СТАРЕ МІСТО КОСТЯНТИНА, КНЯЗЯ РУСЬКОГО. Погляд заздрісними очима східняка

Підозрював, що назва Старокостянтинів якось пов’язана з іменем засновника Острозької Академії Костянтина Острозького. Здогадка блискуче підтвердилась, коли особисто відвідав знамените місто, а крім того, як приз, отримав певні відомості про цікаву східнослов’янську цивілізацію, що існувала на цих теренах паралельно з Київською Руссю. Отже, поїздка, як на мене, була надзвичайно вдалою.

 

Михайло БУБЛИК, Луганськ – Старокостянтинів

Вежа

Побачив її, ледь вийшовши з автобусу на автовокзалі, і питання, куди стопи свої направити, вже не виникало. Виникло побоювання, що побачу якусь водонапірну башту радянської доби, але знайомство із цегляною кладкою заспокоїло: беззаперечна старовина. Причому, як на мою незрілу ерудицію, це була витончена будівля в стилі бароко. Хоча й зі стінами півтора метри завтовшки і висотою з сучасну 12-поверхівку, не нижче. З огляду на ранній час не було кого допитати щодо походження вежі, тож пішов знайомитися з містом. Візуально.

ostrog1

 

Мушу себе похвалити: напрям вибрав правильний. Вулиця Костянтина Острозького тут головна, принаймні, на ній розташовані і мерія, й райдержадміністрація. На квітковій ковдрі на газоні, що протягнувся посеред дороги, вже порпалися жінки, очевидно, з «Зеленбуду» (чи як тут зветься ця структура?). По обидва його боки вишикувались стрижені мало не «під бокс» дерева. Трава на газонах скрізь стрижена. Взагалі в містах Хмельниччини траву стрижуть набагато інтенсивніше, ніж у нас. На Донбасі траву достатньо просто не поливати, і вона сама зачахне від спеки. Тут вологи в атмосфері неспівмірно більше, і вулиці ризикують загубитися в трав’яних хащах.

В кінці вулиці – залитий червоною фарбою порожній постамент. До речі, Ленін, який ніколи не був в Україні, таки має з нею зв’язок, причому саме через Старокостянтинів. Колись тут мешкав прадід його Мошко Бланк. Утім, ця спорідненість не вберегла вождя світового пролетаріату…

Постамент прикриває вхід до парку. Обов’язкові атрибути паркового мистецтва (літнє кафе, дитячі атракціони) порадували суттєвим відхиленням від стандарту. Скажімо, з ізбушки на курячих ногах не стоїть порожня. З віконця виглядає чи то Яга, чи Вовк з казки Шарля Перро. Який розгубився на чужій території і замість доброї бабусі проковтнув злу потвору з неапетитною кістяною ногою.

А на майданчику з каруселями здивували три богатирі в обладунках… римських легіонерів. З чужинцями повелися жорстоко – закопали в землю по самі дерев’яні груди.

Анти-Рюрики

Районний музей у Старокостянтинові знаходиться у дуже вже «історичному» будинку. Принаймні, стіни його виглядають не набагато ліпше, ніж вежа. Яка, як мені повідомили в музеї, була зведена князем Василем-Костянтином ще в1571-му році. Всередині заклад теж цілком відповідає статусу районного, тобто такого, що фінансується в останню чергу (якщо, звичайно, в скарбниці якісь гроші залишились). До всього, як вдалось довідатися, на землю під РАЙОНННИМ музеєм поклала око МІСЬКА влада.

Тим більше слід відзначити героїзм – без перебільшення, музейних працівників, які не лише примудряються збагачувати фонди, але й вести наукову роботу. Безперечно, мене в першу чергу цікавив Костянтин Острозький, але в розмові з директором Світланою Сусугуровою спливла назва: Болохівщина – і видатний державний діяч чемно відійшов кудись убік.

Про болохівських князів уперше прочитав у Льва Гумільова. Він засудив тодішнього «про-європейця» Данила Галицького за погром Болохівщини, якій той інкримінував колаборацію з Ордою. Та мені чомусь здається, причина погрому була іншою. Тим більше, що сам Данило водив свої війська під татарськими корогвами на Батиєвих ворогів.

Справа в тім, що на чималій території південніше лінії Київ – Перемишль (Данилова столиця) збереглася країна з давньоруською людністю, в якій владу тримали місцеві князі, з родом Рюрика ніяк не пов’язані. От один з Рюриковичів і скористався нагодою їх за це покарати. Когось вивів у свої землі, інші розбіглись по навколишніх лісах, і край занепав аж до литовського завоювання. Між тим тутешня цивілізація була цілком на рівні решти Русі. Про це свідчать матеріали розкопів давніх болохівських городищ, зокрема в селі Губині Старокостянтинівського району.

Серед знахідок, датованих XIIстоліттям, є рештки зброї, предмети побуту, навіть жіночі прикраси виробництва місцевих ювелірів. А ще тут вміли робити православні хрести, від маленьких, для смердів, до величезних, із долоню завбільшки, енклапіонів. Ці хрести дозволялось надягати лише особам князівського походження або полководцям. Як сказала Світлана Іллівна, у фільмі Гофмана «Вогнем і мечем» з таким енклапіоном на голих грудях ішов на бій із поляками-католиками Максим Кривоніс.

Між тим на Болохівщині православ’ям мирно співіснувало з язичництвом (археологи знайшли багато амулетів з кабанячих іклів та оленячих рогів). Щодо свободи совісті тут побутували цілком європейські погляди.

Світ тісний

На одному зі стендів – обладунки сучасного військового льотчика. У Старокостянтинові здавна розміщена авіаційна частина, і я подумав, що хтось із її командирів презентував гермокостюм. Беріть вище! Костюм музею передав сам Георгій Береговий. У березні 1944-го лейтенант Береговий звільняв місто від німців, а в 1976-му приїхав на відкриття меморіалу. Теж, до речі, вельми оригінальному – головна фігура вмираючого воїна зроблена сліпучо білою. Як на той час – смілива знахідка. Але я не про це.

У 80-ті в Старокостянтинові служив мій товариш; пізніше він потрапив до Зоряного містечка під Москвою, служив у Загоні космонавтів, а безпосереднім його начальником там був саме Береговий. До речі, випускник Ворошиловградської школи військових льотчиків імені Пролетаріату Донбасу. Отак перетинаються шляхи в нашому дуже тісному світі.

Артилерійська дуель Костянтиновичів

Попри мою байдужість до релігійних питань чомусь приємно було довідатись, що вежу побудував православний князь, а не якийсь католик-поляк. «І ми вміли!», – подумалося.

osnova1

Одночасно з вежею – або навіть трохи раніше князь побудував домову церкву Святої Трійці, а впритул до неї – замок. З військової точки зору місце ідеальне: на злитті річок Случ та Ікопоть. Вони й сьогодні виглядають потужно, а тоді, коли Василь-Костянтин викупив 1561-го року в такого собі Василя Лабунського торгове село Колищенці, тут причалювали торгові судна.

Ухваливши в короля покупку, князь одночасно подбав, аби нова його маєтність набула… Магдебурзьке право. Здавалося б, навіщо володарю дозволяти підданим займатись самоврядуванням? Але Костянтин Костянтинович, судячи з цього кроку, був для свого часу видатним економістом. Він точно все вирахував; до новоспеченого міста потяглись купці й ремісники, і скоро доходи від нової власності змусили заздрити багатьох магнатів у Кракові чи Варшаві…

Над церквою Святої трійці хрест із півмісяцем. Як мені розповіли вже в міському музеї, що розмістився в Замку, це означає, що сюди не ступала нога магометанина. Взагалі місто Костянтинів жодного разу не було взяте кримськими татарами – свідоцтво про військовий геній православного князя. У 1672-му уже турки посунули на північ, взяли набагато більш потужну фортецю Кам’янець-Подільський, захопили Плоскирів (майбутній Хмельницький) – а Старий Костянтинів утримався.

Так от, про дуель. У старого Костянтина було багато дітей, а маєтності довелось ділити між старшим Іваном, який прийняв католицьку віру і став Янушем – і молодшим Олександром. Януш жив у вежі; вона йому й дісталась за батьковим велінням. Олександрові він відписав замок. Януш уже зібрав своє військо, аби йти з ним на брата, але вчасно втрутився король. Війна згасла, не розпочавшись. Та обурений Януш не змирився і почав обстрілювати замок з усіх гармат, що знаходились в його вежі. Олександр відповідав замковою артилерією.

Довелось вживати заходів батькові. Він приїхав і засадив Януша в карцер. Двох днів вистачило, аби Януш запросив пардону. Із розподілом він погодився, в замку влаштували бенкет – і за три дні Олександр помирає. Музейники грішать не так на Януша, як на домініканців, якими він тоді опікувався. І великий православний рід занепадає…

Кицьку в обмін на фінанси

Не хотілося б завершати розповідь про дуже цікаве місто на сумній ноті. Тому – мозаїчно… Йшов до замку по набережній, а там в очереті такі тварюки причаїлися. Як з мультику про монстрів. Як стало зрозумілим через сотню років, усе це – охорона царя морів Нептуна. А хто б це іще з тризубцем виринав на трійці морських конячек з пучини… річкової. В деталях фігур можна впізнати труби й обрізки ємностей для зберігання хімічних речовин. Але кінські морди й обличчя морського царя скульпторові таки довелося відливати окремо.

А в замку мені вдалося відшукати пропалу кицьку. Ну, як відшукати… Ми спускались в чергове підземелля; я побачив кішку не нашої породи (в напівтемряві розгледів лише занадто короткі вуха). Спитав у жінки, що проводила для мене лекцію – і дізнався, що вони тваринку кілька днів не бачили. А тут – ось вона. Кицька полізла в коробку з лахміттям; моя супутниця заглянула туди – а там новонароджені кошенята.

– Як тільки ми відкрили замок, з’явились дві кицьки, і вони вже звідси не виходять. Ми вже замучились кошенят роздавати. Одній жіночці, що приїхала на екскурсію з Києва, одне кошеня впало під ноги. «Все, я забираю». – Це ж кішка! – «Князівську кицьку – забираю!»

Може, новому міністру культури подарувати князівську кицьку? В обмін на фінансування. Замку Василя-Костянтина Острозького це б не завадило, а надто – українській культурі.

Loading...
Теги: 
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Один коментар

  1. Цікаво почитати погляд збоку на рідне місто. Дякую!

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.