Для чого Україні битва під Сталінградом

Українцям не вистачає історії та історій про українців-переможців. Сталінградська битва тут не допоможе.

Реєструючи у парламенті проект постанови “Про відзначення 70-річчя Сталінградської битви”, депутат Вадим Колесніченко, чиє прізвище вже не вживають без прикметника “одіозний”, насправді військовими подвигами Червоної Армії переймається найменше. Навпаки, Вадима Васильовича переймає непереборне бажання повторити власний “подвиг”: збурити суспільство так само, як свого часу він зробив із сумнозвісним “мовним законом”. І тим самим вкотре відволікти мислячих людей від обговорення реальних проблем, котрі існують в Україні.

Не варто забувати: законотворча ініціатива Вадима Колесніченка практично збіглася в часі з дійсним наміром російської влади повернути російському місту Волгоград назву “Сталінград”. Про це однозначно висловився російський віце-прем’єр Дмитро Рогозін, спираючись на рішення депутатів Волгоградської думи.

Нагадаю тим, хто забув: історична назва цього міста-героя – Царіцин. А ім’я товариша Сталіна воно носило менше 40 років – перейменування у Волгоград відбулося за рішення ХХІІ з’їзду КПРС 1961 року у зв’язку з загальним курсом на десталінізацію в СРСР. Але коли в радянський інформаційний простір повернувся не Сталін – диктатор, а Сталін – герой, перейменовувати Волгоград навіть з огляду на щорічне відзначення річниці переломної для радянсько-німецької війни в ЦК КПРС не поспішали.

Загалом у російському кіно та актуальній російській публіцистиці Сталін дедалі частіше стає тим “батьком народів” та “другом фізкультурників”, яким від був за часів свого правління. З огляду на це, періодичне повернення Волгограду тієї назви, з якою асоціюється перша серйозна радянська військова перемога у згаданій війні, формально має всі ознаки такого собі відновлення топонімічної справедливості.

Все це так. Але процес повільної “сталінізації”, котрий мене обурює та серйозно непокоїть, відбувається в сусідній державі. Волгоград – місто в Російській Федерації. І завжди там знаходилось. Хоча в битві під Сталінградом брали участь українці, в тому числі – мій дідусь, якого там контузило, до актуальної історії України ця подія не має і ніколи не мала жодного стосунку.

Це зовсім не означає, що Сталінградська битва не повинна цікавити українців. Як масштабна військова операція, котра кардинально змінила хід не лише російсько-німецької, а й Другої світової війни, вона далі викликатиме інтерес у військових істориків, реконструкторів та пересічних громадян не лише в Україні, а й в усьому цивілізованому світі. Проте ніхто у Польщі або у Франції, не кажучи вже про США, не виступає з ініціативою святкувати ані сімдесяту, ані будь-яку іншу річницю цієї баталії на державному рівні.

Якщо вже йти за логікою Вадима Колесніченка, треба зареєструвати ще кілька законопроектів. Наприклад, про урочисте святкування в України битви під Бородіно, 200-річчя з дня якої відзначили в Росії минулого року. Або – битви під Фермопілами, яка хоч і відбулася до нашої ери, проте далі залишається прикладом військової стратегії й тактики давніх греків. Також товариш Колесніченко пропустив 770-річчя битви на Чудському озері, котра ввійшла в історію як Льодове побоїще. Та чомусь зовсім не звертає увагу не визначну Куликівську битву. Словом, кожна велика битва в історії воєн мусить, за його логікою, святкуватися в Україні.

І про що він точно не пам’ятає, так це про наближення 365-ї річниці з дня перемоги війська Богдана Хмельницького у битві під Жовтими Водами. Яка для тодішньої України мала величезне історичне й політичне значення. Це визнають навіть переможені в тій сутичці поляки: письменник Генрік Сенкевич написав про цю подію роман “Вогнем і мечем”, а режисер Єжи Гофман екранізував його. До речі, чомусь саме згаданий твір у часи СРСР перекладати неофіційно заборонили, хоче інші романи Сенкевича перекладалися та мали читацький успіх. Може, тому, що перемога українського козацтва, яке воювало не лише з польською шляхтою, а й з російським царем, вважалася тоді крамолою?

Так чи інакше, але Україні зараз, коли не вирішено безліч справді нагальних як зовнішніх, так і внутрішніх проблем, якщо і потрібно щось відзначати на державному рівні, так це – дати власної історії. Причому не лише сумні, як Голодомор чи Чорнобильська трагедія, а й героїчні. Нам тепер не вистачає історії та історій про українців-переможців. Сталінградська битва тут не допоможе.

Між іншим, чому Колесніченко нічого не каже про перспективи відзначити не менш круглу дату – 70-річчя Курської танкової баталії, котра справді переламала хід війни? Адже Вадим Васильович, захопившись відверто російським та однозначно “сталінським” контекстом своєї непотрібної ініціативи, забув: майже відразу після Сталінграду німці перейшли в контратаку. І повернули собі частину втрачених територій, в том числі – українських. Перемога тоді мало не перетворилася на поразку, й лише вимученість обох армій змусила взяти передишку. Тож історія, як це завжди буває, не виглядає аж такою однозначною.

Суспільна дискусія довкола російського Волгограда-Сталінграда зараз українцям потрібна так само, як два роки тому – червоні прапори у Львові з нагоди 9 травня. Коли мали місце бійки, провокації та навіть стрілянина. Дивно, як Колесніченко не пішов далі та не запропонував, скажімо, повернути Донецьку назву Сталіно – українське місто має славні та героїчні сторінки своєї історії, пов’язане саме з цією назвою. Ініціатива теж безглузда, проте принаймні прямо стосується України та наших нинішніх реалій. Так і хочеться сказати: зайнялися б чимось кориснішим для країни, ніж Сталінград, Вадиме Васильовичу…

Андрій Кокотюха,

“Главред”. 

Loading...
Теги: , ,
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.