свою рідну дорогу і на якій почуватимешся українцем. Допоки віримо сатанинській брехні — не спізнаємо істини, яка звільняє від облуди. Михайло Грушевський: «Суспільність… мусить мати відвагу
глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній… силу».
Мексиканський художник Давид Альфаро Сікейрос: «Національне минуле має слугувати нам перевіркою того, хто ми і що собою являємо. Треба дивитися в дзеркало історії нації, щоб вивчити себе в цьому дзеркалі та йти далі відповідно до реалій нашого часу, постійно дивлячись вперед».
У червні 2011 року на круглому столі про «Розпад Радянського Союзу й народження незалежності України, 1988-1991» Мирослав Маринович — правозахисник, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові сказав: «…ми на початках незалежності не вирішили певні важливі проблеми, зокрема, проблему відповідальності за злочин комунізму. Тому сьогодні ми знову повинні повернутися до питань моральної оцінки злочинів комунізму. У світовій історії є хороший досвід поєднання морального чинника з правовим. Якщо людина дає свідчення про свої злочини, вона звільняється від правової відповідальності. Це фантастична розв’язка, яка для нас була б дуже важливою. Але її не сталося. Тому певні осередки в суспільстві, які несуть на собі відчуття гріха, із нетерпінням чекали, коли хитнеться ситуація в країні. І це є та ретроспектива, яка дуже ускладнює нашу перспективу, поки вона не буде переосмислена».
Чому для всіх нас так важливо знати рідну історію без радянських міфів? Щоб пізнати і відчувати себе єдиним народом. Інакше недоля нас буде товкти, як нерозумного та непослушного учня. Бо мудрість застерігає: «Історія змушена повторюватися, тому що ніхто її не слухає». А безпам’ятність робить кожну людину інацію загалом слабкою, атрофованою.
Звичайно, «історія була б дуже передбачуваним, лінійним, легко описуваним процесом і піддавалася б нескладному моделюванню з використанням доступного арсеналу точних наук, якби не… пам’ять. Пам’ять людства, пам’ять нації, пам’ять особистості. Саме пам’ять,
ця й досі далеко не в усьому збагачена, навіть таємнича «річ у собі», була, є, й очевидно і буде тим прихованим двигуном історії, що його занадто вже часто ігнорують у своїх розрахунках навіть визнані стратеги, політтехнологи та фахівці-інтелектуали. А тим часом
такий підхід є, принаймні, легковажним та недалекоглядним. Адже ні що інше, як найрізноманітніші «вібрації» національного почуття взагалі й національної пам’яті зокрема, «викривляють» нормальну (з погляду раціоналіста-догматика) траєкторію запланованого розвитку історії; йдеться про пам’ять, про історичну славу, історичне ж приниження, пам’ять про свободу і про зраду минулих десятиліть та минулих віків. Зрештою, як сказав Генріх Гейне, «кращі люди країни йдуть із життя тільки задля того, аби їх образ зберігся в пам’яті й душах нащадків — інакше саме існування народу взагалі втрачає сенс, а з плином часу стає неможливим». Ця проблема була однією з головних на Міжнародній українсько-російсько-французькій конференції «Національні історії та історична пам’ять. Перехресний погляд з України, Росії і Франції», яка відбулася наприкінці листопада 2009 року в Києві.
Для Кремля історія України та пошанування її героїв була і є дратівливою темою. Кремль «приватизував» минуле пострадянських країн, постійно і нахабно нав’язуючи лише своє єдине і «правильне» трактування «спільної історії» через оптичний приціл великодержавництва. І ось на цьому поважному науковому заході росіянин Арсеній Рогінський (товариство «Меморіал») акцентував увагу на тому, що в різних країнах (Україна і Росія тут не виняток) існують різні образи минулого, що, у разі небажання шукати взаємоприйнятний компроміс, призводить до «конфліктів пам’яті» або навіть «воєн пам’яті». Справді ж бо, якщо для Росії, наприклад, 1944 рік є роком «звільнення Естонії від німецько-фашистських загарбників», то естонці на це відповідають: «Так, спасибі, що звільнили, але чому ви потім залишились? Ви визволителі, але ви й окупанти». Так само протилежним є, приміром, сприйняття у Росії, з одного боку, та у Польщі, Україні, з іншого боку, відомих подій 17 вересня 1939 року.
І ось, враховуючи це, сказав пан Рогінський, наше товариство «Меморіал» нещодавно ухвалило декларацію з проблем історичної пам’яті, де чітко вказується: треба враховувати, що пам’ять сусідніх із Росією країн — інша, і це треба поважати, бо сусід має, безперечно, право на своє уявлення про минуле. В той же час ми бачимо, сказав Арсеній Рогінський, що російські політики (і, на жаль, навколокремлівські історики) інтенсивно формують зараз образ російського «славного минулого» як суцільного шляху від перемоги до перемоги. Між іншим, в’їдливо зауважив Рогінський, усе це дуже нагадує сумнозвісну ідеологічну установку графа Бенкендорфа, найвпливовішої особи з оточення імператора Миколи I. У 1833 році граф написав буквально таке: «Прошлое России славно; настоящее ее прекрасно; будущее же ее такое, что превосходит всякое воображение!». Ось такі, досить химерні, ідеологічні зближення іноді відбуваються… (Цитую статтю «Прихований рушій історії», Ігор Сюндюков, «День», 5 грудня, 2009).
Незаангажовані науковці та письменники до історичної пам’яті підходять у білому одіянні — чесності перед собою. Провладні писарчуки приміряють стару «шинелю», застібнуту на всі начищені ґудзики…
Петро Маліш.
Далі буде.
P.S. Кого з читачів зацікавила ця тема і бажає придбати останню працю “СТАЛІНоїди”, надаємо контактний телефон автора: 097-58-52-127.