Незалежний громадський портал

Фото zik.ua

У Мирному біля Євпаторії, відпочиваючи тиждень після двох років творчої праці, на квартирі господині потрапила мені до рук газета “Правда” за 10 травня 1945 р. Точніше, її факсимільне відтворення з поміткою на 1 сторінці: “Дорогие участники Великой Отечественной! Исторический экземпляр «Правды» напомнит Вам о незабываемых днях нашей Победы. Народный депутат Украины А. Раханский. 9.05.2005”. Наклад – 4000.

Крім офіційних і авторських матеріалів у номері газети вміщено добірку поезій. Дем’ян Бєдний у вірші “Праздник победы” написав: “Победа куплена великою ценой”. І це правда. Зруйновано і спалено сотні міст і сіл, заводів і фабрик, але найстрашніше – на олтар перемоги покладено величезну кількість людських життів. За 1418 днів надзвичайно виснажливої війни. І щодня гинули на фронтах і в тилу… Скільки саме загинуло? Невідомо й досьогодні.

Чому? По війні, щоб цифра не лякала, офіційно було оголошено: приблизно 7 мільйонів. Владімір Спасібо у статті “Жгучая память. Когда же мы, наконец, узнаем реальное число погибших в Великую Отечественную?” (“Совершенно секретно”, №5, 2011 р.) робить висновок, що цього не хоче влада. Починає своє дослідження так: «Никто не забыт и ничто не забыто», – ежегодно в День Победы заверяют народ высокие должностные лица. Это неправда! Забыты миллионы солдат, павших в Великой Отечественной. Забыты сознательно, вычеркнуты из истории, чтобы не портить “показатели”.

Простежимо статистичне тугодумство. В 1994 році на міжнародній науковій конференції, що проходила в Російській Академії наук, більшість експертів зійшлася на цифрі: армія втратила приблизно 8 млн. 668 тисяч, мирне населення – 18 мільйонів. Всього понад 26 мільйонів загиблих.

1990 рік. До 45-річчя Перемоги тимчасовий науковий колектив при Державному комітеті статистики СРСР вирішив, що втрати у війні склали 27 млн. осіб, у тому числі військових – 8,7 млн.

5 травня 2010 року начальник управління Міноборони РФ з увіковічення пам’яті загиблих при захисті Вітчизни, генерал-майор Олександр Кірілін повідомив через РІА новини, що, за уточненими відомостями, людські втрати СРСР під час Великої Вітчизняної війни склали 26,6 млн. чоловік. У тому числі – 8,6 млн. у збройних силах.

Автор В. Спасібо вважає, що цифри втрат, які нам наполегливо рекомендують, далекі від істини. За його підрахунками, загиблих, померлих від ран, пропавших безвісти радянських військових не менше 18,5 млн. “Эта трагическая величина, – пояснює дослідник, – складывается из подсчета по картотеке Центрального Архива Министерства обороны РФ. Из сведений о судьбе ополченских дивизий. О потерях среди партизан. Из числа убитых и умерших военнопленных. Эта величина даже менше одной десятой от населения страны перед войной. Потому что по Книгам Памяти областей, республик красной линией проходит ужасная константа – погиб на войне, умер от ран или голода каждый десятый, а то и девятый, или даже восьмой житель советских деревень, сел, городов. Шинели надеть пришлось каждому пятому по стране в целом.

А по России – почти каждому четвертому. И выходит, что ушли на войну двое, а вернулся один. Все это говорит нам как о мужестве солдата, так и о бездарности и жестокости руководителей. Которые не научились беречь солдатские жизни. Или не хотели.

Вот, собственно, и все, что хотелось высказать по поводу государственных мастеров счета убитих, умерших, пропавших. Тех, кто считать должен по обязанности. Но, видимо, обязанность не предполагает порядочности. Иначе как объяснить то, что государственные специалисты не заглядывают в Книги Памяти, которые составлены, проверены и перепроверены энтузиастами и бессеребренниками.

Теми, кому память погибших людей дорога. Теми, кто возвращает память родственникам ушедших и не вернувшихся с войны. Ложь о потерях – это инструмент государственной пропаганды. Только вот пропаганды чего? И неужели наши деды и отцы, и еще живы ветераны, и те, кто пал с винтовкой в руках, и те, чьи могилы до сих пор не известны, заслужили эту ложь, это освященное чиновниками забвение! Это позор для страны, это унижение ее народа”.

Брехня – сталінський рудимент. За хлястик його сірої шинелі трималися генсеки, а в нові часи – російські президенти. Тирану – пихатому людиноненависнику згадувати про внесок у перемогу якоїсь загиблої черні не варто. Навіщо вип’ячувати свою військову бездарність? Навіщо помпезне свято з демонстрацією сили тьмарити і перетворювати у слізну жалобу?

Із щоденника Олександра Довженка, 24.VІІ.1945: “Я був учора на параді Перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Була сказана ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття.

Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед Мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли рябі прапори, немов загаджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, Героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?”

Петро Маліш.

Далі буде.

P.S. Кого з читачів зацікавила ця тема і бажає придбати останню працю “СТАЛІНоїди”, надаємо контактний телефон автора: 097-58-52-127.