Незалежний громадський портал

Фото Віталія Тараненка

Звертаюся до читачів, які затято і сліпо вірять московським фальшивкам; які горлопанять, що історію Великої Вітчизняної війни націоналістам не вдасться переписати; і щоб не говорилося та не доказувалося, переможців не судять. Але звертаюся й до тих, хто прагне пізнати гірку правду і вирватися з полону міфів.

Самі такі люди знали або чули про Федора Моргуна – фронтовика, досвідченого аграрія, Героя Соцпраці, мудрого управлінця (працював секретарем Полтавського обкому комуністичної партії), провідний еколог СРСР, зрештою – відомий публіцист і письменник. Попри високі посади, він завжди залишався гідним українцем. Кому-кому, а йому вірили при житті (помер після автокатастрофи в 2008 році), позицію авторитетної особистості поділяють усі, кому пощастило прочитати його книжки “Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса”, “Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу” (чотири рази перевидавалась, а придбати в книгарнях неможливо) та інші.

Різним поколінням відома фотографія “Єгоров і Кантарія піднімають червоний прапор над рейхстагом у Берліні”. Автор світлини – український єврей Євген Халдей. Сучасний історик Ярослав Грицак у статті “Зневажені герої, реабілітовані Моргуном” (“Україна молода”, 7 травня 2009) пише, що Халдей у роки війни був військовим кореспондентом, вірив у радянську перемогу і мріяв зробити таку фотографію. Для цього в одній із московських партійних їдалень украв червону скатертину і пошив два прапори: один тримав у польовій сумці, а другим (на випадок, якщо сумка пропаде) обперезався під гімнастеркою. І ось, як тільки німці підписали капітуляцію, фотокор умовив офіцерів і солдатів попозувати й увічнити мить Перемоги… Найвдаліший знімок надіслав Йосипу Сталіну. “Йому фотографія сподобалася: на ній радянський офіцер підтримував солдата, який, власне, й закріплював прапор, – пише історик. – “Хто були ці відважні хлопці, які вивісили прапор?” – спитав він. “Українець і росіянин”, – відповіли йому. Сталін, хвилинку подумавши, сказав: “Українця не могло там бути. Пишіть: фотографія має називатися “Росіянин і грузин підносять прапор над рейхстагом”.

Цю історію розповів сам Євген Халдей, тому в її правдивості не доводиться сумніватись. Федір Моргун пише: “… Народам колишнього Радянського Союзу добре відомі герої, Єгоров і Кантарія, які в травні 1945 року підняли червоний прапор над рейхстагом у Берліні. Та від народу й історії прихований третій, який у цій хоробрій трійці виконував найголовнішу роль у бою в приміщенні рейхстагу. Це українець із села Горяйстівка Охтирського району Сумської області, молодший лейтенант Олексій Берест. Він був не тільки старшим за званням, а й досвідченим воїном з богатирською фізичною силою. Прикриваючи своїх друзів, особисто знищив кількох есесівців; підставляв свою спину й плечі Єгорову й Кантарії на розривах міжповерхових переходів, буквально на руках підіймав своїх друзів нагору, разом вони дісталися вершини й разом підіймали прапор.

Хто ж позбавив цього сміливця заслуженої честі й відзнаки?

Ходить багато легенд, у тім числі така, що першим зі списку кандидатів на Героя його викреслив Жуков, промовивши: “Ще один політпрацівник!” Ця брехня придумана пізніше, коли Сталін принижував Жукова, знімав його з посад.

Як було насправді, мені розповів колишній заступник міністра оборони СРСР, керівник Головного управління кадрів Міністерства генерал армії І. М. Шкадов. Маршал Жуков представляв Береста на Героя, і в числі претендентів він значився першим (відповідно до військового звання й фактичної ролі в бою), а викреслив його у своєму кремлівському кабінеті сам генералісимус. Більше того, цей патологічний ненависник українців заборонив згадувати ім’я справжнього героя. Тоді ж генерал Шкадов мені розповів ще про один приклад поведінки вождя-генералісимуса й порадив почитати книгу Верта, з якої він сам уперше дізнався про того, хто полонив Паулюса.

Офіцери штабу 6-ї німецької армії, яка вела штурм Сталінграда, знали, що першим у розпалі боїв пробився до підвалу універмагу, де знаходився головний штаб гітлерівців, і особисто полонив генерал-фельдмаршала Паулюса, командир роти розвідників, українець, старший лейтенант Ільченко. Командування Сталінградського фронту представило Ільченка до звання Героя Радянського Союзу, але й тут спрацювала рука Сталіна. “Друг народів” особисто викреслив Ільченка, процідивши: “Фельдмаршала може полонити тільки щонайменше маршал, а не якийсь невідомий хохол”. І, мабуть, ніколи б ми не дізналися про героїзм Ільченка й “позицію” вождя, якби не англійський військовий кореспондент Верт, який у складі групи журналістів опинився в Сталінграді відразу після тогочасних боїв, особисто зустрівся й розмовляв з Ільченком та свідками полону Паулюса як з нашої, так і з німецької сторони. Ільченко детально розповів про гарячий бій за універмаг, про те, як він пробрався в підвал, про зустріч із Паулюсем і про полонення фельдмаршала. Верт детально описав цей факт у своїй книзі “Росія у війні 1941-1945 років” (М.: Прогресс, 1967, с.387, 388, 407).

До якої ж паталогічної ненависті треба дійти, щоб під час надзвичайно важкої війни з фашистами виношувати план вигубити українців. “За що, за які вигадані гріхи виродок Сталін розпорядився видати мерзенний наказ: вважати зрадниками, виселити в Сибір усіх, хто перебував на окупованій ворогом території? – з болем розмірковує Федір Моргун. – Оскільки окупованою була вся Україна, то депортації підлягали всі українці. Зараз дехто намагається “довести”, що такого наказу не було”.

Автор авторитетно заявляє, що такий надсекретний документ (копію) мав міністр внутрішніх справ України генерал Рясний. Витяги з нього Моргун наводить у книжці “Переорані покоління”. Ми ж додамо, що через чотири роки після смерті Федора Моргуна секретний документ виявив і оприлюднив у газеті “Літературна Україна” науковець Василь Марочкін (публікується секретний наказ після статті). С. Заворотний і П. Положевець у статті “Операція “Голод” (“Комсомольская правда”, 3 лютого 1990 р.) повідомляють: “У Ялті, за спогадами Едварда Стенніуса, Сталін довірливо бідкався Рузвельту, що його становище в Україні тяжке, ненадійне. Виявляється, Сталіну було недостатньо голодомору. На черзі стояло виселення всіх українців у кінці або відразу після війни. Сталін довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити в життя свої плани. За словами Хрущова, Сталін був прикро вражений тим, що неможливо виселити всіх українців – не вистачило ні місця для поселення, ні потрібної кількості транспорту”.

Навівши цю публікацію, Федір Моргун звертається до сучасників: “Коли ж ви, сьогоднішні шанувальники “вождя”, ті, що носите в колонах його портрети, зрозумієте, якого душогуба прославляєте?! Вам давно пора зупинитись, обдумати й дати ту оцінку, якої він заслужив, за допомогою Гітлера організувавши світову бійню, за погром українського й інших народів”. І далі: “Шановний читачу! Якщо ти уважно ознайомишся з внутрішньою й зовнішньою політикою Сталіна в 30-40-і роки, то побачиш:

1. Сталін активно допомагав Гітлеру пробратися до влади. Це той самий Сталін, який найпершим у Радянському Союзі уважно прочитав книгу Гітлера “Майн Кампф” одразу ж після її виходу. Того самого Гітлера, який у своїй книзі поставив головну мету – знищення слов’ян, і насамперед українців, поневолення України Німеччиною.

2. Сталін активно допомагав Гітлеру озброїтися й розпочати Другу світову війну.

3. Сталін свідомо брехав радянському урядові, командуванню Червоної Армії й народу, що Гітлер у 1941 році на СРСР не нападе. Цим самим створював Гітлеру ідеальні умови для успіху в перші місяці війни.

4. Червона Армія була в багато разів могутніша за гітлерівську армію й, незважаючи на величезні втрати в результаті зради Сталіна, у перші дні війни (у червні й липні 1941 року) могла розгромити агресора. Та Сталін завадив цьому, забравши в Кирпоноса могутню армію Конєва, яка вже фактично вступила в бій, і танковий корпус Рокоссовського. Якби танкові корпуси Кирпоноса плюс армія Конєва й могутній танковий корпус Рокоссовського вдарили по арміях Рундштедта одночасно, як того хотів Кирпонос, а не в різний час, як це змусив зробити Жукова Сталін, то без усякого сумніву 2400 танків Кирпоноса, якісно кращих за німецькі, розгромили б 600 танків Клейста, рухнула б уся група “Південь” Рундштедта, а війська Кирпоноса отримали б можливість зайти в тил фашистських армій групи “Центр”, що рвалися до Смоленська й Москви, і вчинили б Гітлеру повний розгром. Але в результаті злочинного втручання Сталіна в тактику боїв перших днів танкова група Клейста громила наші танкові корпуси поодинці в різні дні. Тобто, не маючи жодних переваг, а, навпаки, маючи всі шанси на повний розгром, Клейст виявився врятованим Сталіним і отримав можливість поодинці розбити наші танкові корпуси.

5. У лютому й березні 1943 року Червона Армія мала повну можливість не лише розгромити армію Паулюса в Сталінграді, а й знищити все півторамільйонне угруповання Манштейна й переможно закінчити війну. Та Сталін знову виручає Гітлера – війна триває ще два роки.

6. Виконуючи волю Сталіна, Ставка видала наказ №0428 від 17 листопада 1941 року, відповідно до якого вимагалося “в тилу німецьких військ знищувати й спалювати дотла всі населені пункти… використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи”.

Цим наказом знищувалося населення на окупованій фашистами території. А оскільки Україна була окупована вся й часто міста й села переходили з рук у руки по кілька разів, то українці від цього страшного сталінського наказу страждали більше за всіх – саме цього Сталін і хотів. Такі ж накази Гітлера, за якими вимагалося від німецьких військ і поліції під час відступу залишати після себе “випалену землю”, “жодного цілого будинку”, “жодного неотруєного колодязя”, при відході з тієї чи іншої області України не залишати там “жодної живої людини”. Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців. А тих, хто вцілів, Сталін хотів зіслати в Сибір. Складається враження, ніби ці злодійські накази Сталіна й Гітлера готувалися в одному й тому ж штабі. І мета в них була одна – знищити населення України.

Шановний сучаснику! Шановний українцю! Вдумайся в поведінку й дії цих душогубів нашого народу. Гітлер і його банда вимагали від своєї армії знищення нашого народу за те, що не підкорився, не співпрацював з окупаційними фашистськими властями, боровся проти них, чекав повернення своїх і визволення з окупації.

Сталін і його банда звинувачували українців у гріхах, яких вони не робили, збиралися вислати з України в Сибір усіх, хто перебував на окупованій фашистами території. За що? За те, що вціліли й вистояли у фашистському полоні? За те, що українці? Світова історія не знала нічого подібного. Навіть Аттіла, Чингісхан, Тамерлан не нищили жінок і дітей підкорених народів, не запроваджували суцільної тактики “випаленої землі”. До цієї сатанинської акції додумались лише два злодії: Сталін і Гітлер.

Убивці типу Сталіна – організатори геноциду мого народу – розраховували, що вони вічно будуть при владі і їхні злочини будуть вічною таємницею. Але у світі рано чи пізно торжествує правда, і сьогодні мільйони жертв убитих кістлявими пальцями вказують на вбивцю Сталіна і його банду. Це і є судний день, і він неминуче відбудеться над всіма вбивцями, організаторами геноциду, також і над тими, хто зараз готує й проводить війни та вбивства.

Сьогоднішні комуністи, які носять по майданах і вулицях портрети цього душогуба українського народу, подумайте, для чого він нищив ваших батьків?

Сьогодні як ніколи вимагається для історії відкритий, суворий і невідворотний справедливий суд над усіма призвідцями війни! Необхідно суворо виявити своє відплатне презирство до всіх, хто за своїм політичним обов’язком владних керівників країни не вберіг народ від війни. І хай знають усі, кому народи довірили владу, що, якщо вони допустили втягнення людей у війну, їх чекає всенародна ненависть і нещадна, сувора кара”.

Петро Маліш.

Далі буде.

P.S. Кого з читачів зацікавила ця тема і бажає придбати останню працю “СТАЛІНоїди”, надаємо контактний телефон автора: 097-58-52-127.