Так звана Луганська народна республіка власне до народу має опосередковане відношення. Достатньо зазначити, що ніхто в Луганську не знає, звідки виринув її керманич, такий собі Валерій Болотов, не кажучи вже про більшість його поплічників. То чи можуть маси безоглядно марширувати за нікому невідомим «Пилипом з конопель»? Хіба що це вже надто специфічні… маси.
Луганські терористи. Фото автора
Соціально близькі
Донбас дійсно відрізняється від решти регіонів України. Якщо не вдаватися до соціологічних подробиць – це народ-кочовик. На кафедрі соціології одного з луганських вишів мене познайомили з такими даними (наводжу по пам’яті, хоча за порядок цифр поручусь): з 1947 по 1994 рік в область в’їхало приблизно 5,2 млн. чоловік, виїхало – більше 4 млн. При загальному населенні 2,5 мільйони. За такої рухливості тут не могло скластися власних традицій і сталих зв’язків із землею, на якій живе ця людність.
У Центрі, на Півночі, не кажучи вже про Захід, суспільство складалось по-іншому. Авторові довелось кілька років пропрацювати на підприємствах Конотопа. Там рух населення інший: з навколишніх сіл у місто плюс невеличкий відсоток випускників радянських вишів, що приїхали «за розподілом». Вчорашні селяни зв’язків з малою батьківщиною не втрачають, переносячи в місто всі свої навички, погляди, спосіб життя. Навряд чи процеси на Поділлі чи на Подніпров’ї суттєво відрізнявся від описаного.
В Донбас на «великі будови соціалізму» їхали з усіх куточків Радянського Союзу – і відразу стикалися з двома потужними «консорціями», які вже були сформовані, жорстко структуровані й «заточені» на нав’язування атомізованому суспільству своїх цінностей і правил поведінки.
По-перше, це комуністична номенклатура. Думаю, багато просторікувати на цю тему зайве. По-друге це – криміналітет. Не слід зневажливо ставитися до цієї соціальної «страти». Кримінальники принаймні двічі захоплювали владу на Донбасі. Вперше – в 1917-му, до речі, ще до жовтневого більшовицького путчу в Пітері. На чолі заколоту стояли кримінальний авторитет «Володька», сьогодні більше відомий як Клим Ворошилов, його друг Олександр Пархоменко та інші, чиї погруддя встановлені в центрі Луганська.
Вдруге це сталося десь приблизно в 1999-му, коли «червоні директори» пішли під організоване злочинне угруповання «Ботаніки» (Рінат Ахметов) під загальним проводом «двічі не судимого» голови Донецької ОДА Віктора Януковича. На Луганщині бригада колишньої номенклатури ВЛКСМ («комсомольці») з допомогою «харківського» міліційного клана (сьогодні його представник Володимир Євдокимов обіймає посаду першого заступника міністра МВС) місцеве угруповання «Доброслава» вчасно розгромило: вчорашні рекетири вже націлились на депутатські значки та на мерські крісла. Але послугами учорашніх його членів для своїх потреб використовувати не гребують.
І ще важлива деталь: за радянських часів «флагмани» підпорядковувались союзним міністерствам. Чиновний Київ у свідомості їхніх працівників знаходився десь на периферії. Серйозні рішення, в уяві працівника Алчевського металургійного комбінату чи Ворошиловградського тепловозобудівного заводу там приймати не могли. Тільки – в Москві.
Первородство
Реалізували свою владу «комсомольці» в досить брутальний спосіб. Не можу стверджувати, що це саме вони замовили відстріл того ж «Доброслава» (Валерія Доброславського) чи цілої низки впливових бізнесменів, але що це вони – задовго до Майдану – двічі організовували захоплення Луганської міськради, відомо достеменно.
У 1997-му і в 2001-му приватні охоронні структури (не міліція!) відстороняла від виконання обов’язків законно обраних міських голів. У 97-му тодішній мер Олексій Данілов змирився з поразкою і взагалі покинув Луганськ. У 2001-му Анатолій Ягоферов оскаржив своє відсторонення в суді, причому його правоту встановив, як не дивно, Донецький обласний суд. Правда, запізно – його мерська каденція вже закінчилась.
Тобто для пересічного луганчанина захоплення УСБУ чи, там, облдержадміністрації не стало таким аж приголомшливим. Його вже давно привчили до думки, що він у «рідній» області нічого не вирішує – для цього існує обмежене коло осіб, наділених сакральними правами. Те, що означені особи мають пряме відношення до його рідного регіону, не те, що особливо тішить самолюбство обивателя, але дає йому підстави повторювати популярну в наших місцях мантру «Донбасс никто не ставил на колени…» Із підтекстом: «це ми будь-кого раком поставимо!» (прошу вибачення).
Тому, коли на Майдані з’ясувалось, що решта України віддає перевагу прямоходінню, значна частина тих донбаських «плазунів», хто навіть на коліна зіп’ястися відмовлявся, цьому відкриттю геть не зраділа. І посунула на антиукраїнські мітинги, де, окрім чергової новонародженої манти «Донбасс никто не хочет слышать», жодної позитивної програми не було озвучено. Принаймні мені чути чогось більш осмисленого, ніж вимоги федералізації і впровадження другої державної мови, не доводилось. Точніше, ораторів, які заїкались про необхідність якось домовлятися з Києвом, просто засвистували.
Як пригнічений і безініціативний луганський обиватель зміг наробити те, про що тепер говорить цілий світ? А він цього й не робив. Точніше, виступав у масовці, або підробляв «клакером» у політичному «театрі».
Після перемоги Майдану Луганщина дійсно збудилася, але ненадовго і за рахунок тієї гопоти, що повернулась із Маріїнського парку та інших місць їхньої київської дислокації. Потім чисельність мітингів стала сходити нанівець, поки в справу втрутились… Щодо цього є різні думки. Автор вважає, що за подальшими подіями стоїть Олександр Єфремов. Але в будь-якому разі без зовнішнього втручання не обійшлося. Стверджую, бо особисто спостерігав за актами захоплення Луганської ОДА 2 та 9 березня.
На мітингах, які відвідував за посадовим обов’язком, в обличчя запам’ятались мало не всі учасники. Тому коли вперше 2 березня з’явилась маса незнайомців, зрозумів: щось трапиться. І дійсно: прибульці зламали ворота, зайшли в будівлю обласної ради з двору, підняли на д нею російський триколор і змусили обласних депутатів ухвалити рішення про невизнання нової влади в Києві.
Діяли за технологією, яку ще більшовики використали 25 жовтня 1917-го. Натовп у 2-3, максимум 5 тисяч під диригуванням спеціальних людей реве щось духопідйомне: «Росія!» або «Беркут!» – а власне на штурм іде усього кілька десятків добре підготовлених штурмовиків. Та ще краще «підготовленими» виявляються правоохоронці. Стримати бодай пару сотень бойовиків повністю екіпіровані «космонавти» цілком в змозі, але шеренги за командою начальника повертають наліво і йдуть під регіт гопників.
Так було 2 і 9 березня, точно так само відбувалось 6 квітня біля будівлі УСБУ.
Зрада
5 квітня нещодавно призначений начальником Управління СБУ в Луганській області генерал Петрулевич оголосив про затримання 15 бойовиків і вилучення 300 одиниць стрілецької зброї. У той же день, дещо пізніше, в Інтернеті з’явилось відео: бойовик зриває з себе балаклаву, називається БУЛАТОВИМ Валерієм Дмитровичем і обіцяє перейти до рішучих дій. У неділю 6-го на центральній площі проходив черговий мітинг з усе тими ж незрозумілими гаслами, коли невеличка, максимум до сотні бійців, група ветеранів-десантників (вони вишикувались під прапором однієї з десантних дивізій СРСР) раптом попрямувала повз натовп.
Натовп потягнувся слідом за ними. Поманеврувавши по місту, десантники все ж вийшли до УСБУ. Після доволі тривалого стояння навпроти рідкого ланцюжка ВВ-шників останні, як і раніше, пішли геть, і почався штурм. Різниця була лише в тому, що за стінами зібралися не чиновники, а озброєні офіцери. І ще кількасот «стволів» у зброярні. Десантники лізли практично голіруч.
Я був на зв’язку з одним із офіцерів, що знаходився всередині. На перший дзвінок він відповів: «Даємо відсіч» (пострілів не було чути), за десять хвилин: «Наказали припинити спротив». Це явно була якась «домовлена гра». Ніхто не постраждав; нікого, включно із Олександром Петрулевичем і начальником ГУ МВС генералом Гуславським, який приїздив до УСБУ на переговори і привіз шістьох із 15 затриманих напередодні бойовиків, загарбники не затримували. А вже ввечері позували перед камерами із автоматами й гранатометами…
Як могли кілька десятків людей, бодай і з десантною підготовкою, захопити чималий комплекс будівель воєнізованої організації? Тільки якщо все було заздалегідь узгоджено. Узгодити це могли або з «комсомольцями» і персонально Єфремовим, який на протязі проводив в області всю кадрову політику – або з Москвою, зв’язків з якою місцева «еліта ніколи не переривала. Під обіцянки окупувати територію області, звичайно.
Особисто я дотримуюсь тої думки, що головним ляльководом був усе ж Єфремов, оскільки приєднання до Росії або навіть просто об’єднання з Донецьком йому невигідно – ну, ким він буде в тій же «Новоросії» поруч із Рінатом Ахметовим або Януковичами? Так от, очільники самопроголошеної ЛНР послідовно спростовують заяви «колег» і про приєднання до РФ, і про злиття з ДНР. І при цьому не надто лютують на контрольованій території. Складається враження, що «комсомольці» все ще сподіваються домовитись із Києвом про якийсь особливий свій статус в новій Україні. Проблеа (для них), що Булатов (який в один похмурий день чомусь перетворився на Болотова) не контролює як належить навіть власне Луганськ.
А вже про область і казати не доводиться: вбивства, пограбування, відверте мародерство («Це не ми!», – запевняють болотовці). Українська північ контролюється київським Урядом; тут навіть створили власний батальйон територіальної оборони, який уже добре показав себе, захопивши в полон півтора десятка бойовиків, що спробували зірвати вибори в Новоайдарському районі. А Антрацит (і, схоже, Ровеньки й Красний Луч – тут усе досить туманно) прихопили козачки з війська донського отамана Козихіна (який у себе в Ростові протистоїть визнаному Кремлем «війську» депутата Держдуми Віктора Водолацького). І т.д., і т.п. Отаманщина, одним словом.
Без жодного пострілу
Чи можна було успішно опиратись бойовикам Болотова? 29-го квітня, після кількох ультиматумів, вони пішли на захоплення Облдержадміністрації. На той час її взяли під охорону бійці ВВ, причому не місцеві, а звідкись із більш західних регіонів. Їх було дуже багато; на всіх не вистачало кімнат, відпочивали в коридорах, поклавши поруч автомати. Та коли почався штурм, не пролунало жодного пострілу. Не сталося й рукопашної.
Штурмовики навіть не стали ломитися в забарикадовані двері ОДА, просто робили вікна зліва й справа від входу, по одному (! – а як іще можна пролізти у вікно?) проникли в будівлю, уже зсередини розібрали залізяччя і впустили решту. «Космонавти» із зброєю опинились в замкненому просторі двору ОДА, і, на перший погляд, їх було ненабагато менше, ніж гопників, що вдерлися туди ж. Навіть у тій ситуації ще нічого не було втрачено, але ВВ-шники, правда, зі зброєю, покинули об’єкт, який начебто охороняли.
А ввечері окрилені сепаратисти (на той час вони вже оголосили ЛНР) ринулись штурмувати Головне управління МВС. І тут їх спіткав облом. Начальник ГУ, все той же Волоимир Гуславський, просто відмовився здатися – і болотов2і просто нічого не змогли вдіяти.
Автор цих рядків спостерігав штурм на власні очі. Все проходило за відпрацьованою схемою. Кількасот гопників, верескливі жінки, вантажівкою спробували виламати ворота, але невдало. Так от, коли гопники лише запідозрили, що міліція відкриє вогонь, вони миттєво бризнули хто куди. Натомість з припаркованого поруч мікроавтобусу вискочили кілька автоматників – очевидно, з безпосередньої «гвардії» «народного губернатора» і почали цілитися у вікна (у мене в мобільному є знімок цього епізоду). Вогню так ніхто й не відкрив, і «ментівка» так і простояла під українським тризубом до 18 травня, коли керівний апарат перебрався до більш небезпечного Старобільська, а в кабінет начальника не вселився «міністр МВС» самопроголошеної республіки.
Це все – до питання про «народний» характер заворушень на Луганщині. Добре підготовлене й проплачене угрупування бойовиків, кількатисячна масовка (яка шарахається при першій же небезпеці пошкодити власні шкури) – і тотально розкладені правоохоронні органи. Вкупі із всуціль корумпованим апаратом і ретельно підібраними кандидатурами мерів ключових міст. Для повалення влади в одному конкретно взятому регіоні більшого й не треба.
Хоча ні, треба ще дещо. Потрібна шалена пропаганда телеканалів сусідньої держави, а також заохочення збоку тамтешніх керманичів: мовляв, тримайтесь, хлопці, сам на сам із «хунтою» не залишимо. А народ…
Ну, до чого той народ?
Михайло Бублик, Луганськ-Хмельницький,
для НГП.