Якби можна було повернутись на хвилинку у минуле, я б, певно, хотіла почути розповідь батьків та дідусів про те, як вони сприйняли на початку 60-х запальні промови Микити Сергійовича Хрущова про життя при комунізмі через 20 років.
Історія повторюється сьогодні уже як фарс. Запальні промови перед телекамерами, відточені до блиску топ-менеджерами речення, підхоплені журналістами, розтиражовані ЗМІ – мовляв, ми з вами, люди, ми тут, ось, бачите, скільки ми говоримо про допомогу? Ще потерпіть тиждень! Ні, пробачте, місяць. А взагалі-то може й більше…
Я – переселенка. Відповідно до державно-сконструйованного терміну – тимчасова переселенка.
І це – питання перше. На жаль, не може держава декларувати ані час, ані місяць визволення від нечисті міст, де її напхано, мов тарганів. Повірте, це не песимізм, це реалії.
Отже люди, яким пощастило втекти від смерті, певний час повинні десь перебувати і, як не дивно, щось їсти. Щоб мати їжу, потрібні кошти. Їх треба десь заробляти. А брати на роботу тимчасового переселенця роботодавці не хочуть!
Ні, при співбесіді вони люб`язні, хочуть взяти на роботу саме тебе, більш того, саме завтра можна приступати до праці, але ж при слові «переселенець» майже одразу чуєш: «Вибачте, посада зайнята».
Довелось зіткнутись з зовсім дивними речами, такими як стажування на посаду посудомийниці (!) та вислуховування півторагодинної лекції відносно мого неправильного, неповажного відношення до Росії, бо вона дбає про наше щасливе майбутнє (?!). Господи, Боже мій, і це коїться в серці України! Проїхати тисячу кілометрів від рашистських бандитів, щоб саме в Хмельницькому нарватися на чистопородний сепаратизм!
Повернемось до питання: що саме мається на увазі «тимчасовий»? Якщо мова йде про півріччя, то це не тимчасовість – це життя. Життя, яке триває тут и зараз. Наше, знедолене. Іншого вже не буде. А якщо не півріччя? А як людині за п`ятдесят, що вона має робити: бігати за пенсією з міста в місто? А якщо повертатись нема куди, бо зі всього майна вціліла лишень собача конура. Так все життя й мандрувати з вироком «тимчасовець»?
Ніхто з нас не претендує на отримання житла в хоромах, але ж якось визначатись все ж таки треба, бо не за горами морози. В гуртожитки від навчальних закладів, де зараз проживають «тимчасові», незабаром приїдуть студенти. І знов поведуть мандри в «тимчасовий» шлях.
Зверніть увагу, як нас навмисно поділяють на біженців з Криму та тимчасових переселенців зі Сходу. Різні категорії політичних визначень, суть одна – безхатченки, а підхід вирішення проблем зовсім різний.
До речі, майте собі на увазі, що про обов`язкову реєстрацію громадянина мова йде тільки на семінарах перед телекамерами, з виступами представників усіляких служб, як то міграційної. І те, що лишенці сприймають за правду, обертається кривдою на місцях. Бо гасло «Реєстрація без проблем» розбивається вщент об ті самі реалії: щоб одержати реєстрацію, потрібна згода хазяїна житла. А відповідь, наприклад, коменданта, який то не має примірника договору, то не розбере надруковану вказівку керівництва держави, то не збігав за печаткою, взагалі зводиться до «нащо вам це потрібно? Все одно переселятись будете».
І коменданта зрозуміти можна. Бо проживання в гуртожитку щось коштує, а для переселенців воно безкоштовне. Два тижні тому вийшла постанова уряду про компенсацію збитків власників такого житла! Але ж воно експлуатується «тимчасовими» вже декілька місяців, то хіба влада була не в змозі прийняти таке рішення раніше, не дратуючи відносини «свій-чужий»? Кожну добу до Києва летить депеша про кількість підготовлених місць в конкретній області, яка приймає тимчасових переселенців.
Ми благаємо, розбериться спочатку з тими, що вже є! Досить і того, що області, які мусять приймати переселенців, визначали не самі області, а столиця, причому знаючи напевно, що місцеві можновладці не в змозі забезпечити людей навіть необхідним, та заздалегідь розраховуючи на діяльність благодійників.
Та якби мова йшла тільки про обурення на термінологію, яка не відповідає дійсності…
Що має робити «тимчасовий переселенець» без реєстрації, без копійчини на чужині, якого не підтримує ані Управління праці, ані Департамент по роботі з переселенцями? Не є таємницею – дехто взагалі не має з собою документів. А є й такі собі дивні речі: виявилось, що з 1 січня 2014 року в Держреєстр були вкинуті всі справи по приватних підприємцях за всі роки існування незалежності, навіть ті, які припинили діяльність десятиріччя тому.
Виявились афери, про які, якби не війна, й гадки б не мали: по неіснуючим документам, або по вкраденим, провадилась певна діяльність, завдяки чому зараз людина має проблеми, як то – не має права на одержання навіть одноразової допомоги по безробіттю. Зрозуміло, розбиратися будемо вже після війни. Але питання в тому, хто саме передбачав такий розвиток подій? Хтось заздалегідь готувався до економії державних коштів саме в такий спосіб – за рахунок знедолених. Тобто про грошову допомогу мова йти не може.
Якщо ти пенсіонер – чекай черги, документи надійдуть – отримаєш гроші. Чекають по два місяці. Зі сльозами та протягнутою рукою.
Цікаво, але одна жіночка-переселенка так нагримала кулаками в Управлінні соцзахисту населення, що пенсію їй виплатили через день. Тобто можна зробити такий собі висновок, що чекати два місяці взагалі-то не обов`язково. І то є питання друге до владних структур: до яких пір своє треба здобувати фізичною боротьбою?
Багато говориться про допомогу, але якщо хтось насправді допомагає людям в біді, то – це волонтери, Благодійний фонд «Ксена» та церкви. Тобто люди. Без посад і телекамер. Без палких речей і обіцянок. Телефонний дзвінок: «Добрий день, це Валентина, волонтер. Знаю, що в гуртожитку у вас немає електроплитки, то ми вам купили. Де зустрінемось?» Що тут сказати – за плечима дівчини Майдан. Є навіть жіночка-перукар, яка за стрижку «тимчасово переселеної голови» не бере ані копійчини. Навряд вона отримала таке розпорядження від керівництва – то її серце так воліє. Дай Боже здоров`я та щасливої долі добрим людям!
Дуже б хотілося добавити: «і Червоний Хрест». Але не добавлю. Бо одне діло, коли роздається одежа чи взуття, яке принесли для передачі потерпілим добри люди, – то від нас велика подяка за їх людяність. А ось якщо шматок мила можна отримати тільки після візуального обстеження тимчасового переселенця начальником відділення Червоного Хреста особисто, то, вибачте, це вже ганьба. От, наприклад, приїде той самий дядечко з будь-яких обставин до нас на Схід з таким самим клеймом – «тимчасовий переселенець», а його до кабінету на іспит: «А ну, повернись, синку, чи заслуговуєш ти отримати засоби особистої гігієни?»
Питання третє. Страшне и дуже болюче. Іноді вихоплюються з натовпу такі собі промови про «поганий Схід» – зарплата в них велика, мозок зомбований, зрадники… Що казати, є й такі. Але я себе такою не відчуваю. Мої подруги, розсіяні по різних містах України тимчасові переселенки, теж не мають відношення ані до великих грошей, ані до зради. Мій знайомий хлопець, тиждень провівши в полоні рашистської гидоти, зрізаний до кісточок й дивом залишився живим, – теж зі Сходу. Щоб перемогти ворога, вистояти всій державі, необхідно, – і ми це розуміємо! – щоб бомби падали саме на наші домівки, остаточно руйнуючи наше життя і наше майбутнє. То ж на кого сподіватись?
І на останок. Саме вчора в тролейбусі їхала поруч зі мною підстаркувата така собі жіночка і набридливо шепотіла про святу (прости, Боже) церков московського патріархату і про святість її поводиря – патріарха Кирила. Вона хмельничанка. Десь років з десять тому в нас все починалось саме з цього: запальні промови перед паствою, яка в 60-х роках роззявивши рота готувалася до зустрічі з комунізмом, а в XXI сторіччі, не дочекавшись, перекинулась до московського патріархату, який є пропагувальником імперіалістичних бреднів кремлівської банди. І натяк – чи то, може, завдання ФСБ: повзати між людей та забобонно сіяти в мозок непотріб.
Тож майте на увазі – в небезпеці не тільки Схід.
Олена.