Сьогодні час настільки спресований, що кожен із нас запросто може відчути себе героєм фільму, котрий у ньому, в часі, перемістився і спершу не годен адаптуватися до нових реалій чи то в минулому, чи в майбутньому. Бо нам і переміщатися нікуди не треба — досить лише згадати своє зовсім недавнє життя без мобільного. І як обходились? Ні, жити, звісно, можна — але ж як без рук.
А без пластикових пляшок? А вони ж, ці невагомі ємності для рідини, з’явилися в нас тільки на початку 1990-х — і тільки в тих, хто бував за кордоном. Ой як цим спритникам заздрили співвітчизники, вимушені користуватися важкою громіздкою скляною тарою. Пам’ятаю, у липні 1991-го ми гостювали в Польщі. Господиня без жалю викидала прозоре пластикове диво на смітник біля дому, а наш товариш, хмельницький учитель, аж кривився: “Це називається — гроші на вітер. Привезти б ці пляшки додому — заробили б!”
О-о, скільки їх за двадцять літ сюди понавозили! Корови наші, здається, вже тільки в таку тару й дояться. Причому використовується вона десятки разів — хоч ні для кого не секрет, що повторне використання ємності з поліетилентерефталату (так званої ПЕТФ-пляшки) небезпечне для здоров’я. Не кажучи вже про елементарну гігієну: адже продавці молока нерідко знаходять ці пляшки, в буквальному сенсі, на смітнику.
Але ж — купуємо. П’ємо. І хворіємо, певна річ.
І вже наші смітники розбухають, переповнені масою пластикових відходів, які розкладаються вкрай повільно — впродовж 30—80 років.
Чи можна їх переробити? І хто має за це взятися?
Учені найстарішого і найбільшого навчального закладу в м. Хмельницький — національного університету, який за радянських часів був технологічним інститутом, а відтак має потужну наукову базу в галузі хімічних технологій, давно працюють у зазначеному напрямі. На думку завідувача кафедри хімтехнології, доктора технічних наук професора Ігоря Мандзюка, проблема полімерних відходів в Україні з кожним роком стає дедалі актуальнішою, як із екологічного, так і з економічного погляду. Саме відходів — бо полімерних матеріалів в Україні практично не виробляють: ті ж таки пляшки виготовляють із завезених кристалів, але 80% їх потім залишається тут і нагромаджується на сміттєзвалищах.
— Необхідність рециклінгу, тобто переробки, полімерних відходів поза всякими сумнівами, — каже І.Мандзюк. — Починається цей процес із сортування відходів. Основні способи їх переробки — механічний (але з його допомогою отримується досить вузький спектр продуктів) і хімічний. Ми, до прикладу, досліджуємо процеси хімічного рециклінгу ПЕТФ. Мета досліджень — розробка нових композиційних матеріалів на основі рециклатів, здобутих за цією технологією. Маємо практичні результати, цілком придатні для широкого застосування в текстильній (тут ми запатентували винахід — композицію для шліхтування пряжі з целюлозних та білкових волокон), швейній промисловості, для виготовлення взуття, пакувальної тари тощо. Ми не першовідкривачі; реалізуємо чиїсь задуми, формули — проте робимо це з науковою прискіпливістю і повною відповідальністю за результат. Ось, скажімо, один із винайдених нами продуктів переробки ПЕТФ-пляшок — надстійка фарба для дорожньої розмітки. Ми намагаємося рекламувати й прагматизувати нашу діяльність, однак, на жаль, реальної зацікавленості практиків-господарників, бізнесменів не бачимо.
Хмельницький міський голова Сергій Мельник у розмові з кореспондентом DT.UA стверджує, що місто дуже зацікавлене в промисловій переробці полімерних відходів, як і відходів загалом. Хмельницький увійшов до десятки обласних центрів України, в яких реалізується національний проект “Чисте місто”. Він передбачає створення нової — ще не бувалої в Україні — індустрії з переробки сміття: понад 50% , тоді як наразі цей рівень не вищий 5%.
Очікується, що в Хмельницькому, де протягом року утворюється близько 148 тис. т твердих побутових відходів, буде споруджено сміттєпереробний комплекс потужністю 100 тис. т відходів на рік (понад 300 т у день). Частка полімерів, макулатури, склобою, металів тощо в місті невелика — до 15%. Вони збуватимуться для переробної промисловості. Дуже забруднені та інші тверді побутові відходи використовуватимуться для виробництва альтернативного палива. Органічна фракція піде на виробництво біогазу, який при спалюванні даватиме тепло й електроенергію. Рештки, що залишаться після відбору корисних компонентів, без шкідливих домішок, складуватимуться на полігоні.
Невдовзі відбудеться інвестиційний конкурс. Учасники конкурсу — зарубіжні фірми, які мають досвід у цій сфері. Проектні роботи планується завершити до 2015 р. Потреба в такому підприємстві у Хмельницькому справді велика. Але чи готові хмельничани та комунальні служби міста змінити своє ставлення до роботи з відходами? Якщо, скажімо, в Європі ніхто не викине скляну або пластикову пляшку в контейнер із макулатурою та картоном, то для наших громадян це звичайне явище. Лише років зо два тому у Хмельницькому з’явилися контейнери з написом: “Для пластикових пляшок”. Тоді на них був попит, бо в райцентрі Дунаївцях працював цех чернівецької фірми “Еко-баланс”, у якому пластикові відходи переробляли на мішки для сміття. Та цех чомусь закрився, і сьогодні зібрані з усього обласного центру та продані на переробку пластикові пляшки приносять у міську скарбницю сущі копійки — 5—7 тис грн на місяць. Либонь, лише робота на перспективу примушує комунальні служби міста не відмовлятися від сортування відходів ще на найпершому етапі — їх збирання.
Та, як свідчать дослідження хмельницьких науковців, переробка сміття — не єдина можливість використання полімерних відходів. Питання співпраці з університетом важко було оминути в розмові з міським головою, адже він — випускник цього навчального закладу. Але Сергій Іванович чесно визнав: “Ні, в нашій роботі з університетом немає практичного аспекту”. — “Скільки разів на рік ви робите дорожню розмітку?” — поцікавилась я. “Двічі”. — “А на кафедрі хімтехнології з відходів — пластикових пляшок — розробили фарбу для дорожньої розмітки, яка не стирається півтора року”. — “Досвід свідчить, що спокусливі пропозиції дуже часто розчаровують, — засумнівався голова. — І ціна може бути зависокою, і якість ненадійною”. Але телефон завкафедри попросив.
Зателефонує?
Світлана Кабачинська, “Дзеркало тижня”.