В економічному розвитку є такий феномен, як пастка середнього доходу, коли країна на довгі десятиліття застрягає на якомусь середньому рівні добробуту та виявляється не в змозі підвищити його. Зазвичай ця проблема виникає тоді, коли стара модель економічного зростання, вичерпавши свої можливості, вже не здатна привести до досить високих його темпів і, навпаки, створює дисбаланс у розвитку країни. У цей момент назріває гостра потреба переходити до нової моделі зростання, але через не(до)реформовану та відсталу інституціональну систему вона найчастіше так і не народжується.
Практично всі бідні країни прагнуть підвищити добробут свого суспільства і стати багатшими. Є держави, які досить успішно реалізували модель наздоганяючого розвитку, наблизившись за рівнем добробуту до найпросунутіших економік свого часу. Розпочати можна з того, як у XIX столітті Сполучені Штати Америки змогли подолати відставання від Великобританії — найпотужнішої тоді економіки планети. Трохи пізніше це зробили Німеччина й Австрія, згодом Бельгія, Голландія, Швеція та інші західноєвропейські країни. У другій половині XX століття модель наздоганяючого розвитку успішно реалізували Японія, Корея, Сінгапур, Тайвань і Гонконг.
Усі ми оптимісти й припускаємо, що на нас очікує світле майбутнє, в якому наша економіка теж швидко зростатиме і через деякий час наздожене розвинені країни. На жаль, реальність набагато суворіша.
У світі значно більше країн, яким не вдалося не тільки наздогнати розвинені економіки, а навіть хоч трохи відчутно наблизитися до них за рівнем добробуту. Так, недавнє дослідження Світового банку (СБ) показало, що майже зі ста держав, які 1960 року вважалися країнами з середнім доходом, протягом 50 років до вищої ліги вдалося прорватися лише 13. Решта залишилися в так званій пастці середнього доходу. Відповідно до класифікації СБ, до цієї категорії належать країни із ВНД на душу населення (2011 р.) між 1026 і 12475 дол. США (2 і 26% від показника Сполучених Штатів відповідно). При цьому рівень 4035 дол. розділяє цю групу на країни з доходом нижче середнього та вище середнього. Ситуація останніх 20 років в Україні дуже виразно вказує на те, що наша економіка також перебуває в цій пастці. Тому варто в деталях розібратися, що це за проблема і яку основну науку можна винести з успішного та невдалого досвіду країн, які намагалися вирватися з неї. Пастка середнього доходу Економісти давно переймаються запитаннями, звідки береться економічне зростання і чому одні країни зростають швидко, а інші повільно. Тому для початку варто розібратися, як у теорії довгострокове економічне зростання формується. Головним джерелом збільшення добробуту кожного жителя країни є зростання продуктивності праці. Що більше країна виробляє, використовуючи ті самі ресурси, то вона продуктивніша й багатша. Тому основним завданням для бідних країн, зокрема й для України, є постійне збільшення цього показника. Економісти давно довели, що в тривалому періоді продуктивність праці залежить від двох чинників: технологічного прогресу та структурних змін , які сприяють більш ефективному розподілу наявних ресурсів в економіці. Імпорт технологій у глобалізованій економіці не є чимсь неможливим — вони цілком доступні. Всі ми їздимо на автомобілях, а не на конях, користуємося Інтернетом і мобільним зв’язком, а не відправляємо листи через посильних. Тобто очевидно, що різний розвиток технологій у країнах не може пояснити причин їхньої нерівності. Тому обмежувачі довгострокового зростання треба шукати в іншій площині — у недосконалій виробничій структурі. Звичайно, кожному рівню розвитку країни відповідає своя оптимальна структура економіки. Іншими словами, складно уявити США чи Великобританію з такою ж структурою економіки, як, приміром, у Туреччині, Аргентині або Україні. Така оптимальність визначається структурою й надлишками ресурсів, якими володіє економіка в кожен конкретний момент часу. Ці ресурси — земля й природні копалини, праця та капітал (фізичний і людський) — являють собою “бюджет” економіки, який вона може розмістити в різні різновиди діяльності та у різні сектори. Наприклад, слабкорозвинена економіка, в якій спостерігається надлишок дешевої некваліфікованої праці або природних копалин, а капітал, навпаки, дефіцитний, спеціалізуватиметься на праце-інтенсивному або ресурсо-інтенсивному виробництві. Точно так само країна, в якій є надмірний фізичний або людський капітал, матиме перевагу в капітало- або інтелектуально-інтенсивному виробництві. Цю доволі інтуїтивну закономірність довів ще 200 років тому Давід Рікардо, а в середині ХХ століття вдосконалив з наголосом на міжнародну торгівлю шведський економіст і Нобелівський лауреат Бертіль Олін. Таким чином, для досягнення рівня життя розвиненої країни економіці, що розвивається, треба на шляху свого розвитку домогтися, щоб відповідного рівня досягли відносна структура ресурсів та інтенсивність виробництва. Це означає, що аграрна країна має індустріалізуватися, інвестуючи у фізичний капітал (інфраструктуру, обладнання, заводи і фабрики), а індустріальна економіка — постіндустріалізуватися, вкладаючи в знання і технології. Тим не менш на практиці цей простий рецепт не так легко втілити в життя. Багато країн у післявоєнний період пережили період швидкого зростання і змогли подолати бідність та індустріалізуватися за рахунок використання дешевої робочої сили в праце-інтенсивному виробництві та імпорту технологій із розвинених країн. Але перейти з категорії середнього доходу в когорту розвинених економік удалася лише деяким — більшість так і залишилася на відносно невисокому рівні розвитку. На рис. 1 схематично зображено шляхи, якими пішли різні групи країн, що починали свій сучасний етап розвитку у 1992 році приблизно з однакових позицій. Перша група — Китай і Таджикистан, які 1992 року були на рівні 5% від ВВП на душу в США. Друга група — Польща, Україна й Бразилія (близько 20% від рівня США). Третя група — Південна Корея та Венесуела (близько 40% від США). Четверта група — Ірландія й Іспанія (близько 60% від США). У кожному з цих випадків має місце як успішне надолуження розриву до рівня США, так і невдале скочування в пастку середнього доходу. Звичайно, пастка захлопується, коли економічна система не здатна перебудуватися і перерозподілити ресурси від виробництва з низькою доданою вартістю до виробництва з високою доданою вартістю, ефективніше використовуючи свій “бюджет”. Проблема полягає в тому, що поліпшення добробуту призводить до зростання зарплат, що стає несумісним із праце-інтенсивним виробництвом, яке все ще переважає в структурі економіки. Якщо цей процес триває, то згодом економіка втрачає конкурентоспроможність і, як наслідок, застигає на досягнутому рівні розвитку або навіть втрачає в добробуті. Доволі часто країни, що потрапили в пастку середнього доходу і втратили конкурентоспроможність, змушені її відновлювати періодичними девальваціями національних валют, що порушує макроекономічну стабільність та ускладнює й без того непросту ситуацію. Гірше, якщо держава не розуміє проблеми і намагається зберегти колишні темпи зростання економіки, стимулюючи інвестиції в наявні низькопродуктивні галузі, підтримуючи ці галузі через субсидії, монополізацію тощо. Однак у цьому й полягає головна помилка. Адже, щоб вибратися з пастки та продовжити швидке зростання, країнам слід перебудувати структуру виробництва так, щоб вона відповідала новому стану факторів виробництва (коли робоча сила вже не дешева). У цей момент ключову роль у розвитку починають відігравати не так подальше нагромадження фізичного капіталу, здешевлення робочої сили або вичерпання ресурсів, як інституціональні перетворення, що дають змогу підвищити продуктивність в економіці за рахунок кращої ефективності використання вже наявних факторів виробництва. Тому, якщо політикам вдається перебороти спокусу залишити все як є та сприяти створенню сучасних інституцій, у країни з’являються всі шанси успішно подолати пастку середнього доходу. Помилки Латинської Америки Одним із класичних прикладів держав, що перебувають у пастці середнього доходу, є країни Латинської Америки. Після Другої світової війни економіки регіону стали дуже одержавленими та замкнутими в собі. Держава ж замість побудови експортно-орієнтованої моделі економіки віддала перевагу моделі імпортозаміщення, в якій ключова роль приділялася держпідприємствам. Як і в багатьох у ті часи, їхньою головною метою (чому чимало сприяла “холодна війна”) було досягнути економічної незалежності від розвинених країн. Уряди робили ставку на галузі, які процвітали або виглядали перспективними. Але через відсутність порівняльних переваг у цих галузях (наприклад відповідних технологій, кваліфікації робочої сили, платоспроможного попиту) регіон не міг конкурувати з розвиненими візаві. Оскільки робота цих галузей була малоефективною та найчастіше збитковою, держава всіляко підтримувала їх з допомогою створення монополій, заниження відсоткових ставок, контролю цін, запровадження високих тарифів на імпорт, стимулюючи тим самим капіталовкладення у відповідні галузі. У результаті такої “опіки” в економіці виникали перекоси й дисбаланси, а самі підтримувані галузі втрачали стимул до підвищення продуктивності та ефективності. Як наслідок, зростання економік було нерівномірним, часто супроводжувалося високою інфляцією й періодичними фінансовими кризами. Після найсильнішої кризи в 1980-х роках багато країн регіону кардинально змінили наявну на той момент стратегію розвитку, під егідою МВФ розпочавши впроваджувати програму Вашингтонського консенсусу. Ця модель була спрямована швидше на макроекономічну стабілізацію й базові ринкові реформи, ніж на структурний розвиток і докорінні інституціональні перетворення. На початку 1990-х країнам Латинської Америки навіть удалося подолати високу інфляцію, стабілізувати валютні курси, знизити бюджетні дефіцити і держборг. Макроекономічна стабілізація також сприяла відновленню зростання в економіці. Утім, уже наприкінці 1990-х почали проявлятися побічні ефекти моделі Вашингтонського консенсусу. В 1998—2003 роках регіон пережив низку фінансових криз, пов’язаних із високим боргом, що істотно загальмувало зростання. І хоча після 2003 року економіки знову почали зростати й навіть порівняно безболісно пережили глобальну кризу 2008—2009 років, більшою мірою всі вони залишилися замкнутими в пастці середнього доходу. Основною причиною цього стала, як і колись, відсутність якихось значних інституціональних поліпшень і змін у структурі виробництва. Східна Азія Протилежний латиноамериканському полюс становлять країни Східної Азії — славнозвісні “азіатські тигри”. Вони першими з держав, що розвиваються, зуміли досягти рівня розвинених країн Заходу. Як їм удалося те, чого не змогли досягти латиноамериканці? Хоч як парадоксально, причиною стала відсталість азіатських країн на старті їхнього наздоганяючого розвитку. 1960 року Південна Корея й Тайвань (мабуть, найяскравіший приклад успішної реалізації “азіатської моделі” в XX столітті) мали ВВП за ПКС (паритетом купівельної спроможності) на душу населення приблизно на рівні лише 40% від середнього по Латинській Америці. Навіть економіка більш просунутого нині Сінгапуру була в перерахунку на душу населення майже на 30% меншою за середню латиноамериканську економіку. По суті, на початку свого вражаючого ривка “азіатські тигри” були нічим іншим, як відсталими “банановими республіками” приблизно на одному рівні з країнами Чорної Африки, найбільш відсталого регіону у світі. У цілковитій відповідності з таким статусом частки інвестицій у їхніх ВВП були вкрай малі — близько 10% на початок 1960-х. Це дозволило азіатам застосувати ефект низької бази для прискореного зростання, і вони скористалися цією можливістю. Як і країни Латинської Америки, уряди майбутніх “тигрів” створили умови, що всіляко стимулюють капіталовкладення. Субсидії, приватно-державне партнерство, активна промислова політика та, особливо, перерозподіл ресурсів від споживачів до виробників (з допомогою широкого спектра заходів: від боротьби з профспілками і стримування зростання заробітних плат до штучного заниження відсоткових ставок за депозитами і кредитами) — все це невіддільні характеристики “азіатської моделі”. Утім, на відміну від Латинської Америки, в Кореї й Тайвані не зробили помилки імпортозаміщення — пригноблений політикою уряду внутрішній попит просто не міг слугувати мотором економічного зростання. Замість цього ставку зробили на експортно-орієнтований розвиток. Результати не забарилися. За 20 років, до 1980 року, ВВП за ПКС на душу населення в цих країнах зріс учетверо, тоді як у світі загалом — усього в півтора разу. Частка інвестицій в економіці до початку 1980-х перевищила 30%, що було набагато більше, ніж у розвинених країнах. Співвідношення експорту до ВВП зросло з 10 до 30%. Такий успіх вражає сам по собі, однак наприкінці 80-х — у 90-х роках Кореї й Тайваню вдалося дещо більше: подолати пастку середнього рівня доходів, по суті, наздогнавши розвинені країни за рівнем добробуту. На відміну від країн Латинської Америки, азіати розвивалися практично з чистого аркуша, інституції сучасного розвиненого суспільства в цих країнах були рудиментарні або їх узагалі не було. “Диктатурам розвитку”, які правили в них, не доводилося долати опір суспільства, змінюючи стан речей, що складався десятиліттями. Навпаки, найчастіше вони його самі й створювали. Законодавство й регулювання, сучасна система правосуддя, система освіти — всі ці та багато інших речей кардинально змінювалися протягом життя одного покоління лідерів. Успішний розвиток інституцій створив передумови для впевненого зростання продуктивності економіки. Яке, своєю чергою, забезпечило “азіатським тиграм” можливість поступово переходити до виробництва продукції з дедалі вищою доданою вартістю і в такий спосіб наздогнати розвинений світ. Східна Європа Інший сучасний приклад успішного розвитку — східноєвропейські країни після їх звільнення від комуністичних режимів. Згідно з даними СБ, поки що тільки Чехія й Словенія досягли статусу розвинених країн, однак їм у потилицю дихають Словаччина й Естонія. Упевнене ж економічне зростання у менш розвинених східноєвропейських країнах (таких, наприклад, як Польща), навіть попри кризу, що охопила в останні роки Європу, свідчить про те, що й вони в найближче десятиліття зможуть переступити поріг високого рівня розвитку. Однак східноєвропейський успіх дуже відрізняється від східноазіатського. Багато країн регіону — це особливо стосується саме успішних економік — до введення в них комуністичних режимів цілком успішно наздоганяли Західну Європу. Яскравим прикладом є Чехословаччина, зростання економіки якої в десятиліття до Великої депресії в півтора разу перевищувало зростання західноєвропейських аналогів. Із середини ж 1950-х років, коли закінчилося післявоєнне відновлення Європи, і до розвалу РЕВ зростання у Чехословаччині було уже на 20—25% повільнішим. Соціалізм для таких країн (із уже досить розвиненими економіками та високим рівнем розвитку інституцій) був відкотом назад. Не дивно, що позбавлення від нього привело до нового епізоду прискореного зростання. Так, на відміну від пострадянських країн, східноєвропейські цілком успішно провели програми шокової терапії, які супроводжувалися зняттям цінових обмежень, характерних для соціалістичних економік. Разом із заходами з лібералізації умов ведення бізнесу це дозволило їм досить швидко перейти до впевненого зростання. Чехія вже до 1995 року змогла зробити свою валюту вільно конвертованою. Приблизно до цього ж часу чеські експортери практично повністю переключилися зі своїх традиційних ринків збуту в країнах РЕВ на західноєвропейські ринки. Порівняйте це з пострадянськими державами, де несировинний експорт у розвинені країни не виник і досі. Український провал Тут виникає запитання: чому такого не сталося в Україні, й наша економіка залишається однією з небагатьох, які й досі не зуміли досягти свого піку 1980-х років? Однак наша економіка, навпаки, залишається однією з небагатьох, які досі не зуміли досягти свого піку 1980-х років. Причому решта таких країн — Грузія, Молдова й Сербія — пережили руйнівні громадянські війни. Безумовно, основну роль тут відіграла погана якість державного управління, що є бичем нашої країни. Україна жодного разу фактично не мала по-справжньому реформістськи налаштованого уряду. Навпаки, зазвичай пріоритетами українських полісімейкерів є підтримка статус-кво, виконання бюджетних зобов’язань (щоб не викликати невдоволення виборців) і розкрадання бюджетних коштів. Результат — інституції, які мутирували з радянських (від судової системи до оподаткування й регулювання), структурні проблеми й низька продуктивність економіки. Водночас за класифікацією Світового банку Україна все ще залишається державою із середнім рівнем доходів (нехай і близьким до нижньої межі). Ба більше, ми є країною індустріалізованою, хоча наш капітал (засоби виробництва) багато в чому застарів морально й фізично. Шляхи розвитку України Виникає резонне запитання: а чи доступний для нинішньої України розвиток через прискорене нарощування капіталу, по суті, через нову індустріалізацію, хоч би в якій формі вона відбувалася? (Саме на етапі прискореної індустріалізації можливе надшвидке економічне зростання, по 10% на рік і більше, як продемонстрували нинішній Китай, післявоєнна Японія або “азіатські тигри”.) На жаль, відповідь — скоріше ні, ніж так. Прискорена індустріалізація за визначенням потребує від самого початку низького рівня запасу капіталу в перерахунку на одного працівника. Однак цей показник в Україні (приблизно 41 тис. у доларах 2000 року) є одним із найвищих серед пострадянських країн і приблизно дорівнює рівню Малайзії — країни, що вже пройшла етап індустріалізації (див. рис. на сайті DT.UA) . Майже аналогічні й цифри по Китаю, де спостерігається зниження віддачі на новий капітал. Таким чином, запас капіталу в Україні є вже доволі великим (нехай його і не порівняти з розвиненими країнами), що закриває для нас можливість прискореної індустріалізації. Однак віддача на капітал, розрахована як співвідношення ВВП до запасу капіталу (див. рис. 2) , яскраво ілюструє проблему української економіки — величезну неефективність, спричинену жахливою якістю інституцій і структурними проблемами. Якщо орієнтовною нормою показника, що працює й на пострадянському просторі, є 0,5—0,6, то в Україні він дорівнює 0,3. Віддача на капітал у нашій країні є аномально низькою. Теоретично можна було б списати це на технологічне відставання й невдалу структуру економіки. Однак інші пострадянські країни зі схожою сировинною орієнтацією й аналогічним (а то й гіршим) рівнем використовуваних технологій таких проблем не мають. Отже, справа саме в українській специфіці. Ми маємо глибші структурні проблеми, ніж наші сусіди по пост-СРСР. Стандартні пострадянські проблеми — корупція, недосконале законодавство й регулювання, поганий захист прав власності, загалом, усе те, що ми називаємо низькою якістю інституцій, — у нашій країні поєднуються із фантастично низкою енергоефективністю та залежністю від імпорту дорогих енергоносіїв, а також із наявністю цілих збиткових галузей, субсидованих державою (передусім вугільної). Утім, оптиміст міг би визнати низьку віддачу на капітал ознакою високого потенціалу. Якщо успішними реформами вдасться розв’язати основні структурні проблеми й підвищити якість інституцій, Україна має всі шанси на швидке економічне зростання. Ті ж таки дослідження МВФ, наприклад, стверджують, що якби Україна мала такий же рівень розвитку інституцій, як у країнах Центральної та Східної Європи, ВВП на душу населення був би мінімум удвічі вищим.
Павло Кухта,
“Дзеркало тижня”.