Про баланс відповідальності

Влада нарешті зважилася на помилування Юрія Луценка. Справа Луценка дуже явно доводила вибірковість правосуддя в Україні. Адже якби аналогічні вимоги, вжиті до Луценка, застосувати до нинішнього складу уряду, навряд чи хтось із урядовців залишився б на волі.

Хоча, напевно, якби влада не пішла шляхом переслідування Тимошенкоі Луценка, 80% міжнародних проблем України не існувало б, а, натомість, були всі умови для реалізації міжнародного потенціалу країни. Проте, звільнення Луценка — це той випадок, коли діє правило «краще пізно, ніж ніколи». Влада пішла на це, і в цьому можна її лише вітати. Бо проти були і особисті мотиви , і пам’ять, і страх, і впертість.

Звичайно, не слід мати зайвих ілюзій, але аналізувати мотиви влади. Вочевидь, у влади все-таки є реальне бажання довести історію з асоціацією з ЄС до успіху, це не просто риторика. На тлі проблем країни асоціація і, особливо, зона вільної торгівлі з ЄС, можуть стати великою світлою плямою. Адже зона вільної торгівлі з ЄС дозволятиме бізнесу України поступово, але неухильно виходити на європейський ринок, отримуючи більш гідне місце у світовому розподілі праці.

Крім того, ймовірно, владі вже набридає бути світовим і європейським ізгоєм. Адже так усе добре починалося — на інавгурацію до Януковича приїхало ледь не все керівництво Євросоюзу, і левова частка потенціалу міжнародної політики було розтринькано за рік-півтора .Тим більше це образливо, коли є всі передумови, щоб голос країни (і, відповідно, її влади) був досить вагомим у регіоні.

По-третє, американський Держдеп натякав, що питання співпраці з МВФ і політичних в’язнів можна пов’язати. В умовах, коли падіння промвиробництва в січні — 3,2%, у лютому — 6%, співпраця з МВФ може бути не те що не зайвою, а життєво важливою. Тим більше, що фонд дає кредити під 4—4,5% — утричі дешевше, ніж російські банки.

Нарешті, ймовірна значно цинічніша мотивація. Нині влада, судячи з багатьох ознак, готується до узурпаційного референдуму, і їй терміново потрібно покращити власний імідж, а з ним додати і легітимності цьому референдуму.

27 листопада ц. р. президент Віктор Янукович підписав Закон про референдум, який встановлює позаконституційний порядок зміни Конституції.

Партія регіонів прийняла це надзвичайно важливе рішення рішення підступно, нишком, в останні дні роботи Верховної Ради, коли, програвши опозиції на пропорційних виборах, вона чітко показала, що не має підтримки суспільства для будь-яких доленосних рішень.

При цьому статті 154—158 Конституції України вичерпно визначають, як можна міняти Конституцію. Все інше — узурпація.

Слід відзначити, що нині у влади є всі повноваження для покращення життя людей. Бери і роби, якщо можеш і вмієш. Єдиного, чого справді дещо бракує в Конституції — це механізмів стримувань і противаг.

Але влада могла б уже просто сьогодні самообмежити і стримати себе, якби хотіла. Натомість, вона приймає узурпаторські закони про Кабінет Міністрів, судову реформу, нарешті, закон про референдум. Які зовсім не запроваджують механізми стримувань і противаги, а навпаки — демонтують їхні зародки.

Формування комісій, що рахуватимуть голоси, віддані на референдумі, повністю перебуває у руках влади. А як влада вміє рахувати, ми прекрасно знаємо, хоча б на прикладі останніх виборів чи виборів 2004 року.

Ухвалений Закон про референдум не виключив цілком можливість винесення на нього питань, що порушують незалежність країни. Хоча наша країна — це зв’язок «і мертвих, і живих, і ненароджених «, і ставити його під загрозу популізму категорично не прийнятно.

Головна ціль запланованої конституційної реформи — закріпити назавжди руйнівне для України панування, та забалакати наявні проблеми черговою облудою. Мовляв, у нас в країні проблеми не тому що влада неефективна, жадібна і безвідповідальна, а тому що Конституція погана.

Такий інструментальний підхід до Конституції — руйнівний, адже підриває саму легітимність держави. Це прекрасно розуміють у світі, де конституційне законодавство може бути стабільним протягом століть, і, як правило, чим стабільніша конституція, тим успішніша держава.

Чи вчили історію ті, хто сьогодні розхитує державний човен? Чи треба нам рівнятися на держави Африки, де кожен переворот супроводжується кардинальним переписуванням конституції? Може, українській владі саме час замислитися, що саме тому так легко проходять ці перевороти, що влада сама своїми руками знищила повагу до закону?

Ось наприклад, що сказав з приводу спроб змінити Конституцію Росії її президент Володимир Путін, все ще популярний серед деяких «регіоналів»: «Розмивання, розхитування основного закону означає предтечу до розмивання і розхитування самої держави. Основний закон має бути стабільним. У цій стабільності — значна частина стабільності самої держави».

На жаль, у 2004, у питаннях НАТО і т. д. нинішня влада продемонструвала рідкісний рівень безвідповідальності. Тому досить легко уявити, що влада знову колотиме Україну, коли її знову відтягуватимуть від державної скарбниці. Тим більше, якщо зараз влада, по-суті, безсоромно і жорстоко риється в кишенях виснаженої, напівпритомної і свідомої себе країни.

Нині бачимо наростання активності опозиції. Недільний мітинг виявився значно масовішим, ніж попередній, і, треба сказати, значно щирішим. На боці опозиції настрої киян, чимало з яких обурені позбавленням їх права вибору. Крім того, опозиція на мітингу виглядала на рідкість єдиною: Тягнибок хвалив Яценюка, а Яценюк Кличка. Опозиціонерам для того, щоб згуртуватися, крім тиску влади, допомагає їхня молодість — наступні вибори для кожного з них зовсім не останній шанс.

З іншого боку, опір узурпації має бути гранично мудрим — тобто і відповідальним і рішучим водночас. Опозиція кожного дня має пам’ятати, що, попри всі докори, в України немає іншого президента й уряду. Тому іноді слід і наступати на горло власній пісні, коли цього вимагають інтереси держави, її цілісності та безпеки. Чи досягла опозиція такого балансу відповідальності і рішучості?

Достеменно на мітингу стало відомо те, що опозиція далі говорить з людьми гаслами. Хоч, по правді, можливо, це й відповідає стилістиці мітингу, але й демонструє певну зверхність. Невідомо звідки опозиціонери взяли собі в голову, що українцям потрібен рожевий сироп про неіснуючі «перемоги», які дисонують з реальністю. Між тим, українці не бояться труднощів. Людям не потрібні заспокійливі казки про чергову «перемогу» (тим більше коли вона прийшла сама). Українцям навпаки, доцільніше показати ситуацію в більш темних тонах, аби вони взялися за справу з більшим рвінням. Активні громадяни вже доросли до того, щоб їм треба без прикрас, чесно окреслити ціль і шляхи, як туди йти.

Звідси ж і популістичність окремих вимог опозиції. Коли вона ставила вимогами виконання Конституції — особисте голосування і вибори в Києві — це було бездоганно. Коли «приліпила» до цих питань скасування пенсійної реформи (у яке навряд чи вірять самі пенсіонери, і на яке точно немає грошей в бюджеті, при тих таки падінні промвиробництва на 3,2 і 6% у січні і лютому) — це виглядало не надто серйозно.

Схоже, опозиція все ще розглядає мітинги як декорацію до своїх заяв. Хоча громада — це не декорація, а щось значно більше. Це — колосальний кадровий резерв і рушійна сила, що при правильній організації здатні нівелювати всі переваги влади, включно з грошима, адмінресурсом і силовими структурами. Той же Юрій Луценко нещодавно висловив прекрасну думку, порадивши опозиції «з вогнем» шукати по країні безліч організаторів (командирів) на місцях, які стануть мотором змін і перетворень. Пам’ятаю, як дивувався обличчям купки десь із 3-х тисяч людей, коли прийшов на Майдан зранку 23 листопада 2004 року. Цим людям нічого не було потрібно від країни, вони несли себе їй! А потім усіх цих людей, їхню енергію злили у пісок. Бо одні опозиціонери боялися конкуренції, інші — щирості, якої в них самих не було. І після цього ще й заявляли про «кадровий голод». І винен у тому був, до речі, не один Ющенко, хоч він і найбільше.

Чи усвідомлює опозиція, що без задіяння сотень тисяч реальних активістів вона зможе забезпечити максимум лише хорошу телекартинку? Чи готові опозиційні лідери зранку до вечора спілкуватися з реальними людьми, фільтрувати їх за здібностями, знаходити кожному з них своє місце у лавах? Це питання, на яке немає відповіді. Між тим, накал пристрастей в Україні знову досяг такої межі, що, як і в 2004 році сотні тисяч людей по країні готові працювати за ідею. Чи вповні використовує опозиція їхню енергію? Відповідь очевидна, якщо навіть на успішний недільний мітинг киян скликали, витрачаючи переважно електроенергію — через «Фейсбук». А де була така елементарна річ, як заклики хоча б кожного представника опозиції в телевізорі?

Інша річ, якої не вистачає опозиції — яскравої, чіткої візуалізації змін в Україні після нинішньої влади. Опозиція чомусь, при всій молодості своїх лідерів, зовсім не фонтанує ідеями, не демонструє їхнього надлишку.

Хоча могла б попросити експертів надати рекомендації: що можна зробити терміново і невідкладно, вже зараз для громадян і країни а) без грошей; б) з невеликим бюджетом; в) із серйозним фінансування. Прикладів того, як влада вміє і може працювати на людей (часто навіть без великих ресурсів, а лише маючи добру волю й бажання) — безліч, особливо на нашому континенті, в Європі. Треба лише вільними від шорів очима поглянути на світ. Коли опозиція задасть такий порядок денний, влада не зможе на нього не реагувати. І тоді конкуренція між ними, можливо, зміститься в більш конструктивний, і, головне, безпечний для країни бік.

Олександр Палій, політолог, історик, кандидат політичних наук,

газета “День”.

Loading...
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.