Це дуже болюча й водночас спекулятивно-політична тема, яку порушують досить часто, особливо коли наближаються чергові вибори. Що то за борги і що з ними насправді треба робити – запитання, на які мають дати відповіді професіонали, без чого ставлення громадян до банків і довіра до них, вочевидь, не зміняться. Не відбудуться очищення й оздоровлення національної банківської системи.
Отже, що являли собою заощадження громадян у радянській системі? Це грошові заощадження, якими фінансувалися вкладення майже в усі галузі союзної економіки. При цьому об’єкти інвестування, як відомо, вибиралися органами влади, і той вибір був продиктований не критеріями ефективності (прибутковості), а політичними мотивами, наприклад, освоєнням нових територій, забезпеченням зайнятості жителів, посиленням обороноздатності тощо. Позики суб’єктам економіки були практично безвідсотковими (ставка не перевищувала 3% у вигляді премії банку), вони не фінансували підприємницькі вдосконалення і не забезпечували прибутки (за соціалізму підприємництва не було). Ті кредити не вимагали повернення до Сбєрбанка, залишок вкладів у якому щороку зростав: люди заощаджували більше, ніж знімали з рахунків.
Підприємства-боржники або повертали позики до галузевого банку (приміром, Промбудбанку), або борг узагалі списували. Його не повертали, бо не було переходу права власності: і кредитором (Сбєрбанк СРСР), і одержувачем позики (суб’єкти господарювання) була та сама особа – союзна держава. Таким чином, заощадження громадян матеріалізувалися в майнових об’єктах на території країни і до Сбєрбанка не поверталися.
Що було джерелом поповнення банківських рахунків у СРСР? Підприємницьких надприбутків не було. Суб’єкти господарювання, які отримували чисті доходи, не мали права накопичувати їх на банківських рахунках (залишок невикористаних доходів спрямовувався до державного бюджету). Основне фінансування банків формували громадяни, які заощаджували в них невитрачену частину зарплати.
При цьому грошей у населення залишалося багато, бо в тій системі з характерним хронічним дефіцитом споживчих товарів та послуг їх не було куди витрачати. Тобто головним джерелом банківських кредитів була зарплата працюючих. А тому не дивно, що гальмування споживання було одним із пріоритетів економічної політики за радянської влади.
Що трапилося зі Сбєрбанком СРСР та його фондами під час розпаду радянської держави? За часів СРСР кошти банку були вкладені в економічні й соціальні об’єкти на території кожної колишньої радянської республіки. У момент розпаду поточний залишок грошових фондів перебував на рахунках у центральному відділенні та республіканських філіях банку.
З початком гіперінфляції 1992-го вкладники кинулися знімати гроші зі своїх рахунків, але готівкових рублів у необхідних обсягах в українській філії союзного банку, звичайно, не знайшлося: більша їхня частина матеріалізувалася у вимоги за кредитами та правами власності на матеріальні об’єкти, менша або вилучена до Москви, або (та частина грошей, що залишалася на території України) не була забезпечена в потрібних обсягах готівковими рублевими номіналами. У цей момент новоутворена держава зупинила операції Ощадбанку України – спадкоємця української філії Сбєрбанка СРСР – і заморозила видачу вкладів громадянам.
1996 року український парламент ухвалив спеціальний закон, за яким залишок вкладів населення в Сбєрбанку на момент розпаду СРСР був проіндексований (збільшений) відповідно до гіперінфляційного зростання цін за попередні роки, переведений на позабалансовий рахунок Ощадбанку і… знову заблокований. Закон зобов’язував Кабінет Міністрів України поступово погашати борг банку перед вкладниками в межах видатків держбюджету, але уряд згадував про цей обов’язок лише тричі за 16 років. Щось схоже з частиною зарплати працюючих робив Сталін, коли для відновлення повоєнної економіки розпорядився частину зарплати примусово видавати облігаціями державної позики. Відмінність полягала лише в тому, що ті гроші за облігації влада повернула громадянам.
Чому не виконується закон щодо погашення заборгованості перед вкладниками колишнього Сбєрбанка СРСР? Закон фактично звільнив Ощадбанк України від виконання цих зобов’язань, зняв із нього також повинність обслуговувати відповідний борг, фактично позбавив вклади статусу грошово-кредитних ресурсів.
Водночас цей нормативний акт не поклав на державу обов’язків боржника – борг не став державним, він не має жодних необхідних характеристик (термінів погашення, відсоткової ставки тощо) та матеріального забезпечення. Не визначено й офіційного порядку такого відшкодування, а зобов’язання не були виражені в державних боргових цінних паперах. За всі роки дії того закону повернуто близько 15 млрд грн, залишилося більше 115 млрд боргу. Фактично держава своїм законом ошукала громадян.
Що є реальним матеріальним забезпеченням вкладів українців у колишньому Сбєрбанку СРСР? Тільки майнові об’єкти, що побудовані за заощаджені громадянами гроші, успадковані Україною від Радянського Союзу і стали державною власністю. Продаж (приватизація) цих об’єктів дає гроші, які можна було б спрямувати не на проїдання держапаратом, як це роблять зараз, а на виплату боргів за заощадженнями. Окрім того, до матеріальної основи компенсації вкладів треба зарахувати майнові комплекси, що містяться на території України, але не були передані у власність нашої держави (як, наприклад, майнові цінності Чорноморського флоту Росії).
Також українському Ощадбанку мають бути повернуті кошти, що станом на 1 січня 1992 року лежали на рахунках цього банку в Москві. Що цілком відповідало б положенням Біловезької угоди між Білоруссю, Росією та Україною, за якою спадкоємці зниклої держави перебирають права власності на майно, що міститься на їхній території. Цей підхід надав би процесу відшкодування втрачених заощаджень реального наповнення і змісту. За такого порядку погасити борг можна було б за 10–12 років.
Хто і яким чином повинен повертати втрачені заощадження громадянам? Очевидно, що за борги єдиної державної банківської системи має відповідати держава-спадкоємець. Повернення в грошову систему великих обсягів кредитних ресурсів дасть змогу послабити їхню дефіцитність в економіці. Для додаткового убезпечення економіки від інфляційних ефектів повернення грошей мало б бути розтягнутим у часі.
Таке відшкодування боргу було б не раптовим та екстремальним, а еластичним щодо кредитної системи. Воно супроводжувалося б процесом децентралізації грошового обороту, оскільки бюджетні доходи перетворилися б на ринкові потоки, а це завдання вкрай важливе для українських фінансів.
Чи правомірно Українська держава не нараховує відсотка на свій борг за заощадженнями колишнього Сбєрбанка СРСР? То незаконно, борг знецінюється, починаючи з 1996 року відбувається постійне зменшення купівельної спроможності заборгованих вкладів. Запобігти цьому може щорічне нарахування відсотка на суму залишку боргу. Вочевидь, із запровадженням такої моделі з політичними спекуляціями навколо зазначеної теми буде нарешті покінчено.
З цієї історії напрошується ще один висновок. Кредитна система СРСР спрямовувала всі вклади і заощадження саме у виробництво, й обсяги такого кредитування були надзвичайно великими. Проте вони скеровувалися неефективно, без віддачі й не в ті галузі, які забезпечували розвиток суспільства. У наш час усе навпаки: кредити у виробництво практично не надходять, а банки перетворилися на паразитуючі структури, що не дають користі суспільству.
Володимир Лановий, “Український тиждень”.