Дійові особи:
Задуха.
Гакало.
Мічман.
Бандерівець.
Лисий.
Рейдер.
Баклажанська.
Руда.
Тесляр.
Трус.
Журналісти.
Депутати.
Дія перша.
2005-й рік. Події відбуваються після Помаранчевої революції в найтиражнішій газеті Хмельницької області. Коридорами, обперезані шаликами апельсинового кольору, ходять поодинокі журналісти. Десь у кабінеті чути клацання друкарської машинки — до друку готуються статті про перемогу нації над режимом.
У кабінеті редактора витає сум. Задуха неохоче збирає речі. Раптом його огортає невимовна печаль, — а могло все бути інакше! Влада, гроші, вхід у кабінети перших осіб, забезпечена старість. Нездійсненні мрії Задухи перериває Гакало, заходячи до кабінету шефа.
— Е-е-е добре, що ти зайшов. Ось-ось ті помаранчеві, хай їм грець, геть з’їхали з глузду: ніякої поваги до заслуженого журналіста та літньої людини не мають. Е-е-е виганяють мене з посади. Кажуть, що нова мітла мете по-новому, — бідкається Задуха своєму першому заступнику.
— А хочете я, шефе, — наче блискавкою, приходить осіяння у вже не зовсім молодій голові Гакала, — пригляну за посадою редактора. Ви ж знаєте, що кожна влада є тимчасовою і неодмінно прийде до нас фортуна. Ви відпочиньте, поїдьте на море, а коли ситуація стане на круги своя, повернетеся. Я ж дивитимуся за журналістським господарством, як Ви нас навчили: все в сім’ю, все в сім’ю. Комар носа не підточить. Що скажете?
На обличчі Задухи з’явилася посмішка. “Правильні речі говорить Гакало”, — поворушив він сірою речовиною.
— Е-е-е маєш рацію. Давай так і зробимо. Ти будеш виконувати мої обов’язки, не потикайся, куди не слід. Дасть Бог, пронесе — клята влада не призначатиме заміну на редакторське крісло. Пам’ятай: мені доповідатимеш про всі новини, які тут відбуватимуться, — командирським голосом наказав Задуха.
— Єсть, шефе! — підкорено відповів Гакало.
А тим часом в апартаменти голови облдержадміністрації на помаранчевій хвилі заїжджав Рейдер. Він особа тут не нова, скоріше, частина того поваленого режиму, який вчасно відчув запах перемін і підтримав Майдан. За ним вишикувалася свита, яка готова заповнити посади “режимівців”.
До приймальні ввійшла Баклажанська. Проситься на прийом до губернатора. Відразу отримує схвальний відгук, який чути зі слухавки секретарки.
— Ющенко, ТАК! Майдан зробив неймовірне — люди позбулися кайданів, вирвалися з рабства. Україна вперше за роки незалежності беззбройним методом здобула свободу. Демократія перемогла!..
— Не тягни резину, кажи простіше, що хотіла, — перервав її Рейдер.
— Якщо Ваша ласка, чи не могли би посприяти, аби Ваша покірна слуга очолила наймасовішу газету області? Після того, як звідти пішов Задуха, колектив залишився без редактора і казна-чим займається, — намагалася переманити на свій бік Рейдера Баклажанська.
— Зачекай ще трохи, через рік відбудуться перевибори обласної ради, ми сколотимо більшість, а тоді отримаєш усі карти в руки.
Баклажанська вийшла з кабінету Рейдера з грандіозними планами. “Потерпіти, потерпіти, потерпи”, — внутрішньо себе підбадьорювала вона.
Дія друга.
Сесійна зала обласної ради. Депутати в кулуарах обговорювали кандидатів на посаду газети. Їх лише дві: Гакало і Баклажанська. Атмосфера, що склалася, не давала чіткого розуміння, кого призначать на хлібне місце. Інтригу додавали великі амбіції Баклажанської, яка хоч і заручилася підтримкою Рейдера, але мала в багатьох депутатів не сприйняття.
Гакало за день до цього мав важливу розмову із Задухою. Останній запевнив: хоч влада і змінилася, а старі зв’язки залишилися. Він пообіцяв, що переговорить із впливовими депутатами на предмет не підтримки Баклажанської. Дав майже стовідсоткові гарантії, що Гакало надалі виконуватиме обов’язки редактора газети.
Задуха дивився, як у воду. Депутати “прокатали” обох кандидатів. Це, звісно, зіграло на користь Гакалу. “Батько нас не кинув”, — подумки віддав честь Задусі Гакало.
Після сесії Рейдер не знаходив собі місця.
— От капосні кон’юнктурщики. Ти їм роби добро, а вони тобі віддячили такою ганьбою. Я ж обіцяв Баклажанській посадити її у редакторське крісло. Як вийти з цієї ситуації? Думай, думай… Може, переманити до себе Задуху. Він хоч і з колишніх, але має вплив на тих писак. Посаджу його у себе в раді, нехай гортає пресу і паралельно тримає руку на пульсі газети. Тут он губернатор-прокурор не дає вільно дихати — треба його поставити на місце. Вирішено: беру Задуху, через якого давитиму на Гакала та інших, — озвучував думки в слух Рейдер у робочому кабінеті.
Дія третя.
2009-й рік. Задуха ходить у радниках Рейдера. Кожен його день починається з читання найтиражнішої газети Хмельниччини та загальноукраїнської періодики. У Задухи виросли крила. Він чекав цього часу довгих чотири роки. Тепер влада знову знайшла його. Задусі потрібно не багато — він воліє повернутися у крісло редактора. Там він почуватиметься комфортніше. Там він сам собі господар.
Рейдер теж не ликом шитий. Він розуміє, що у Задухи є й досвід і авторитет, його поважає редакція. Керівник області наважується на неочікувану пропозицію.
— Я Вам пропоную знову очолити наймасовішу газету краю. Зберіть колектив у кулак і щоб там муха навіть не пролітала без Вашого відома. Мені необхідне таке ЗМІ, на яке я міг би покластися, — сказав Рейдер на зустрічі із Задухою.
— Е-е-е я Вас не підведу, — покірно сказав Задуха.
“Здійснилося! Нехай заздрять вороги і друзі — я на коні!”— радів Задуха після продуктивної розмови з головою ради.
Дія четверта.
2010-й рік. У “білого дому” Хмельниччини зміна влади — на місце помаранчевого прокурора приходить Лисий. Цей чоловік іншої формації, за словом до кишені не лізе. Перші його кроки дають привід задуматися про небезпеку для свободи слова.
— Ряд журналістів свідомо десятиріччями все пишуть негативно про голову облдержадміністрації, зокрема, й про мене. Я розумію, що веду тверду політику, яка багатьом не подобається. Тож можу заявити: “Ніхто на шию не сів і не сяде”, — заявив Лисий на прес-конференції з місцевими ЗМІ.
Однак для Задухи немає приводів боятися. Він з Лисим близький родич, є рідним дядьком. Тому швидко знайшлася спільна мова.
— Е-е-е, племіннику, моя газета відводить під висвітлення твоєї діяльності перші сторінки. Лише позитив і добрі справи доноситимемо до читачів. Простий люд має знати, як губернатор піклується про область, як він, не світ не зоря, ходить полем і підтримує аграріїв, яке у нього добре серце. Ти ж, синку, переговори з депутатами, аби вони не затягували з офіційним призначенням мене на посаду редактора, — звернувся Задуха до Лисого.
— Рідна Хмельниччина для мене понад усе. Дядьку, будь певний — посаджу тебе у редакторське крісло, — пообіцяв губернатор.
Дія п’ята.
Чотири роки Задуха працює виконувачем обов’язків редактора найтиражнішої газети. Вік уже немолодой, а тому хочеться стабільності і впевненості у завтрашньому дні. Лисий щось затягує з даною обіцянкою. Просить зачекати. При цьому сформована більшість в облраді під Лисого, дозволяє будь-якого моменту призначити Задуху.
Відколи Рейдер відрядив Задуху до газети пройшли певні зміни. Гакало пішов на заслужений відпочинок. Натомість його крісло зайняв Бандерівець — комунікабельний чоловік і за сумісництвом депутат ради. Підтягнувся до начальства й Мічман, який у газеті відповідає за комерційні питання.
Якось з “білого дому” у редакцію пролунав дзвінок.
— Завтра Вашого шефа затверджуватимуть депутати на черговій сесії. Явка обов’язкова, — попередив голос влади.
Задуха у костюмі з краваткою чекав у сесійній залі оголошення свого питання. “Конкурентів на редакторство немає, за що особиста подяка племіннику”, — заспокоював себе претендент. Двома третинами голосів депкорпусу Задуха у неповних 70 років вкотре став редактором газети. “Ех, тепер можна й погуляти”, — відпустило з серця у Задухи.
Дія шоста.
Перед входом до облдержадміністрації мішки і шини. Площа вщент заповнена людьми, котрі протестують проти діючої влади. Між незадоволених помітна фігура Рейдера — сьогодні, 2014-го він, як у 2004-ому, очолив “визвольний рух”. Поруч з ним Баклажанська, яка конспектує монологи мітингувальників. Разом з нею Руда — редактор приватної газети і депутатка ради.
Лисий ось уже кілька днів не з’являється на роботі. Через свого водія передав записку, що складає з себе повноваження губернатора. Його жорсткий характер проломився під тиском народу. Революція гідності відбулась.
Щось не те коїться й у редакції наймасовішої газети. Задуха, Бандерівець і Мічман зібралися на міні-нараду. Радяться, як діяти далі.
— Відчуваю, що мене знову попросять. Як і 2005-го, зроблять цапа відбувала. Що за кара Господня нависла над моєю головою, — бідкався Задуха.
— Не переживайте, у Вас же контракт, мо’ не чіпатимуть, — підтримав Бандерівець.
— Якщо Рейдер прийде до влади, нам всім “кирдик”. Віддасть під приватизацію приміщення редакції та чотири гектари землі, — ратував Мічман.
Задуха міркував: як втриматися на коні, коли нова влада обрубує ноги. Треба, як колись, зробити ставку на котрогось із підлеглих. Бандерівець, хоч і перший зам, але не викликає повної довіри. Між тим, Мічман має досвід позитивної боротьби з Рейдером — свого часу не дозволив останньому приватизувати комунальну газету. “Підтримаю Мічмана”, — вирішив Задуха.
Попри побоювання журналістів найтиражнішої газети в обласну раду Рейдер не прийшов. Головою депутати обрали Тесляра. Той своїм розпорядженням поклав на Мічмана тимчасово виконувати обов’язки редактора. Іншим документом Тесляр звільнив Задуху з посади редактора. Аби узаконити його звільнення, була скликана сесія ради.
Дія сьома.
Як з’ясувалося, Тесляр, до якого долучився Рейдер, затіяли зміщення Мічмана і призначення на посаду редактора Руду. Ту саму редактору приватної газети, яка є подругою Баклажанської. Залишалося питання втрясти з Трусом — новим губернатором. Його взяв на себе Тесляр.
— Слава Україні! Від Вас необхідно підготувати відповідного листа про підтримку єдиного кандидата на посаду редактора, — прямим текстом сказав Тесляр.
— Героям Слава! (“Що він від мене хоче… Он я ніяк не можу дати раду тим люстраторам, а ти тут ще з листом”, — роїлися думки). Це не на часі. Давайте зачекаємо, куди так поспішати? — не розумів губернатор.
— Вона молода креативна, з новим мисленням. Вимоги часу такі, що країні потрібна громадська преса, а не застарілі, архаїчні штампи, — пояснив Тесляр.
— Ну, гаразд. Напишу письмового листа на Вас, тільки більше не чіпайте, — відповів Трус.
У ці хвилин в редакції найтиражнішої газети Мічман збирав підписи колективу на свою підтримку. Його “чуйка” не підвила — Рейдер через лояльність нового голови ради хоче покласти лапу на газету. “Тільки через мій труп”, — дав собі обіцянку Мічман.
Дія восьма.
Сесія обласної ради мала розставити крапки над “і”, хто стане новим редактором: Мічман чи Руда. Мічман привів на сесію близько 30 журналістів наймасовішої газети. Задуха через зв’язки викликав із Києва підковану юристку. Руда понадіялася на підтримку соратниці Баклажанської, Тесляра, Труса і Рейдера, за яким ціла депутатська фракція.
Не дожали. Ані перша, ані друга кандидатура не пройшла. Дежа в’ю. Мічман забрав із сесії журналістів та пішли святкувати “маленьку” перемогу. Все ж таки, він залишився керувати, хоч і тимчасово, найтиражнішою газетою.
Задуха спокійно потирав руки. “Я Вам ще покажу”.
Завіса.
Марко Веселий.