У Чорному Острові, що у Хмельницькому районі, поховали бійця, учасника антитерористичної операції Олександра Пасічника. До садиби його батьків на Осташковецькому шосе зійшлося дві-три сотні людей, щоб провести в останню путь 32-літнього батька двох малят.
«Вантажем 200» він повернувся в рідне село з-під Іловайська. 25 серпня був не його бій – Олександр сів на броню машини групи прикриття розвідників замість молодого десантника, який учинив істерику – боявся іти на завдання. «Я піду», – поклав край істериці Олександр Пасічник.
– Нам розказали, що та група прикривала нашу розвідку і снайперів. Так вони тоді й залишилися непоміченими для бойовиків. А групу накрило ворожим «Градом», – розповів батько бійця Валерій Пасічник. – На БТРі було їх двоє, і коли по них вдарили, БТР швидко виходив з-під вогню. І той, другий, коли падав, то зачепився чи жилетом, чи бушлатом за щось, і бойова машина його виволокла. Побитого, але живого. А Сашу як змело, так і горів на землі…
Труни убитого на українському Донбасі українського патріота не відкривали. Ніч перед похованням боєць провів на подвір’ї рідного дому – запаху від розкладання тіла не стримувала ні щільна дерев’яна домовина, ні плівка, якою її обмотано. Представник військової частини, який супроводжував тіло Олександра Пасічника, показав файли з цифрового фотоапарата – обличчя впізнаване, тіло ж обгоріле. Та мати Антоніна Володимирівна так і не зважилась їх подивитися. «Хай я пам’ятатиму його таким, яким він поїхав з дому», – сказала жінка, яка виплакала всі сльози ще поки її сина везли через пів-України.
Показний і дужий Олександр Пасічник строкову та надстрокову службу проходив у елітному президентському полку. Згодом служив у спецпідрозділі «Беркут». Останні пару років працював, залишивши службу в правоохоронних органах. Але з початку АТО не знаходив собі місця.
– Він рвався туди. Поновився на службі, щоб його відправили в зону боїв, – згадує дід героя Володимир Волинський. – Я бачив у його очах приреченість… Він відчував, що вже не повернеться, але така його була доля. Казав перед від’їздом: «Хай діти знають, що батько їх був героєм».
Чи не вперше на Чорноострівському кладовищі над похоронною процесією лунало «Слава Україні!», і зсудомлені від плачу жіночі та стиснуті до тріску в зубах чоловічі уста стоголосо відказували «Героям слава!».
Відправивши панахиду по загиблому від московських імперських зазіхань, настоятель місцевого храму Московського патріархату отець Віталій картав тих селян, хто уникнув збору коштів на потреби українського війська в зоні АТО.
Молебень і військовий оркестр, промови військових і представників влади, гімн і автоматний салют спецпризначенців… Труна із тілом захисника землі української опускається у цю землю. Залишаються родині на пам’ять зняті з неї державний прапор і два берети: малиновий – співробітника спецпідрозділу міліції і голубий – військ спецпризначення Збройних Сил.
Михайло Цимбалюк.
Фото Олександра Варгатого.
Допрыгались, глупцы !!!!
Да и Моторолла живой.Брешит ваше издание.