Незалежний громадський портал

Як свідчить практика, до децентралізації та адміністративно-територіальної реформи вдаються також економічно благополучні країни і не лише з унітарною системою влади.

Приміром, федеративна Австрія на певному часовому етапі також зіткнулася з проблемою значної подрібненості муніципальних утворень (їх було чотири тисячі) і необхідністю оптимізувати адміністративні витрати та поліпшити якість управлінських послуг. Тоді (наприкінці 60-х років – на початку 70 років минулого століття) унаслідок адміністративно-територіальної реформи залишилося 2300 муніципалітетів.

До чергових змін у цій царині австрійці вдалися вже в наш час, дійшовши висновку, що в державі з восьмимільйонним населення наявність 2250 муніципалітетів (середня кількість жителів у них – 3400 осіб) не сприяє ефективному управлінню.

Завважимо, що в цій країні традиційно існує три рівні управління – федеральний, регіональний і муніципальний. Досконале законодавство чітко розділило повноваження між ними, там відсутні будь-які паралельні структури. Всі муніципалітети мають однакові компетенції. Однак дрібні громади почали втрачати темпи розвитку, що за умов нових економічних викликів не могло не позначитися на добробуті їхніх жителів і стало проблемою для регіональних і федерального бюджетів.

І хоч ідея реформи виникла в центрі, тут не вдалися до уніфікованих підходів – регіони робили це самостійно. Водночас була розроблена спільна державна стратегія і рамкові засади об’єднання громад. Головна теза процесу – ми, як країна, хочемо зменшити кількість муніципалітетів, водночас йдеться не про механічне злиття, а про пошук найоптимальніших форм нових утворень, урахування місцевих інтересів та думки якнайширшого загалу.

На першому етапі громадам запропонували об’єднатися добровільно, самостійно знайти собі партнерів з-поміж сусідів. Під час другого етапу (напівдобровільного) реформатори розпочали переконувати учасників процесу, застосовуючи цифри бюджету. Їм запропонували відповідне «придане» у вигляді преференцій, які отримають ті, хто зважиться на укрупнення. Передумовою фінансового збалансування нових муніципальних утворень стало досягнення балансу можливостей.

Минулого року процеси з об’єднання тривали в одній із австрійських провінцій, де до цього часу функціонувало 400 муніципалітетів. Тамтешня регіональна влада спробувала поєднати добровільні і напівдобровільні форми укрупнення. Цьогоріч тут має залишитися 225 нових самоврядних утворень.

Серед причин, які істотно гальмують хід реформування, австрійські реформатори називають недостатню підтримку змін різними політичними силами, небезпідставно гадаючи, що саме політики мали б краще пояснити громадянам, для чого уряд ініціює такі зміни. Вони завважують, що до громад слід ставитися як до партнерів, чесно дотримуватися критеріїв об’єднання.

Важливо також, щоб громадяни достеменно зрозуміли, де вони житимуть, куди їздитимуть на роботу, якою буде демографічна ситуація, хто втратить, а хто отримає переваги в результаті укрупнення. Тобто недостатня інформація, як чесно зізнаються австрійці, — прихований ворог реформування.

Кожен обирає свій шлях

Цікавим, на нашу думку, є порівняльний аналіз базового рівня територіального поділу великих європейських держав. Так, в Англії, де існує кілька різновидів самоврядних утворень цього рівня ( як-от, дискрикти, метропольні дистрикти, громади в межах Вели- кого Лондона тощо – загалом 364) на їхніх територіях в середньому проживає 142,5 тисячі жителів.

Франція все ще залишається достатньо консервативною щодо реформування власного адмінтерустрою: тут функціонує 36300 самоврядувань, в яких у середньому налічується 1,8 тисяч жителів. У Німеччині базовий рівень – це 12 230 органів місцевого самоврядування ( у середньому 6,7 тисячі жителів).

Іспанія та Італія мають приблизно однакову кількість адміністративно-територіальних одиниць базового рівня – відповідно 8111 та 8092. Щоправда, середня кількість населення в них дещо відрізняється: в Іспанії – 5,6 тисяч жителів, а в Італії – 7,4 тис.

Наша сусідка Польща, врахувавши європейський досвід і водночас ґрунтуючись на власних реаліях, під час останньої на часі реформи адміністративно-територіального устрою своєї держави, вдалася до кардинальніших кроків. Тут залишилося 2478 гмін, в яких у середньому проживає 15,4 тисячі осіб.

Істотні зміни очікують базовий рівень територіального поділу в нашій державі. Шлях до них відкрив ухвалений Верховною Радою Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад», готувати який українським фахівцям допомагали провідні експерти Ради Європи, зокрема через програму РЄ «Посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування в Україні».

Щоб відповідати європейським стандартам, вітчизняні громади мають отримати повні і виключні повноваження та відповідні ресурси, які центральна влада передасть на місця. Це не під силу дрібним територіальним одиницям, яких у нас понад 30 тисяч. Вочевидь спроможність базового рівня для реалізації ключових публічних завдань в сферах освіти, медицини, соціального захисту тощо може забезпечити лише збільшення громад. Такі укрупнені спільноти отримають поштовх до розвитку, стануть інвестиційно привабливими, зможуть підвищити якість життя людей.

Згаданий вище закон ґрунтується на принципах добровільності, повсюдності, економічної доцільності і державної підтримки. В ньому обумовлююся провідні засади об’єднання, зокрема та засторога, що якість і доступність публічних послуг об’єднаної громади не можуть бути нижчими, ніж до об’єднання. Конкретні етапи формування нових спільнот містить затверджена урядом Методика формування спроможних територіальних громад.

Реформаторські процеси проходять і на Хмельниччині. Наразі завершується розробка Перспективного плану, який має затвердити обласна рада. Затим такий план надішлють на затвердження до уряду. Після цього безпосередньо в нашому краї розпочнеться власне добровільне об’єднання громад. Яким воно буде – залежить не лише від організаторів реформи, а й від кожного подолянина, усіх нас, хто хоче і готовий змінювати життя в громадах на краще.

Віталій Олуйко, представник України в Конгресі

місцевих і регіональних влад Ради Європи,

доктор наук з державного управління, професор

Ірина Нагребецька, журналіст