Фото з сайту synyukrainy.at.ua
Прикро, але на третьому десяткові років державної незалежності України доводиться говорити про брак національної гідності у значної частини нашого суспільства. В усі часи духовним поводирем свого народу була інтелігенція, що позначала шлях до самоствердження. Цю почесну й відповідальну місію вона нібито несе і нині. Але голос її якийсь кволий і не завжди переконливий. Згадаймо хоча б сумнозвісний мовний закон КК. Щось не чутно було потужного протестного хору творчих спілок, громадських організацій на кшталт «Просвіти», учених. Обмежилися ініціативою «1 грудня», наслідків якої годі чекати, та поправками робочої групи до ухваленого закону, які, здається, на Банковій вже й поховали.
Але дочекалися: нарешті прокинулось вчительство. Його небайдужі представники заснували Всеукраїнську асоціацію викладачів української мови і літератури. За словами керівника цієї громадської формації, професора НаУКМА Володимира Панченка, наукова та освітянська спільнота українських філологів не може стояти осторонь і спостерігати, як цинічно плюндрують найвищу цінність національного духу – мову. Стратегію розвитку мовно-літературної освіти в Україні мають визначати не політики-авантюристи, а сумлінні учені-філологи, які усвідомлюють, що неповторне обличчя нації формується під впливом рідного слова.
Ось тільки виникли побоювання, чи стане освітянський рух за ствердження мови титульної нації масовим у вотчині Табачника? Адже важелів упливу на закріпачених бюджетників у міністра та його сателітів на місцях удосталь. А про місце солов’їної в освітянському просторі урядовець вкотре нагадав, днями видавши наказ про проведення Всеукраїнського конкурсу з російської мови «Лукомор’я» для учнів 2-11 класів. Це черговий крок до русифікації країни, і найпоживніший грунт для цього – підростаюче покоління.
За таких умов, духовний спротив свого народу антидержавним силам мали б очолити партії націонал-демократичного спрямування, надто ті, що представленні у парламенті. Не в образу сказано, але від «Батьківщини» та «Удару», попри їх словесну еквілібристику, на подібні рішучі дії сподіватися не доводиться. Команди, сформовані не за ідейними принципами, а за бізнес – прагматичними інтересами, переслідують дещо інші цілі.. Єдина надія на «Свободу», що стоїть на чітких ідейних позиціях. Маючи у ВР порівняно невеликий загін, свободівці намагаються захистити національні інтереси, хоча й не отримують належної підтримки від опозиційних колег. Ба більше, кожен такий крок спричиняє несамовитий лемент «з-за рогу», мовляв радикалізм «Свободи» на руку Партії регіонів. І взагалі, Тягнибок і його команда фінансуються донецькими.
Ця маячня продукується за чітким порухом режисерської палички. Ось і знову довелося читати просторікування одного молодого політолога (останніх розвелося як колорадських жуків у спекотне літо) про те, що своїми радикальними діями свободівці нібито лякають(!) український схід. Можна безпомилково припустити, що подібні глибокодумні висновки нібито фахівця (звісно, у політиці та футболі розуміються усі) є віддзеркаленням позиції вітчизняних лібералів, що наводнили партійні лави. Десятки років ці пани говорили-балакали про національну ідею, але так її і не сформували. Коли ж ініціативу, а з нею і голоси виборців перебрала на себе «Свобода», «друзі народу» налякалися. Ось і підгавкують з кущів, розраховуючи на те, що «совок» проковтне їхні нісетниці.
На жаль, у цьому злобному хорі, що голосить під акомпанемент влади, добре чути й наших доморощених козачків-співаків. Хлопці непогано прилаштувалися і плювати у власну кишеню їм дуже не хочеться. Отож і мімікрують при згадці про мову, національну гідність, державницьку позицію. Та рахуватися з народом їм усе ж доведеться. Адже більшість українців розуміють, що вивести свою країну з кризи та піднести її до рівня світових лідерів зможуть лише національно свідомі громадяни.
Кость Пилипович,
для “Незалежного громадського порталу”.