У вівторок, 16 вересня, Верховна Рада у закритому режимі проголосувала за закони про особливий статус непідконтрольних українській владі районів Донецької і Луганської областей та амністію деяким учасникам тамтешніх подій.Соцмережі одразу вибухнули оцінками спроб президента та депутатів вплинути на Донбас законами.
Особливий статус для частини території східної України називають і “капітуляцією”, і “легітимізацією бойовиків”, але водночас і “компромісом” та “шансом виграти час”. Спробуємо розібратися, у чому полягає «мирний план» Президента і чому його підтримала більшість депутатів.
Без паніки. Мир буде…
Одразу хочеться звернутися до тих, хто почав кричати – «Донбас злили», «Україна програла війну» та «Не за те загинули наші вояки, аби Донбас отримав особливий статус». Правильна назва одного із ухвалених 16 вересня законів – «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Ані в назві, ані в змісті закону немає фрази про «особливий статус» цих районів, а тим паче Донбасу взагалі. Закон стосується тих районів, які наразі контролюються бойовиками. І з якими українська влада поки нічого зробити не може. Бо якщо там продовжувати вести бойові дії, ми досягнемо лише одного – повноцінної війни з Росією та повного руйнування тієї частини України, яку тоді зможемо втратити назавжди. І не лише ту частину, бо у Путіна були зовсім інші плани. Ми мусіли його «переграти», що Петру Порошенку вдалося зробити.
Прийняття закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» – це частина компромісу з Москвою для зупинки наступу російської армії. Президенту вдалося уникнути відкритої війни з Росією, яку ми могли б виграти лише ціною величезних жертв. Чи маємо ми право сьогодні відсилати наших хлопців воювати з Росією, яка має набагато сильнішу армію? Усім «диванним воякам» хочеться сказати – поїдьте туди, посидьте сутками в окопах під звук вибухів, а тоді кричіть, що Порошенко «злив Донбас». Ніхто не має права сьогодні втягувати власний народ у війну. У нас ще попереду багато завдань, які ми маємо втілювати у життя. І наші чоловіки потрібні нам для розбудови держави, а не для війни.
Навіть ті депутати, які спочатку були скептично налаштовані щодо закону, після закритого засідання підтримали його значною кількістю голосів. І це вказує на те, що вони здобули переконливу інформацію, якою поки не можуть поділитися із суспільством. Ми не можемо знати усе, про що говорилося у Мінську, нам ніхто не мусить розповідати про усі домовленості Порошенка та європейських політиків. Бо ми стоїмо на порозі великої війни, яку мусимо зупинити. Тому нам сьогодні залишається просто повірити президенту і в те, що він усе робить правильно. Лише згодом, коли у нас не буде війни, ми зможемо критикувати, аналізувати і робити висновки, правильно зробив Президент чи ні. Сьогодні ж мусимо сподіватися і вірити, що Порошенку вдасться запобігти «метастазам» війни і «законсервувати» її лише у деяких районах Донбасу.
І сьогодні не настільки важливо, як до прийнятих законів поставляться бойовики. Важливе ставлення Москви. Путін розраховував на провал голосування, щоб використати це для повномасштабного вторгнення в Україну. Але того не сталося. Верховна Рада, ухваливши закони 16 вересня, завдала удару по планах Кремля. Звісно, війна ще не зупинена, і можливо Путін ще щось вигадає, аби продовжувати активні військові дії. Але те, що ми хоч трохи виграємо час для зміцнення обороноздатності, перегрупування сил, ротації живої сили та озброєння армії, це точно. Крім того, не варто недооцінювати – Путін зараз загнаний у куток. Сьогодні він або оголошує війну не лише Україні, але й усьому Західному світу, або зупиняється, отримавши «умовну» перемогу – вимоги Донбасу про самовизначення у Києві почуті.
Без підтримки російських військових сепаратисти Україні не страшні. Один раз вони уже майже програли, тож їхні шанси на проведення самостійного наступу є мінімальними. Їхня войовничість «здується» і тепер. Потрібно дати бойовикам можливість побути наодинці з проблемами мирного часу і мешканцями Донбасу. Вони готові самі відбудовувати свої домівки, готові самі наводити лад на своїй території, готові самі себе фінансувати – не питання. Нехай спробують. Дискредитація з огляду на профнепридатність для ЛНР/ДНР неминуча.
У законі «Про особливий порядок…» Україна не зробила жодних поступок в питаннях своєї територіальної цілісності та державного устрою. Закон не визнає так звані ДНР та ЛНР, він не містить жодних тез про федералізацію. Виходить з того, що Україна є єдиною, унітарною державою. Та й сам закон носить тимчасовий характер і діятиме лише три роки, протягом яких відбуватиметься поступове повернення цих територій під контроль української влади та повне відновлення там українського суверенітету. Крім того, зазначені райони не матимуть жодного права вето на ключові внутрішньо- та зовнішньополітичні рішення Києва. Просто, частина Донбасу житиме якийсь час за українськими законами, але зі своїми правилами та порядками.
Покарати не можна пробачити
Амністія для мешканців Донбасу – ще один закон, який викликав стільки галасу і нерозуміння. Мовляв, як можна пробачити бойовиків, які вбивали і катували наших людей, кращих українських синів. Погоджуюся, дуже важко поставити кому у відомій сентенції – «Покарати не можна пробачити». Важко, але це теж потрібно зробити. Якщо ми хочемо зберегти Донбас українським, а не повністю знищити його чи справді «злити». Бо якщо не амністувати, то кого тоді судити? Усіх, хто виходив на Донбасі з протестами проти «київської хунти», хто не довіряв нам, жителям Західної та Центральної України? Тоді до в’язниць потрібно буде запроторити чи не усіх мешканців Донбасу.
Амністія необхідна, адже є значна частина людей, яких мобілізували насильно ДНР та ЛНР. Багато з них сьогодні живуть на звільнених територіях, у тому ж Слов’янську та Краматорську. І для того, аби вони завтра стали на наш бік, ми маємо зробити крок їм назустріч. Амністія – це нормальна практика, яка веде до замирення і ліквідовує соціальну базу для сепаратистів. Звичайно ж, не йдеться про реабілітацію тих, хто керував убивствами людей і став на чолі терористичних організацій. Під неї не підпадають ті, хто скоїв злочин за статтями Кримінального Кодексу щодо навмисного вбивства, тероризму, зґвалтування, мародерства, знущання над полоненими… Амністія також торкнеться тих, хто випустить усіх заручників, здасть зброю та військову техніку, звільнить приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, державних та приватних підприємств і установ. Тоді, коли на Донбасі залишаться лише лідери бойовиків та їхні найближчі поплічники, ми зможемо досягти там миру.
У найближчі три роки, під час яких діятиме закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», між захопленими районами та іншою Україною відбуватиметься економічне суперництво. Віримо, що уже через короткий час мешканці захоплених сепаратистами регіонів будуть заздрити тим, хто залишився в іншій частині Україні. А це буде найкраща пропаганда за український, європейський спосіб життя. Тому нам потрібен мир і наші чоловіки не на війні, а на будівництві кращої України.
Крім того, у цих три роки ми маємо докласти усіх зусиль, аби налагодити з Донбасом дружні стосунки. Бо там теж живуть українці, нехай і ті, які думають інакше, яким російська пропаганда добряче «прополоскала мізки», але це наші брати, наші родичі, це – українці, яким ми маємо показати, що не дивлячись ні на що, ми їх любимо і готові проявити до них толерантність. Це зробити вкрай важко, особливо зараз, коли хочеться помститися за загиблих побратимів, але ми мусимо так вчинити. І внесений Президентом закон про амністію, прийнятий Верховною радою – перший крок до пробачення та примирення. Бо по-іншому не можна. Бо по-іншому – війна. А нам потрібен мир.
В ЄС з відстрочкою
16 вересня відбулася ще одна подія, історична для України. Верховна Рада та Європейський парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Це безпрецедентна подія, яка ніколи не траплялася раніше, адже зв’язок було встановлено у режимі телемосту і депутати Верховної Ради голосували одночасно з депутатами Європарламенту.
Але чи хтось звернув увагу, що Угода про асоціацію була ратифікована без змін? Не було змінене жодне слово і жоден параграф. По цьому добре видно, скільки брехні було запущено про ратифікацію проти України.
Політичну частину Угоди про асоціацію із ЄС Україні вдалося підписати 21 березня нинішнього року. Економічну частину угоди – 27 червня.Того ж дня Євросоюз підписав також відповідну угоду з іншими пострадянськими країнами – Молдовою та Грузією. І парламент Молдови вже 2 липня ратифікував її, а 18 липня це зробив і найвищий законодавчий орган Грузії. А в Україні до ратифікації дійшло тільки зараз. Така затримка дала привід деяким критикам нинішньої української влади стверджувати, що це відтермінування (хотіли того чи ні натхненники таких дій) грало на руку президентові Росії Путіну.
Але ось, це сталося. І президент 16 вересня таки вніс Угоду про асоціацію з ЄС на ратифікацію до Верховної Ради. А за кілька днів до цього у Брюсселі відбулася тристороння зустріч представників України, ЄС та Росії, на якій домовилися до кінця наступного року відкласти тимчасове застосування частини про зону вільної торгівлі Угоди про євроасоціацію, яке б стосувалося обох сторін (політичної частини Угоди це рішення не стосується). Натомість ЄС вирішив продовжити термін дії односторонніх торговельних преференцій для України до кінця 2015 року. Ці домовленості також передбачають, що Україна і Росія продовжать режим преференцій у рамках зони вільної торгівлі СНД. Саме через цю зустріч і цю «відстрочку» Президенту знову «дісталося на горіхи», мовляв, і тут Порошенко пішов на поступки Кремлю.
«Це протекціоністський крок, спрямований на захист української економіки, яка в умовах війни може не витримати відкритої конкуренції з європейськими виробниками у разі негайного запровадження зони вільної торгівлі. Ми вдячні Брюсселю за розуміння нашого скрутного становища», – заявив Петро Порошенко.
Направду, Україна отримала більше, ніж очікувала. Для українських товарів ринок ЄС відкритий. Європейські товари будуть оподатковані. І одночасно ринок країн Митного союзу на перехідний період також збереже для України пільговий режим. В умовах, коли українська економіка поранена війною, це те, що нам потрібно для поступового одужання, і те, чого б дуже не хотіла Росія. Ми бачимо, що реакція Росії на ратифікацію Україною та ЄС угоди про асоціацію є істеричною. Вона свідчить, що в Києві не стали діяти за сценаріями, написаними в Москві. І можливе введення мита на українські товари, що продаються у Митному Союзі, аж ніяк не лякає Україну. Бо воно призведе виключно до підвищення цін на внутрішньому ринку Росії, Білорусі та Казахстану.
А звинувачення на адресу влади у начебто відстроченні імплементації угоди про асоціацію – передвиборче шулерство і політиканство. Так, ратифікація угоди про асоціацію вводить її в дію з 1 листопада. Але додатки до цієї Угоди передбачають прийняття конкретних законів і багато з них не є популярними. Тому для того, щоб зняти усі закиди, український уряд проведе імплементацію угоди про асоціацію в частині внесення змін до законодавства, не чекаючи завершення пільгового періоду. Про це уже заявив прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. І громадськість ще матиме шанс відстежити голосування депутатів тих політичних сил, які вимагають негайної імплементації. Варто буде відстежувати, як будуть голосувати майбутні депутати від Батьківщини або партії Анатолія Гриценка, які більше від інших кричали, що влада, нібито, не хоче ратифікації. Цікаво також, чи попросить вибачення Юлія Тимошенко або Сергій Соболєв за огульні звинувачення від своїх однопартійців, які брехали, що угода про асоціацію не буде ратифікована на догоду Москві? Ані йота не змінилася в тексті угоди, але, на жаль, не прозвучало і не прозвучить вибачення за жодне брехливе слово. Виборці мають дати гідну оцінку таким політикам на виборах 26 жовтня, бо йдеться вже не про політику, а про мораль і справжній патріотизм.
Думки з приводу
Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:
«Прийняття законів 16 вересня – це не капітуляція. Капітуляція була б у тому випадку, якби Путін завоював весь Донбас, потім Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон і Одесу, і влада погодилася б на особливий статус всієї східної та південної України.Ми ж побачили компроміс та взаємні поступки. Адже, по-перше, мова йде не про республіки, а про області у складі України. По-друге, оголошена амністія дуже вибіркова, вона не всеохопна. По-третє, “народна міліція” займатиметься лише громадським порядком, а не функціями слідчих, УБОЗу і карного розшуку, які так само будуть підпорядковуватися Міністерству внутрішніх справ, а не місцевим органам влади. Дійсно, це не перемога над Путіним і самопроголошеними республіками, але й не капітуляція Києва. Перспективи ж виконання законів досить туманні. Дуже важко буде втілити ці закони. Але спробувати треба. Вийде – добре. Не вийде – тоді треба буде шукати інші шляхи. Але сьогодні треба виграти час.
Те саме стосується і ратифікації Угоди про асоціацію України з ЄС та договору про зону вільної торгівлі. І тут нам треба виграти час і підготуватися до того, щоб відкрити свій ринок для європейських виробників. Нам треба навчитися – або торгувати в умовах високого митного бар’єру з Російською Федерацією, або взагалі переорієнтовувати свої торговельні, промислові зв’язки від Росії на ринки Європейського Союзу або ринки третіх держав».