Незалежний громадський портал

Почнемо із САТАНОВА в Городоцькому районі — назва колоритна, але наголос ви швидше за все ставите неправильно. Потрібно на першу “а”.

Перед стартом іще раз згадаємо, в чому унікальність цих пагорбів. На відміну від Карпат та інших гір, Товтри – не тектонічного, а органічного походження.

20-25 мільйонів років тому на місці Поділля плюскотало Сарматське море. І Медобори – це не наслідок зсуву тектонічних плит, а закам’янілий бар’єрний риф, нагромадження мільйонів скелетів молюсків та коралів.

А тепер уперед.

З заходу Збруч, з півдня Слобідка Сатанівська, з півночі — Сатанівка. Ще й Чортків неподалік. Кубло! Але нічого диявольського в селищі немає — і зупинку тут зробити буде правильно.

В Сатанові солідний набір пам’яток архітектури як на поселення з 2,5 тис. жителів. І головний у наборі — замок XV-XVIII ст. Його видно здалеку — і з Сатанівки, і з сусідньої Калагарівки на тернопільському березі Збруча.

Єдине місце, з якого замок не видно — це власне Сатанів. Ну от ніяк. Тому про дорогу розпитувати доведеться. Пароль – “колишній цукровий завод”. Хоча можете особливо і не питати, а йти на орієнтир — високу заводську трубу з цегли.

Цукроварню в Сатанові звели ще у 1895 році — власне на залишках замку. Як і більшість подільських “сахзаводів”, сатанівський до ХХІ століття дожив інвалідом, а потім і помер.

Все обладнання давно порізали на метал, зараз вже й корпуси, які можуть, на цеглу розбирають. Замок не чіпають.

Найкраще дивитися на залишки сатанівської твердині з-за Збруча: там симпатичні луки, де пасуться гуси і корови, там увечері старі вапнякові мури відбиваються у воді, звідти менше помітно сумне і страшне.

А воно все-таки є: від найбільшої колись призбручанської твердині залишилося небагато – фактично лише західна стіна з двома баштами плюс архаїчна кругла башта в глибині території екс-заводу.

За версіями деяких істориків, ця вежа зведена ще в давньоруські часи. На це натякають її бійниці: зовні дуже вузькі, з внутрішнього боку ширші — такі зручні для лучників.

Колись замок мав аж дві лінії оборонних мурів, та й усе містечко теж було оточене захисними стінами. Мури зрили в царські часи — за те, що в 1831 році містяни активно підтримали повстання проти Російської імперії.

Залишилася тільки потужна в’їздна брама в південній частині Сатанова – головний вхід у місто.

Біля брами дорога повертає і біжить далі на Слобідку Сатанівську, а праворуч тягнуться вгору сходи для пішоходів. Підніміться — там недалеко зовсім.

Аж сяюча, як нова копійка, споруда, до якої вийдете, – оборонна синагога (1532, за іншими джерелами — 1514 р.) у мавританському стилі.

В XVI-XVII сторіччях на її даху розташовувалася артилерійська батарея, яку утримувала єврейська громада міста. Це був один із ключових вузлів міської оборони.

Під час турецької окупації Поділля Сатанів опинився на самісінькому кордоні Османської імперії та Речі Посполитої. І у квітні 1676 року його мешканці першими зустріли турецьке військо, яке рушило з Кам’янця у похід на Львів.

Представники трьох найбільших громад Сатанова пліч-о-пліч до кінця стояли на своїх позиціях, про свідчить пам’ятна дошка біля міської брами – українською, польською та івритом.

З приходом радянської влади синагога-бастіон стала складом… боєприпасів. Ця трансформація відбулася в 1930-х, Сатанів тоді був містечком на самісінькому кордоні УРСР та Польщі.

Восени 1941 року в синагозі тримали місцевих євреїв перед відправленням до гетто. Після війни у споруді влаштували зерносховище.

Ремонтів не робили, будівля занепадала і перетворювалася у напівруїну.

Унікальну споруду врятував Борис Слободянюк – пенсіонер, чий будинок розташований поруч. З благословіння священника православний українець розчистив синагогу від сміття і привернув увагу чиновників.

Чиновники звернулися за допомогою до єврейських організацій. У 2012-2014 рр. синагогу привели в порядок (дивлячись на нові двері, теплу підлогу та металопластикові вікна, сказати “відреставрували” язик не повернеться).

У споруди з’явився господар — Хмельницька обласна іудейська релігійна громада. Відновлювали божницю виключно на приватні кошти.

Правило оберненої співвідносності міста і його легенд у Сатанові працює на повну котушку.

Де тільки не розповідають про підземні ходи до сусіднього села/міста/замку, але в Сатанові пішли далі – і прорили хід аж до Єрусалиму. Ну, так за легендою.

Ні, підземелля тут були – їх виявили у 1990-х працівники експедиції Санк-Петербурзького інституту юдаїки, які досліджували синагогу. Відкопали кілька метрів, на тому все й закінчилося. Але метро Сатанів-Єрусалим досі так і не пустили.

Залишилося ще трішки. Костел з двома високими вежами звели вже у наші часи на місці давнішого храму. На роздоріжжі біля автостанції стоїть колишній садибний будинок (ХІХ ст.) з колонадою біля входу.

На Збручі вище течією за замок можна оглянути старий водяний млин, а на подвір’ї сатанівської лікарні — фігуру скорботного Ісуса, яку журналіст з сусіднього Городка Дмитро Полюхович називає найдавнішим на території країни пам’ятником визвольній війні під приводом Богдана Хмельницького.

Скульптуру наказав поставити у 1653 р. тодішній власник Сатанова коронний гетьман[одна з найвпливовіших посад у Речі Посполитій, аналог нинішніх міністра оборони і начальника Генштабу – Ред.] Мартин Калиновський — на честь врятування міста від козаків.

Містяни самі відкрили браму війську Хмельницького, не здалася лише залога замку, яку і було знищено. За підтримку повстанців Калиновський наказав стратити кожного десятого православного у місті, незважаючи на стать і вік.

Якщо рушити далі дорогою повз міську браму, в напрямку до Сатанівської Слобідки, праворуч на високому березі Дністра, помітно десятки старих надгробків-мацев.

Велетенський іудейський цвинтар — кіркут — є одним з найбільших та найдревніших в Україні.

Сатанівська СЛОБІДКА — курортний рай. Медобори багаті джерелами. Ті з них, що б’ють з-під землі у Сатанівській Слобідці, мають виразний запах сірки.

Ще років десять тому її розливали у пластикові пляшки під брендом “Сатанівська” (ага, з запахом сірки), але пізніше назву змінили на “Збручанська”.

На місцевій “Нафтусі” з 1970-х рр. заробляють собі на життя кілька санаторіїв. Власне, Слобідка Сатанівська — це лише санаторії та старовинний православний монастир, з облікових даних село виключили ще у 1997 р.

“Товтри”, “Перлина Поділля”, “Аква Віта — Жива вода”, “ДеЛіто” та інші — більшість з них заховані у густих медоборських лісах, тому туристи дорогою до монастиря побачать лише кілька.

Ще далі в лісах ховаються два крихітних села, які колись були одним: менше ста жителів на обидва населених пункти. З тернопільського боку КРУТИЛІВ, з хмельницького —КРЕНЦИЛІВ. Та ж назва, просто з польським акцентом — але на несподіваному – УРСРівському – березі Збруча.

Троїцький монастир XVI-XVIII ст. колись був оборонним — і це у ньому найцікавіше. Від фортеці тут – міцні в‘їздні ворота з валами поблизу і двометрової товщини стіни комплексу.

Стіни захищали монастир з трьох боків і піднімалися на висоту до шести метрів. Четверта сторона такого міцного захисту не потребувала: там скелясті урвища над річкою. Десь у них ще є рукотворні й тісні печери над Збручем.

На південно-східній стіні Троїцької церкви під час її перебудови в 1744 р. встановлено сонячний годинник з маскароном.

При монастирі колись діяв єдиний в Україні цех жебраків. Він був офіційно зареєстрованим, мав свою символіку, печатку і керівництво. Щоб стати членом цеху, потрібно було шість років (!) проходити в учнях, а потім здати екзамен.

Щовесни місцеві цеховики-жебраки розходилися звідси по Поділлю і Волині, а на зиму поверталися в монастир. Старих жебраків довічно утримували молодші колеги по цеху.

Монастир справляв би значно краще враження, якби на даху в’їздної брами не вліпили б п’ять московських цибулин, абсолютно чужих yсій стилістиці цього місця.

Доганяємо Товтри далі — в селі КУТКІВЦІ Чемеровецького району. Архітектура тут зацікавить лише затятих фанатиків: супер-скромний колишній маєток диригента Олександра Виноградського та костел св. Хреста (1786-1789), в якому в радянський час був будинок культури і контора — і це дуже помітно.

Замкова гора, на якій колись стояв укріплений давньоруський град, зараз повністю знищена вапнярками: вапно тут добивали у промислових масштабах.

Біля автобусної зупинки — пам’ятник місцевому уродженцю Пилипу Коновалу (1888-1959), єдиному українцю, який став кавалером найпочеснішої англійської нагороди Хреста Вікторії.

Коновал вважається покровителем Відділення 360 (Відділення Коновала) Королівського Канадського Легіону в Торонто – щось на кшталт святого від кулемету.

У 1913 р. подоляк рушив за океан за кращою долею — але невдовзі потрапив на війну. 28-річний капрал 47-го батальону полку Британської Колумбії Канадських Експедиційних Сил проявив себе справжнім героєм під час битви за висоту 70 в Ленсі (Франція, 22-24 серпня 1917 р.).

Спочатку Пилип накинувся на ворожий дот з кулеметом, перебив залогу і забрав кулемет собі, після чого власноруч знищив не менше 16 ворогів. Сам теж був поранений.

Орден і звання капрала сміливцю вручив король Ґеорґ V. Після війни герой працювавлордом-прибиральником в Нижній палаті канадського парламенту.

Між Кутківцями, Закупним і Івахнівцями — надзвичайно мальовнича ділянка Медоборів,ІВАХНОВЕЦЬКИЙ заказник.

Голі гори піднімаються над полями кукурудзи та соняшників: Довга, Ян, Баба, Панська, Ріжок, Великі Камені, Соколиха, Німожня, Рублиха, Коломийка. Відносна висота всіх – не більше за 60 метрів. Лісів тут нема, проте є велика кількість рослин iз Червоної книги.

Івахновецькі Товтри – це класно, хоча й нефотогенічно. Передати могутність і привабливість народженого у Сарматському морі коралового рифу за допомогою фотографій дуже важко – тому повірте на слово: Товтри тут чудові.

Про ВЕЛИКІ КАМЕНІ говорять те саме, що й про Почаїв: начебто колись тут явилась богоматір і залишила відбиток стопи. Вода з джерела, яке з-під “стопи” б’є, начебто дарує прозріння.

Сільська школа — колишній маєток панів Червінських (1808).

Наступне цікаве поселення на шляху — СМОТРИЧ. Від місцевого замку нічого не лишилося, тому оглянути тут можна хіба домініканський костел (1786) і напівзруйновану дзвіницю Успенської церкви (ХІХ ст.).

Околиці тут мальовничі, в якому напрямку не поїдь — і біля Ріпинців, і біля Чорної, і біляКАРАЧКІВЦІВ.

В останньому дорога — суцільний жах, однак село дивовижно мальовниче, з маленьким, але драматичним водоспадом на Смотричі біля Фесьового яру та дерев`яною Троїцькою церквою (1853).

Місце для села карачковецькі першопоселенці вибрали правильне. В Кам’янці Смотрич, вже “дорослий”, робить повну петлю навколо Старого міста, а в Карачківцях він лише тренується до цього сальто-мортале. Петля майже повна, нехай і менша за розмірами.

З Карачківців можна вибратися до товтри Сокіл з її міні-печерами – пошукати кармалюкові награбовані скарби або просто помилуватися околицями.

Біля НІГИНА можна прогулятися хребтом нашого коралового дракона: Товтри підходять тут до самого села білими баранцями хвиль, а за ними аж до ЗАЛУЧЧЯ – зелене море лісів.

В Залуччі можна оглянути дерев’яну Дмитрівську церкву з 1738 року, симпатичну, але абсолютно безглуздо пофарбовану в синій та зелений кольори.

Біля ВЕРБКИ підносяться чотири дуже схожі між собою товтри – так звані Чотири Кавалери.

Порада фотографам: Кавалерів краще знімати з відстані, біля самісінького підніжжя товтр масштаб пагорбів відчути важко.

Між селами Вербка і ПРИВОРОТТЯ ДРУГЕ Кам’янець-Подільського району починаєш розуміти тих, хто вважає Медобори молодшими братами Карпат.

Тут краса Товтр сягає, напевно, абсолюту – але це лише якщо дивитися на них шанобливо, знизу вгору.

З неба все не так райдужно: помітні і латки незаконних рубок в лісах, і жахливі провалля кар’єрів.

Зовсім поруч – кам’янець-подільський цементний завод, котрий поховав yже кілька пагорбів в околицях Вербки та Привороття.

На автобусних зупинках тут висять плакати з символом небезпеки та розкладом підривних робіт на кілька наступних днів.

Під час чергових вибухів хати селян йдуть тріщинами, кар’єри підкрадаються з усіх боків до заповідної КАРМАЛЮКОВОЇ ГОРИ з давньослов’янським городищем на її вершині, але цивілізованого виходу з ситуації поки не видно.

Так, ліс можна відродити, але насипати заново Медобори буде нікому. Молюсків та коралів не вистачить.

Ще одне свідоцтво промислової кар’єри Медоборів видно на східному схиліВЕРБЕЦЬКОЇ ГОРИ, над першим з каскаду ставків. Це створені ще з півстоліття тому триярусні штольні.

Їхня загальна довжина – 27 км, і колись по ним спокійно їздили КАМАЗи. Років десять тому у штольнях взялися вирощувати гриби-гливи, а зараз розводять каліфорнійських хробаків.

Під Вербецькою горою – руїна неоготичного млина. Він належав колись панам Раціборовським з сусіднього села МАКІВ.

Млин розвалили вже у ХХІ столітті. Шкода млина – за легендами, сюди до дочки мельника на побачення ходив Кармалюк.

Товтри оббігають Кам’янець з півночі, влаштовуючи в селі ГУМЕНЦІ (хто їхав із Хмельницького на авто, знає цей перевал) довгий і, на жаль, багатий на автомобільні аварії спуск, що його кам’янчани називають “тещиним язиком”.

Біля села СУРЖЕНЦІ – ще один серпантин, вже не такий небезпечний, але дуже мальовничий.

Сюди найкраще потрапляти наприкінці квітня – у Сурженцях місцеві фермери розводять тюльпани. Тюльпанові поля тут не такі масштабні, як у Голландії, але все одно дуже симпатичні.

А далі вже зовсім близько до Дністра – і куди не поїдеш, всюди дивовижно гарно.

Особливо драматично виглядають каньйони невеликих річок Студениця і Тернавка на їхніх останніх кілометрах перед впадінням у Дністер.

Найкращі види на Тернавку – в КИТАЙГОРОДІ, біля підніжжя старовинного костелу та розвалин панського маєтку. Вражаючі види меандрів Студениці варто шукати в околицях Калачківців.

В СУБІЧІ можна зблизька побачити скелі-говди над Дністром. Та що побачити, на них можна навіть залізти без особливого ризику для життя.

А прямісінько під говдами – скромний печерний монастир: кілька неглибоких і тісних гротів у м’яких вапнякових скелях.

Провести Товтри до молдовського кордону можна біля райцентру КЕЛЬМЕНЦІ Чернівецької області. Архітектурою цей край небагатий. Проте пейзажі тут дуже симпатичні.

А далі Товтри закінчуються – зате починаються Кодри.

I це вже зовсім інша історія. Закордонна.

Ірина Пустиннікова, “Texty org.ua”.