Могутні колони дружно крокують під бадьору музику. Майорять червоні прапори. На транспарантах – гасла, які звеличують працю, трудящу людину, соціалізм, світле майбутнє – і викривають капіталістичний визиск, соціальну несправедливість та злочини імперіалізму.
У всіх піднесений настрій, бо ж поруч однодумці, соратники, ідейні борці, їх багато, вони віддані спільній справі; а навколо буяє весна, сяє сонце, зеленіє молоде листя… І крок стає ще більш упевненим, і плечі розгортаються ширше, і вожді з портретів неначе благословляють легіони борців на нові звершення, і музика звеселяє серця. У такі хвилини й години все зрозуміло, все просто, все однозначно: тут – ми, там – вони, вороги й слабкодухі, слід перемогти перших і підкорити других. А про все інше нехай думають вожді. Впевненіше тримайте крок!
Коли і де відбувалася описана щойно сцена? Хто її діючі особи? Російські більшовики та комсомольці кінця 1920-х? Німецькі тельманівці чи німецькі ж гітлерівці початку 1930-х? Нацисти після свого приходу до влади чи вірні сталінські бійці? А, може, це західноєвропейські робітники початку 1950-х, котрі щиро прагнули зробити у себе вдома життя таким же щасливим, як в СРСР? Чи, може, йдеться про антикапіталістичні та антиглобалістичні марші сучасного світу, які в останні роки завітали й до України?
Фото “Дзеркало тижня”Так чи інакше, йдеться про речі, крім усього іншого, естетично виграшні й видовищні. Особливо за обставин, коли чимала кількість людей утратила свої моральні та політичні орієнтири, коли хочеться чогось справжнього, гарного, непідробного, величавого. І в цьому плані маніфестації соціал-демократів та профспілок, де також майорять червоні прапори і також можна помітити гасла про соціальну справедливість, істотно програють масовим заходам тоталітарних та неототалітарних сил. Ну що то за дріб’язковість – вимоги підвищити зарплату на 4%, а пенсію – на 6%! Міщанство! І навіщо вести мову про якусь там нову колективну угоду, про поліпшення умов праці і про гарантії працюючим матерям! Ні, слід замахуватися на речі грандіозні – на капіталізм як такий, на глобальний лихварський капітал, на прорив у світле майбутнє, головні риси якого вже окреслили вожді, наша справа – втілити ці накреслення у життя, діючи, як вірні солдати партії! І колони у профспілок якісь розхлябані, ніякого бойового запалу, ніякого сталевого кроку, ніякої написаної на обличчях готовності пожертвувати собою у священній борні!
Одним словом, зовсім не випадково класичні тоталітарні сили стільки уваги присвячували естетичному боку своїх масових заходів, і не в останню чергу – першотравневих маніфестацій. І не зовсім випадково книга Гюстава Ле Бона «Психологія народів і мас» була свого часу настільною книгою Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні та інших тоталітарних вождів. «Не має значення, хто перед вами: натовп академіків чи натовп водовозів. І те, й інше – натовп». А для натовпу потрібні прості й гучні гасла та енергетичний заряд, який би спрямовував її до мети. І відповідна естетика: радісна краса єднання та незламна й приголомшлива динаміка велетенського досконалого механізму.
Звичайно, нинішні Першотравні у виконанні КПУ – це пародія ті дійства, що їх утинали Сталін та Гітлер. Форма наче й зберігається, але зміст… Хоча, звичайно, важко уявити Петра Симоненка, котрий наполегливо студіює чи то класичну книгу Ле Бона, чи то сучасні дослідження з соціальної психології у царині впливу на маси, маніпуляції ними. Значно легше повторювати вже відпрацьовані взірці та вкладати в організацію масових дійств мільйони «членських внесків». Тим більше, що на певну категорію населення класичні взірці першотравневих та інших червонопрапорних торжеств часів Сталіна-Гітлера і досі діють безвідмовно. Не в останню чергу тому, що кланово-олігархічна економіка відкидає значну частину українців на століття назад, якраз у ті часи, коли й зароджувалися тоталітарні рухи зі своєю естетикою…
Утім, існує й істотніша, об’єктивно та суб’єктивно зумовлена, небезпека. Звернімо увагу: не випадково експерти відзначають зростання – й істотне – у сусідній Росії настроїв на користь нових ліворадикалів. І це зростання відбувається не на порожньому місці. Освічена молодь не бачить інших варіантів розв’язання назрілих політичних та соціальних проблем, ніж із застосуванням ліворадикальних рецептів. Тим більше, що пропутінські ЗМІ буквально оспівують тоталітарну естетику, відживлюють її. От тим, хто суб’єктивно вважає себе «антифашистами», і здається: відкинемо крайнощі Сталіна і створимо справжній, справедливий соціалізм. Лівою, лівою, лівою!
Спокуса простих рецептів розв’язання складних проблем шляхом знищення капіталізму поволі починає захоплювати й уми певної частини української молоді. Цьому немалою мірою посприяло, по-перше, масове розчарування юнацтва в ідеалах антиолігархічної за своєю суттю Помаранчевої революції (бо ж ці ідеали виявилися зрадженими Ющенком та низкою інших провідних діячів національно-демократичного табору), по-друге, крах Соцпартії, яка не змогла стати соціал-демократичною альтернативою лівому радикалізму, по-третє, провінціалізм та нездатність до модернізації партійної ідеології, проявлені лідерами «Свободи», що відштовхує від цієї політичної сили значну частину опозиційно налаштованої молоді. От і виходять на марші з використанням усіх новочасних елементів тоталітарної червонопрапорної естетики різні «боротьбисти» та «чегеваристи», ймовірно, навіть не знаючи, що їхнє провідне гасло: «Геть фашизм! Геть капіталізм!» є парафразом сталінської настанови Комінтерну у 1927 році. Настанови, реалізація якої на практиці якраз і відкрила Гітлеру прямий шлях до влади…
Отож – у весняному повітрі знову майорять червоні стяги, відважні борці тримають революційний крок, все видовищно, красиво і… дуже печально.
Сергій Грабовський, “Український тиждень”.