Боєць добровольчого батальйону Донбас з позивним «Хотаб» народився у Харківській області та все життя прожив у місті Горлівка. Ще з травня він воює на передовій в зоні АТО, з серпня до кінця грудня перебував у полоні. Після звільнення йому вдалось перевезти родину до Хмельницької області. Свою історію від Майдану до полону, мотивацію та українців на Донбасі він розповів “Незалежному громадському порталу”
– Я десять років пропрацював забійником на шахті ім.Гагаріна. Якщо у когось є ілюзії щодо того, що тепер лише комбайни рублять вугілля – це не так. Шахти Дзержинська, Горлівки та Єнакієво мають крутопадаючі пласти. Там працюють відбійними молотками, так само як і на початку ХХ століття. Відтоді нічого не змінилось. Після травми я працював експедитором-вантажником, останнє місце роботи – Вуглегірський експериментальний комбікормовий завод.
Коли почався Майдан я зрозумів, наскільки люблю Україну та українців, наскільки це стало близьким. Адже це моя Батьківщина. Так само і близькі люди, котрі були на Майдані, підтримували його. Сам я не міг туди поїхати, проте дуже багато вільного часу проводив перед монітором – це була жага до інформації. В колективі на той час атмосфера стала напруженою, вийшло так, що я був один проти всіх. Але це був їхній вибір, у мене був свій.
У травні я зрозумів, що треба щось робити. Почався Слов’янськ. Я бачив як це все відбувалось і прийняв рішення – поїхав служити в батальйон “Донбас”. Я не служив в армії, військової спеціальності не мав. Проте у мене був дух та впевненість, що треба захищати свою Батьківщину.
В “Донбасі” мені дали певну підготовку по спеціальності, 17 липня потрапив в Артемівськ.
– Як відреагували ваша дружина та сім’я на ваше рішення йти воювати?
– Ніяк не відреагувала. Я просто поставив її перед фактом. Спочатку сказав, що їду до Києва працювати експедитором. Після двох місяців моєї відсутності, вона телефоном запитала: ти взагалі думаєш якісь гроші родині відправляти? У той момент на полігоні якраз проходили навчання: РПГшки, вибухи. І вона все зрозуміла. Ми тоді жили на повному забезпеченні: ночували у наметах, сніданок-обід-вечеря. Жодної зарплати тоді не платили, та і не думали ми про це.
– А яким взагалі було забезпечення?
– Обмундирування, форма. Однак найважливіше – люди. Немає кращої нації за українців. Як ми об’єднались перед обличчям ворога! Я не кажу слово “народ”. Ближче буде саме “люди”. Не важливо звідки ти, тепліше, рідніше. Був такий момент, коли мені до рук потрапила банка сала, привезена волонтерами, а там дитячим почерком написано – “бабця така-то, селище таке-то”. Після таких послань просто сльози з очей. Ти розумієш, що є за кого воювати, є заради кого боронити Україну, її землю, цілісність та державність. Так само і дитячі малюнки – для нас це дуже сильна мотивація.
Не знаю як держава планує надалі вчиняти із добровольчими батальйонами. Але я згоден з думкою, що на передовій вони себе проявили дуже добре. Багато прикладів самопожертви, справжньої мужності. Ми не відступаємо, відступає наше командування. Дає накази, які важко зрозуміти. До прикладу той самий Іловайськ. Бойовий комплект і харчування були видані на добу. А мені з таким наказом і забезпеченням довелось затриматись в Іловайську на 137 діб. З них 119 в полоні. Коли ми виходили з села Червоносільське росіяни нас чекали. Казали навіть, що чекали дві доби на цій дорозі.
– Це були російські регулярні війська?
– Так, це були десантники та танкісти російської регулярної частини. Тому, якщо у когось виникають сумніви, що росіян там немає – я їх розчарую. Російські війська дуже щільно з нами стикаються.
– Які їхні настрої? Колись Семен Семенченко писав у фейсбуці, що з військовими простіше – начебто у них є поняття офіцерської честі. Це правда?
– Щодо офіцерської честі знов ж таки можу розчарувати. Тоді була домовленість, що ми виходимо і здаємось регулярним військам лише після того, як вони заберуть наших поранених та вивезуть їх до Червоного Хреста чи до якихось інших лікарів, головне аби врятувати їх. Щодо цього вони вчинили чесно. Наших поранених з Іловайського котла віддали Червоному Хресту, а вони передали їх до госпіталів Дніпропетровська.
А щодо всього іншого… Була розмова із підполковником Лисом. Ми казали: якщо ви будете здавати нас ДНРівцям – краще одразу розстріляйте. Він запевнив, що ми поїдемо під Ростов у табір для полонених. Також вони відділили добровольчий батальйон “Донбас” від інших регулярних українських військ. Я зрозумів, що всі регулярні частини ВСУ були передані разом з полоненими. А “Донбас” залишився ночувати в полі. Було дуже холодно: 30 серпня, всі були у літній формі. І на наступний день приїхав представник ДНР. Тому офіцерська честь російського підполковника Лиса – “увы и ах. Терпит крушение”!
Нас кинули у підвал. Після 47 діб ми були розділені на дві групи: 70 чоловік(і я серед них) поїхали до Іловайська – відбудовувати те, що умовно “ми зруйнували”. Там ми перекривали дахи, вставляли скло, займались господарськими роботами та були грубою фізичною силою на ремонтах в школах, садочках, прибирали сміття.
– Яким було ставлення до вас?
– В Іловайську краще. Там був комендант, який сказав, що військовополонених не можна чіпати. Це був наказ. Але було багато питань: що ви робите, ви прийшли на нашу землю руйнувати. Але я відповідав: “Ребят, извините, я горловский. Как вы можете задавать мне такой вопрос?” Тоді мене одразу називали зрадником свого краю. Але то таке… можна було пережити.
Ті, кого засудили (ті що сиділи) – було зрозуміло, коли вони вийдуть. А з нами це було невідомо до останнього. Ти сидиш і не знаєш. Харчування є, нерви міцні. Знаєш, що ти сидиш тут через свій вибір, заради кого. Заради тих, хто на Великій землі.
Спроб перевербування не було. Переходити на їхню сторону не пропонували, принаймні мені. Та і якби були – я знав, що відповідати на це. Я вже зробив свій вибір і готовий з ним іти до кінця. Я давав присягу вірності українському народу і залишився їй вірним. Честь дорожче. Це вибір зрілої людини. Це важливо для розуміння того, що ти робиш.
– Розкажіть як вас звільнили?
– Коли був обмін 27 грудня – 250 на 151. Але є ще момент, що не всі ще вийшли з полону (на момент запису цього інтерв’ю ще вісім українців з батальйону “Донбас” залишались в полоні, – НГП). Хлопці там, і я щодня про них думаю, і розумію як це важко.
– Сім’я ваша знала, що ви в полоні?
– Знала. На четвертий чи п’ятий день моя донька знайшла відео на ютубі зі мною.
– Де тоді була ваша сім’я?
– Весь цей час вони перебували в Горлівці, де не було ані світла, ані тепла, ані води. Лише нещодавно я їх перевіз сюди, на Хмельниччину. Довго довелось вмовляти батьків дружини. Вона казала, що без них не поїде, а на кого їх залишати? Волонтери допомогти їх вивезти.
Коли ми зустрічались з Аваковим і приїжджав Президент на наше звільнення – це все фейк. Аваков призначав генералів для нашого відновлення після полону: той буде відповідальний за одне, другий за друге. Я справді чекав і сподівався, що будуть централізовано збирати інформацію і робити документи хлопцям. Після полону не лишилось ані військового квитка, ані паспорта. На третій день я звернувся по допомогу до юристів-волонтерів і вже наступного дня були результати.
Коли ходиш по кабінетах чиновників, ти розумієш, що нічого не змінилось. Те, що відбувається в країні їх зовсім не стосується. Треба змінювати цю систему. Держава має бути для людини, а не людина для держави. Необхідно продовжувати те, що було на Майдані. На кого ми залишимо свою країну? Підростає покоління, що буде жити за іншими цінностями. Я вважаю, що досить жити похилившись, рабами. Хлопці на передовій б’ються за те, щоб потім цю систему змінити. Ми відстоюємо свою цілісність для того, щоб система змінилась. Нам не потрібні “понятія”, як раніше казали: зараз хтось приїде і все “порішає”. Необхідно відходити від цього – все має бути в рамках закону. Якщо чиновник цього не розуміє – це не його крісло. Навіть ситуація з Леніним у Хмельницькому – пропав Ілліч, 1,5 мільйони гривень. Він би добряче допоміг хлопцям на фронті тепловізорами та приладами нічного бачення.
– На якому рівні є забезпечення технікою добровольчих батальйонів?
Не знаю як тепер, але коли я був у батальйоні(прим. НГП – Хотаб потрапив у полон 30 серпня) нормальної техніки не було. Ми їздили як циганський табір – в автобусах, вантажівках, легкових автомобілях. Ви розумієте, як це все виглядає та наскільки ненадійно. Автобус “Богдан” з бійцями на фронті… зараз, можливо, щось змінилось, але я не впевнений.
– Багато військових кажуть, що сепаратистів можна було б “придушити” дуже швидко – був би лише наказ. Що ви думаєте з цього приводу?
– Якби не перемир’я – ми б закінчили це все ще восени. Однією рукою Україна визнає ДНР та ЛНР терористичними організаціями, а іншою(останнє перемир’я) – легалізує, проводить вибори і тощо. Але що робити моїй сім’ї і ще багатьом українським сім’ям, що виїхали звідти як вимушені переселенці через війну? Як мені повернутись в свій дім? Я для них зрадник та злочинець – але їх легалізують. Виходить, що я на все життя залишають тимчасовим переселенцем. Але ж є багато сімей, що виїхали до України і вважають себе українцями…
Зараз моя родина живе в Хмельницькій області. Завдяки волонтерам вони сюди змогли переїхати і волонтери допомагають підшукати роботу для дружини в місті. Держава лише продекларувала допомогу на всіх рівнях, але нічого не зробила.
Ще про підтримку. Поки чекав вас під офісною будівлею, до мене підійшов хлопчина і запропонував каву. Просто так – тому що побачив мою форму, побачив шеврони. І ось так вирішив віддячити і проявити свою повагу. Я розумію, що не всі готові брати до рук автомат і йти на передову. Але ось такий маленький прояв небайдужості дуже підтримує дух і віру в людей, в Україну. Після цього маленького випадку, я переконався, що ми не дарма там воюємо – є для кого і за кого.
Розмовляли Афіна Черкезова та Ксенія Орлова