Незалежний громадський портал

Майдан – це, без сумніву, подія вищого духовного порядку, яка знаходиться над економічними інтересами, над соціальними проблемами, навіть над політикою. В основі Майдану — люди, які вийшли з протестом проти неповаги до себе, до своїх прав, перш за все – права на життя, проти нехтування свободами. Тобто українці прийшли вирішувати смисложиттєві проблеми — і не тільки свої власні, а й цілого народу. Саме тому можна вважати, що основне значення і призначення Майдану – гуманістичне, оскільки тут йдеться про зміну свідомості та переосмислення себе у житті.

Як проходив процес трансформації свідомості українців спробуємо дослідити разом з кандидатом історичних наук Олександром Симчишиним.

Фото Віталія Тараненка

– Починаючи з кінця 90-х років Україна знаходиться у революційній ситуації, яка з часом то розпалюється, то затихає. За ці роки виросло покоління, для яких слово СРСР є уже історією, про яку вони дізнаються з шкільних підручників. На твою думку, як проходила трансформація свідомості української нації за останні десять років?

– Цілком очевидно, що революційні зміни 2004 та 2014 років стануть предметом історичного дослідження багатьох науковців. Будуть і монографії і дисертації і наукові розвідки. Реально оцінити та провести ґрунтовний аналіз усіх подій можливо лише крізь призму певного часу: коли зникне емоційність, з’явиться можливість об’єктивної історичної оцінки. Однак проводити певний підсумок за «гарячими слідами» необхідно, аби уникнути помилок у подальшому. Це велика честь бути учасником таких історичних  подій. Я дякую Господу, що живу в такий час і є не просто учасником і організатором багатьох процесів. Колись в школі мені часто задавали питання: у які історичні чась хотів би жити. Думалося і про звитягу князя Святослава і русичів і козаччину і про повстанські часи, але зараз ми усі живемо під час не менш значущих історичних подій і маємо шанс виправдати сподівання багатьох поколінь наших пращурів. Дай Господи нам сил і мудрості це зробити.

Я вважаю, що революції 2004 та 2014 років – це частинки одного ланцюга. По суті українська революція розпочалась ще наприкінці 80-х років. 1991 рік – це був підсумок першого етапу: діяльність низки громадських, дисидентських організацій, Гельсінської спілки, ріст свідомості українців привели до проголошення Незалежності України. Але тоді ми отримали державу по формі, без змісту, оскільки системних змін тоді, на жаль, не відбулося.

Формування нової української еліти на початку 90-х років відбувалось за рахунок старих номенклатурних кадрів (комсомольці, екс-компартійці), силовиків, представників новонародженого бізнесу, криміналу.

Правильна державна система повинна працювати як на суспільство так і на еліту. На жаль, цього не відбулося: так звана «еліта» лише збагачувалась за рахунок власного народу.

2001 року розпочалась акція «Україна без Кучми», яка власне й вилилась через три роки у революційний підйом всього народу.

Треба сказати, що зміни в Україні стали можливі тому, що існував дуже потужний попит на революцію: більше половини населення України вважало, що країна йде неправильним шляхом, довіра до влади була дуже низькою. І те, що ця влада робила під час виборів: монополія на засоби масової інформації, брудні технології в ЗМІ, адміністративний тиск на людей, а головне – демонстративно-нехлюйське ставлення до вибору людей, призвело до того, що люди просто сказали: “досить!”. До речі гасла: «Досить» і «Дістали» були основними і в 1991 і в 2004 і сьогодні.

2004 року під час подій помаранчевої революції я був на Майдані, як і більшість свідомих громадян України пересічним таки би мовити учасником. Власне тоді для більшості прийшло самоусвідомлення себе як вільного громадянина вільної країни.

Багато людей сприйняли це як остаточну перемогу. Однак обраний національний лідер не зламав у собі до кінця мислення «совка», хоча й позиціонувався як проукраїнський.

На мій погляд, найбільша помилка того часу у тому, що люди не продовжили контролювати процес: ми повірили, що перемогли і уже завтра жити стане краще. Повірили в «месію»,  «диво». Забули, що все залежить від нас. Усі наші прагнення та сподівання не збулися.

Однак був і великий позитив: усі зрозуміли, що суспільство в Україні вже інше – поступово формується справжня нація, змінюється свідомість, і є бажання й можливість себе захищати відстоювати свої права та інтереси. Таким чином революція продемонструвала і зрілість українського суспільства, і те, що це вже не є суспільство радянського зразка. Це вже інші люди.

Треба також пам’ятати, що революції не є одноразовим актом. Вони проходять через декілька стадій: революційна ситуація, революція, контрреволюція й установлення нового балансу. Тому революції швидко починаються – але не швидко завершуються. Це довгий процес змін.

За аналогією, ми не можемо розглядати Помаранчеву революцію як одноразовий чи кінцевий акт. Я вважаю, що події 2004 року були, власне, черговим етапом (не завершальним) революції в Україні.

– Багато українців плекали, та й продовжують це робити сьогодні, великі надії на допомогу країн Заходу у розбудові держави. Наскільки ці прагнення реальні?

– Погоджуся, бажання інтегруватися в велику європейську сім’ю після 2004 року лише посилилося.

Однак, хочу зауважити: з часів Данила Галицького країни Заходу ніколи не допомагали українському народу. Навпаки ми часто, жертвуючи собою,  рятували Європу. Тому у розбудові власної держави слід опиратися на свої сили.

Історично завжди складалося так, що Українська Держава перебуває на перетині різних цивілізацій, світів і свідоглядів. Нас часто хотіли бачити такою собі буферною зоною між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем. Жодній країні не була вигідна самостійна та процвітаюча Україна. І це також слід визнати.

В геополітиці існує теорія Хартленду (англ. Heartland Theory — теорія серцевинної землі) яка каже, що контроль над Хартлендом дає можливість контролювати світ.

Так і сьогодні: якщо Україна стане сильною державою, то вона буде одним із головних геополітичних гравців. У нас для цього є майже, майже всі передумови. А це нікому не вигідно.

Повертаючись до революційних подій скажу, що на початках люди вийшли на Євромайдан 2014 року на знак протесту проти відмови від курсу євроінтеграції. Однак, ми ж розуміємо, що це не була мета, це був засіб.

Мета – заможна самостійна соборна Україна.

– Повертаючись до змін у свідомості більшості українців. Чи розуміють вони кінцеву мету своїх прагнень?

– Я був на Майдані з першого дня і бачив очі людей, які приходили висловити свій протест. Я бачив очі хмельницького та київського Майданів. Вони були однакові: щирі, відверті, не лицемірні. Очі ніколи не брешуть, а це значить, що люди усвідомили себе як вільну націю.

На Майдані формувалася нація. Він став революцією гідності, революцією духу, сили, мужності. Революцією за соціальну та національну справедливість.

На майдан приїжджали  і виходили люди не лише із заходу чи центру України, а й зі Сходу та Півдня. Вони вбирали дух Майдану, змінюючись на очах, розуміючи, що українська нація високодуховна та самоорганізована. Велика кількість людей – водночас велика самопожертва, дисципліна, порядок, просто неймовірна самоорганізація.

Усі  бачили, що рушійною силою останньої революції була молодь. Це покоління, яке не знає, що таке «совок» і не мислить його категоріями.

Не меншою рушійною силою був також майбутній середній клас: менеджери, ІТ-технологи, журналісти, підприємці дрібної і середньої руки, адміністратори і керівники, тобто люди, які самі себе формували в незалежній Україні. Вони можуть дати раду собі, але їх «дістали», їх не влаштовували ті правила гри: шалена корупція, хабарництво, відверта брехня, зневага, беззаконня і т.д.

Усі, хто спостерігав за подіями у Києві бачили, як ці люди, розуміючи загрозу для здоров’я та життя, коли справді були тривожні часи, мобілізовувалися, ставали до бою з оскаженілими силовиками, таким чином відроджуючи традиції, що були притаманні нашим предкам. У сутичках на Грушевського, Інститутській, біля Верховної Ради України, на Майдані Незалежності всі були вражені безстрашшям молодих людей, відчувалося, що вони не бояться смерті.

Я вважаю, що Майдан змінив усіх. Не лише тих, хто їздив до Києва, а й тих, хто був вдома й допомагав коштами, молився за український народ і навіть тих, хто спостерігав за Майданом біля телевізора. Я, переконаний: всі ми пройшли духовне очищення від імперського рабського накипу. Зрештою, для мене є важливим те, що ті, хто пройшов Майдан, мислять іншими категоріями. «Рабів до раю не пускають!», «Воля, або смерть», – такі заклики часто лунали на Майдані. Вони були написані на багатьох щитах мітингувальників. Люди чітко розуміли, що свої проблеми мусимо вирішувати самі – через призму історичного минулого.

– Київський Майдан був головний рушійною силою, а як розвивався Майдан у Хмельницькому?

– Я вийшов на Хмельницький Майдан 22 листопада. Тоді було не більше 50 людей, на вечір ми зібрали десь до сотні свободівців, студентів, активістів. Згодом долучилися інші партії. Одразу після розгону студентів беркутівцями 1 грудня на майдан вийшло від 5 до 7 тисяч хмельничан. Вже тоді в мене вперше промайнула думка: це наш шанс, шанс змінити ситуацію, шанс подалати антилюдський та антиукраїнський режим, шанс почати будувати нову Україну.

З того часу Хмельницький Майдан не припинявся. Звичайно, кількість людей у різні часи була різною, настрій людей був різним. Я оптиміст і навіть в часи спадів, виходив і переконував, що маємо йти тільки вперед, маємо боротися. Боротьба не проста і тривала, але якщо вже ми цей шлях обрали, то маємо його пройти  з гідністю і до логічного завершення. Коли ж відбулися події у Маріїнському парку, штурм, численні жертви, стало зрозуміло: цих людей уже не спиниш. Зник страх, страх втрати роботи, бізнесу, життя.

Сильне враження на мене справив момент, коли був штурм Київського Майдану. Люди, перебуваючи у Хмельницькому, бачили через екрани телевізорів кров, вогонь, оскаженілі атаки «Беркута». Однак, коли стала потреба підтримати у боротьбі Київ, в автобусах не було вільного місця. З гімном України на устах прості лікарі, вчителі, студенти їхали, знаючи, що їх чекатиме, можливо, смерть. Я зрозумів, революція перемогла у першу чергу в свідомості кожного з нас, оскільки світле майбутнє держави стало головнішим за смерть. Ми змінилися!

Скажу відверто, ніхто на Заході і не тільки, ще два місяці назад не вірив, що українці зможуть скинути режим Януковича. Цілком очевидно, що й сам Янукович не міг повірити, що прості українці з дерев’яними щитами, завдяки самоорганізації зуміють вистояти у жорстокому двобої з силовиками.

Сьогодні виник зовнішній агресор і протистояти ми маємо йому не тільки зброєю, а, у першу чергу, силою духу, самоорганізацією, єдністю. Історія свідчить, що малочисельні, але міцні духом воїни повертали до втечі багаточисельні армії. Таких прикладів сотні.

Скажу просто: якщо відбулись зміни у свідомості українців, то відбудуться й у їх житті, оскільки гарантом цих змін вони є самі. Переконаний: зерна, що сіються нині, дадуть добрий врожай. На зміну страху, апатії та рабській покорі приходить національна гідність, усвідомлення себе частиною великої нації, спадкоємцем слави українських героїв. Не обов’язково кожному патріоту робити якісь радикальні речі, найважливіше — щоб кожен на своїй ділянці робив власний внесок у нашу спільну українську справу. І постане та Українська держава, за яку боролись і віддали життя мільйони українців.

Проте, все ж таки, вважаю, що революція не завершилась, вона триває.

Разом із тиим, дуже важливо, аби ми не повторили помилок 2004 року, коли змінили лише обличчя, а не систему влади. Люди уже не сприймають чиновника як царя і бога і є надія, що це не повториться.

На жаль стара система, особлива на місцях, до кінця не зруйнована. Очевидно, що вона спробує реанімуватися. Тому необхідно зробити все, аби цього не відбулося. І не просто зробити, а побудувати нову, більш ефективну систему влади, повернуту її обличчям до народу. Тому революція гідності не повинна стати простим  перерозподілом посад і зміною одних прізвищ на інші. Це неправильно. В такий спосіб державу не зміниш. Влада повинна зрештою зрозуміти, що вона – тільки виконавець, слуга нації, а не господар. І служити вона повинна своєму народу, а не Кремлю чи кому іншому. І відповідати перед українцями.

Вадим Олексюк.