Олігархономіка “їсть” землю

Україна збирає дійсно рекордний врожай за всі 21 рік своєї незалежності. Поки що обмолотили половину посівних площ. За найскромнішими оцінками Україна збере не менше 52 мільйона тонн зерна (минулого року було 46,2 мільйона тонн), а максимум може бути і всі 56 мільйонів тонн. Все це, на думку урядовців, дозволить АПК не тільки забезпечити продовольчу безпеку країни, а й активізувати зовнішню торгівлю. Втім, всі ці сподівання можуть так і виявитися сподіваннями, якщо Україна не здасть на відмінно, або хоча б на четвірку останній аграрний екзамен — завершення земельної реформи. Екзамент полягає в тому, що для села мають прийняти максимально прозорий і зрозумілий варіант законопроекту «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». Урядовці переконують — остання його редакція — це рятівний варіант для села та його мешканців, який поверне молодь до землі. Натомість експерти заперечують і дають свій аналіз розробленого законопроекту. Тож пропонуємо вашій увазі точку зору одного з експертів — політолога, кандидата політичних наук Олександра Палія.

Фото газети "День"

Фото газети “День”

Україна уже в рецесії. Нагадаю, так визначається падіння ВВП впродовж більш ніж півроку. Такі результати означають колапс олігархономіки, не здатної до вільної конкуренції ані вдома, ані на світових ринках. Але влада, замість того, щоб визнати цей факт, прискореними темпами намагається поширити згубний досвід на ті сфери, які ще встигла зруйнувати.

У результаті приватизації промислових підприємств у 1990-х більшість громадян отримала «ваучери з маслом». І лише дехто — все інше, завдячуючи правилу «Хто перший встав — того і капці, а інших капців немає». Тобто завдяки корупційним зв’язкам разом з готовністю до морально сумнівних і ризикованих дій.

Тепер схожий фінт, але без ризику і в ще більших масштабах, готують із землею. Колись через зайнятість розподілом промисловості в олігархів не дійшли до неї руки. А тепер світові ціни на харчі б’ють рекорди, і на українській землі вже зроблено кілька мільярдних статків.

Минулого року влада підготувала два проекти земельної реформи: урядовий і авторства Григорія Калетника. Їхня суть зводилася до тіньового розподілу землі, створення привілейованих умов для латифундій, примусового вилучення земель (в урядовому проекті) та створення корупційної піраміди для отримання хабарів на різних стадіях операцій із землею.

5 квітня Державне агентство із земельних ресурсів оприлюднило черговий проект Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». При цьому голова Держземагентства Сергій Тимченко прямо говорить, що ринок земель може підкрастися непомітно — мораторій на продаж землі, який нібито діє до 2016 року, «буде знято одночасно з ухваленням закону про обіг земель».

Держземагентство закликало громадськість протягом місяця надати зауваження. Тож зауважимо: в проекті усе те саме, але вигляд збоку.

Більше того, з проекту Держземагентства зникли будь-які обмеження розмірів орендованих земель для орендаторів. Зрозуміло, чому: за оцінками експертів сотня найбільших орендаторів розпоряджається третиною всіх сільськогосподарських земель країни. Можливо, завтра у всіх земель буде один хазяїн, як у давньому Єгипті. Називатимемо його скромно — фараон?

Для селян відсутність обмежень щодо оренди означає тотальну залежність від «феодала», відсутність конкуренції в питанні ціни оренди, на ринку праці, вразливість взагалі будь-якої економічної діяльності на селі. В остаточному рахунку це призводитиме до знелюднення сільської місцевості. Досі демографічний вибух в Україні ставався після звільнення від кріпацтва — першого, за часів козаччини з кінця XVI століття, та другого — в другій половині XIX — на початку XX століть. Не дарма Конфуцій писав: «Коли майно в одних руках, народ розпорошується, а коли в багатьох руках — згуртовується».

Для городян зниження конкуренції означає збільшення витрат — маржі, яку вони платять за харчі. Саме завдяки корупційній маржі харчі в Україні одні з найдорожчих у Східній Європі, що абсолютно неприродно для такої держави, як Україна. Наслідки такої монополізації ми нині бачимо на прикладі зростання цін на зв’язок. Влада приватизувала «Укртелеком», взяла під контроль мобільні оператори. А тепер за все платить споживач — ціни зростають повсемісно на десятки відсотків на весь спектр зв’язку. В умовах штучно встановленої владою монополії ті, кому не подобається, можуть писати листи голубиною поштою або не їсти.

Для економіки зниження конкуренції — це зниження загальної ефективності.

Натомість для фізичних осіб — власників землі — пропонують встановити обмеження щодо володіння 100 гектарами землі. Однак ця цифра економічно не виправдана, особливо на тлі відсутності будь-яких обмежень для орендарів. У наших широтах переваги дрібного і середнього землекористування переконливо довів досвід Польщі, де найбільші ділянки, дозволені для приватного володіння, — до 300 га. Завдяки дрібному і середньому землевласництву Польща за останні роки своєю сільгосппродукцією міцно зайняла чільні ніші ринку Євросоюзу. Нині в Україні 42 тисячі фермерів мають 4,3 млн гектарів, тобто в середньому ті ж 100 гектарів. Водночас, якщо в Україні майже таке ж за розміром населення, як у Польщі, мешкає на вдвічі більшій території, то максимальний розмір володіння в Україні можна було встановити на рівні 300—500 га.

Державне агентство із земельних ресурсів пропонує встановити, що продати землю можна легко, а купити — ні. Для купівлі землі треба буде отримати дозвіл у профільному центральному органі виконавчої влади в порядку, встановленому Кабміном (стаття 5), який треба переоформлювати раз на три роки (стаття 13). Розумного пояснення цій пропозиції немає. Якби влада справді турбувалася про те, щоб земля потрапила в руки професіоналів, можна було б встановити норму, за якою купувати землю сільгосппризначення міг лише той, хто має відповідну освіту або зобов’язався 10 років особисто працювати на ній. Але навіщо владі прості рішення там, де можна створити синекуру для збору хабарів та відштовхування неугодних, аби без перешкод збивати ціну на землю і задешево прибирати її до рук?

У проекті закону консолідація земель (тобто їхнє відбирання найбільшим власником чи групою власників) — справа уже не добровільна, а «економічно обґрунтована», що має визначатися спеціальним законом.

Держземагентство нічого не зробило для заснування цивілізованої процедури виходу з орендних відносин. Це було б корисно для заохочення конкуренції та адекватності орендної плати. Натомість воно пропонує посилити закріпачення — збільшити мінімальний термін оренди землі до семи років. Можна було б зробити комплімент орендарям, запровадивши можливість виходу з орендних відносин не раніше, ніж через один рік після ухвалення власником відповідного рішення, надати орендарям можливість обміняти земельну ділянку, по якій припиняється договір оренди, на іншу рівноцінну ділянку в зручному для власника місці.

В законі немає прямої заборони купувати землю юридичним особам. Тобто на фінальній стадії ухвалення вони цілком можуть з’явитися.

Влада робить деякі речі, нібито вигідні селянам, а насправді все навпаки. Зокрема, Держземагентство пропонує підняти ставку земельного податку з 0,1% від нормативної оцінки землі до 1%, а мінімальну ставку орендної плати з 0,1% до 3%. Регулюючи орендну ставку, замість того, щоб це робив ринок, влада насправді розорить орендаторів, а коли вони плюнуть і підуть геть, селяни змушені будуть збуватися землі, бо не кожен зможе платити підвищений земельний податок. Маніпуляцією, яка майже негайно змусить селян продати землю, може стати простий перегляд процедури формування нормативної оцінки землі. Її можна буде так оцінити, що спекатися від землі захочуть дуже багато людей. А потім податок можна буде й зменшити (для себе).

До речі, за дворічну несплату земельного податку всю землю можуть забрати (стаття 140 законопроекту змін до Земельного кодексу), замість того, щоб відбирати землю більш справедливо — частинами в рахунок сплати податку.

Із земель держвласності планують половину податку платити в центр, а не на місці, що ще більше підриватиме місцеве самоврядування, а за зібрані кошти — викупати землю у селян, щоб, вочевидь, роздавати її своїм.

Проте все це квіточки, порівняно із суттю закону. В законі з’являється Державний земельний банк, до якого відходять державні землі та землі, отримані як застава. При цьому в проекті закону цей банк називають державним, однак він не тотожний державі — держава виступає як окремий суб’єкт (стаття 130 пропонованих законопроектом змін до Земельного кодексу). Це означає, що в певний момент цей банк (із його суперповноваженнями і суперактивами) може стати приватним, як це вже було в Україні не раз.

Згідно з пропонованими змінами статті 15 закону про іпотеку, цей банк заставлені землі реалізує не на торгах, а «на підставі умов укладених угод». Коротше, роздає, кому схоче і за якою схоче ціною. По суті, тіньова роздача відібраних або скуплених задешево земель і є основною суттю даного законопроекту. А також діяльності Державного земельного банку, на який уже виділено сотні мільйонів гривень з держбюджету. Ось як про це майже відверто пише голова Держагентства з земельних ресурсів: «Держава планує активно викуповувати землю з метою подальшого використання для підтримки бізнесу на селі. Масив землі є необхідним державі для консолідації та формування великих інвестпривабливих пакетів». Невже чільний чиновник забув досвід державної власності на землю, коли Канада і США годували своєю пшеницею СРСР? Вочевидь, усе простіше: як це вже стало традицією, держава за кошти платників податків має заплатити ЗА олігархів та їхні «інвестпривабливі пакети».

А що таке корупція? Це насамперед вимивання інвестицій із бізнесу, які замість розширювати виробництво, сплачувати податки, вирішувати проблеми безробіття тощо йдуть на безглузду розкіш. Бо «як прийшло, так і пішло».

У законопроект вставлено норму про встановлення мінімальної норми зайнятості на одиницю площі, вочевидь, задля маскування суті популізмом. Як діють такі норми, можна побачити на прикладі молоді або інвалідів, яких нібито зобов’язані працевлаштовувати працедавці.

Нині суспільство потребує усвідомлення небувалого масштабу запланованого дерибану та його руйнівних наслідків.

Для розуміння ціни питання є дві цифри: минулого року негативне сальдо торгівлі товарами України склало 15,85 млрд доларів. Практично в кожній галузі закупівля товарів за кордоном перевищувала їхній продаж туди. Єдиним винятком став агропромисловий комплекс.

Зовнішньоторговельне сальдо аграрної продукції минулого року було позитивним і досягло $ 10,3 млрд. Промовистими є й темпи. За підсумками минулого року експортні поставки продукції аграрного сектору збільшилися на 38,4% порівняно з попереднім роком і зайняли 26,5% усього обсягу українського експорту. Це було би дуже не схоже на нинішню владу, якби вона не забажала відібрати цей ресурс.

Тим більше, що частка промисловості в ВВП України систематично знижується. Чимало заводів, які привласнили можновладці, нині втрачають залишки конкурентоспроможності. Це ті, які ще є, не були розпиляні на металобрухт або не продані під шопінг-моли. Тоді як китайці будували металургійні заводи, які нині тіснять українську металургію на світовому ринку, «ефективні власники» з України купували нерухомість на Кіпрі, Монако, Лондоні тощо. Як наслідок, в Україні падіння промислового виробництва склало: -7,6% у грудні, -3,2% у січні, -6% у лютому, -5,2% у березні. А в Китаї в цей же час — промисловий бум відповідно: +10,1%, + 10,3%, +9,9%, +8,9%.

Називаючи речі своїми іменами, привласнення української землі — це нишпорення по кишенях напівпритомної країни заради насолоди перебування на верхніх рядочках «Форбс» для тих, хто «заробляє» монополізмом і пільгами. Якось Ганна Герман сказала, що в Україні «мало так статися, що села в Україні мали приходити в занепад». Не хочеться думати, що це такий план. Бо насправді в України відбирають хоч і один з останніх, але чи не найбільший ресурс розвитку. Приватизовані олігархами заводи розваляться, а земля залишиться.

«Харчова криза» дає Україні з її 30% світових чорноземів колосальний шанс зайняти зростаючу нішу. Олігархія, хоч і має певні переваги завдяки масштабам капіталів, насправді неефективна і ресурсовитратна. Для прикладу, внаслідок появи в Україні олігархів — «ефективних власників» заводів і нерухомості на Кіпрі, Монако тощо, ВВП України за підсумками 2011 року склав 69,3% від рівня ВВП 1990 року. Цікаво, що три роки тому Микола Азаров обіцяв, що ВВП України перевищить рівень 1990 року через п’ять років, і були такі, що повірили.

Латифундизм уже нині становить пряму загрозу депопуляції сільських територій. Навіть якщо один олігарх зароблятиме більше, ніж усі селяни разом, все одно він не заселить собою всіх сільських територій країни, не дасть їй трудових ресурсів, громадян, захисників, майбутнього. Десяток олігархів за всього бажання не зможе народити стільки дітей, скільки мільйони самодостатніх власників. І до того ж, житимуть діти олігархів теж не в Україні.

Це зовсім не означає, що Україні не потрібні великі господарства. Більше того, вони зазвичай дуже ефективні і, безумовно, повинні існувати — але не як монополісти, хоч і місцеві, а в конкурентному середовищі. До речі, в Ізраїлі, Туреччині, Фінляндії чи Франції великі сільгоспвиробники часто вміщаються на кількох сотнях гектарів, а декому мало сотні тисяч.

Насправді Україні, крім великих господарств, потрібні мільйони дрібних власників, які створюватимуть конкурентне середовище, підвищуватимуть ефективність і заселятимуть сільські території, потерпілі від депопуляції. Можливо, й дехто з мешканців занепалих шахтарських містечок замість того, щоб сидіти без роботи, пити й колотися або лізти під землю в копанку, заробили б більше і достойніше на поверхні землі, повернувшись до роботи, якої колись позбавили їхніх дідів.

Що робити? Найперше — усвідомити всім, і опозиції передусім, що риторика про відмову від приватної власності на землю є чистим популізмом. Приватна власність на землю — в крові українців. Більшовики називали українців «куркульською нацією», тобто нацією не верхівки і плебсу, як це є в деяких інших народів, а саме масового середнього класу. Історики пояснюють це історичними обставинами: перебуваючи в постійних війнах, займатися накопиченням було не дуже мудро — в один раз могло все пропасти. Тому українці не надто пафосно ставилися до грошей, не робили їх самоціллю, що часто буває у великому бізнесі. До грошей в українців сформувалося ставлення не сакральне, а інструментальне — забезпечити собі та своїй сім’ї гідний рівень життя. На сьогодні масово відродити інстинкт власника — це означає отримати конкурентні переваги всій країні. Адже в сучасному світі найбільшу економічну ефективність довели не стільки великі виробники, як середні господарства — ті, де власник особисто здатен проконтролювати всю роботу — колективи максимум із сотень, а не тисяч працівників.

По-друге, слід усвідомити, що чинний мораторій на продаж земель не є перешкодою для концентрації земельних ресурсів у руках латифундистів завдяки перепродажу права довгострокової оренди та інших схем. У низці договорів про довгострокову оренду є пункти про право орендаря першочергового викупу землі одразу після того, як тільки запрацює ринок землі. Проте нині цей латифундизм прагне легалізуватися, а його організатори — нажити колосальні статки.

По-третє, опозиції потрібно не лише критикувати владу, а й пропонувати непопулістську альтернативу. Нині багато хто дивиться на чергову «реформу» з точки зору місця сидіння — корупціонерів, їхньої обслуги, агрохолдингів, опозиції тощо. Час подивитися на проблему землі з погляду країни і тих, хто живе у ній.

Судячи з досвіду сусідів, Україна вкрай потребує такого підходу до аграрної реформи:

♦ Передбачити запровадження власності на землю виключно для таких категорій громадян України:

• які володіють не більше ніж 300 га землі;

• які постійно мешкають на землі (приміром, протягом не менше ніж 300 діб на рік не далі, ніж 20 км від своєї найбільшої земельної ділянки);

• які зобов’язалися протягом 10 років особисто працювати на землі;

• передбачити рівне право власності на землю для дітей у тих самих обсягах, що й для дорослих, щоб зробити дітей «економічно вигідними» для батьків.

♦ Передбачити, що в разі порушення цих правил земельні ділянки конфіскуються й переходять у державну власність. Передбачити, що одна і та ж земельна ділянка або її частина з метою уникнення спекуляції не може бути продана частіше, ніж один раз на три роки.

♦ Скасувати положення орендних угод щодо права орендаря на першочерговий викуп землі одразу після того, як тільки запрацює ринок землі.

♦ Заборонити одній фізичній чи юридичній особі орендувати більш як 10% земель сільськогосподарського призначення району і мати орендовані землі в більш як 10 районах. Це загалом приблизно 70—120 000 гектарів (при тому, що в країні уже існують фірми, які мають у своєму розпорядженні до мільйона гектарів, тобто має відбутися їхнє примусове дроблення).

♦ Передбачити, що податки з аграрного бізнесу і землі мають платитися в місці розташування земель.

♦ Запровадити власне аукціонний розподіл державних земель сільськогосподарського призначення, що ліквідує корупцію та наповнить бюджет.

♦ Засоби консолідації земель мають бути суто добровільними.

♦ Забезпечити розвиток і максимальну демонополізацію експортної інфраструктури (портів, елеваторів, залізниць тощо), передбачити максимально вільний доступ до неї виробників, максимально дебюрократизувати ринок землі задля входженню у виробництво вітчизняного інвестора.

♦ Законодавчо заборонити зміни митних ставок та інших умов функціонування сільськогосподарського бізнесу частіше, ніж раз на рік, щоби виробник розумів перспективну ситуацію на ринку.

На відміну від урядових «реформ», такий проект зумовить використання гігантського земельного потенціалу країни для модернізації, наповнення бюджету через некорупційний аукціонний продаж земель за реальною вартістю, демографічного відродження країни, уникнення спекуляції землею та непродуктивного визискування ресурсів із сільськогосподарського бізнесу, спрощення для виробників завоювання зовнішніх ринків, перетворення більшої частини селян допенсійного віку не на маргіналів, а на власників, здатних платити податки і зміцнювати державу.

ВАЖЛИВЕ ІЗ ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО ОБІГ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ»:

♦ зникли будь-які обмеження розмірів орендованих земель для орендаторів… для селян відсутність таких обмежень означає тотальну залежність від «феодала», відсутність конкуренції в питанні ціни оренди, на ринку праці, вразливість взагалі будь-якої економічної діяльності на селі. В кінцевому результаті це призводитиме до знелюднення сільської місцевості;

♦ максимальний розмір володіння землею для фізосіб в Україні можна було встановити на рівні 300—500 га;

♦ якби влада справді турбувалася про те, щоб земля потрапила в руки професіоналів, можна було б встановити норму, за якою купувати землю сільгосппризначення міг лише той, хто має відповідну освіту або зобов’язався 10 років особисто працювати на ній;

♦ пропонує посилити закріпачення, тобто збільшити мінімальний термін оренди землі до семи років;

♦ консолідація земель — справа уже не добровільна, а «економічно обґрунтована», що має визначатися спеціальним законом;

♦ немає прямої заборони купувати землю юридичним особам;

♦ за дворічну несплату земельного податку всю землю можуть забрати;

♦ Україні поряд з крупними господарствами потрібні мільйони дрібних власників, які створюватимуть конкурентне середовище, підвищуватимуть ефективність та заселятимуть сільські території, потерпілі від депопуляції.

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук,

газета “День”.

Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.