ЛІНІЯ СТАЛІНА. Міфи і реальність.

З історії Летичівського укріпленого району

     Впродовж  свого існування Радянський Союз постійно готувався до війни.  Стан цей тривав у державі практично аж до часу її розвалу. Для цього запроваджуються п’ятирічки, щоб будувати оборонну індустрію. Колгоспи створювалися з метою здирщини у селян зерна, яке експортувалося за валюту за кордон. За цю ж валюту куплялося обладнання для оборонної індустрії… І процес починався з початку.

    За всю історію існування радянського Поділля  на його теренах були здійснені два епохальні, для радянської влади, оборонні проекти. Перший – укріплені райони, які зводилися у 30-х роках минулого століття. А через тридцять років на Хмельниччині будуються комплекси стратегічного ракетного базування. На здійснення першого і другого проектів були витрачені колосальні гроші. От тільки доля їх була майже однаковою. Про укріпрайони забули вже у перші повоєнні роки. А близько ста шахт стратегічних ракет, зведення яких коштувало для «великого радянського народу» мільярди рублів, обміняли на шість багатоповерхівок. І навіть інфраструктура містечка Ракове-2 в обласному центрі не була створена. Грошей не вистачило!!!  

     Дослідженням зведення і використання сучасних фортифікаційних споруд на території Хмельниччини були присвячені роботи місцевих істориків Віктора Дзьоника, Ігоря Данілова, Миколи Кабачинського та інших. Микола Коваль видав монографію «Довготривала фортифікація на теренах України напередодні і під час другої світової війни. Міфи і реальність».

     Використання за призначенням споруд 3-го Летичівського укріпленого району на території нашої області у липні 1941 року дозволило на деякий час зупинити німецьку навалу. Ці бої навіть не увійшли до зведень Радінформбюро.  А з часом про «Лінію Сталіна» взагалі сучасні історики забули.  Або їм наказано було забути.           

       Трагічно склалася доля командувача 12 армії генерал-майора Павла Понєдєліна та командира 13 стрілецького корпусу генерал-майора Миколи Кірілова. Після боїв у Летичівському укріпрайоні, в серпні 1941 року під Уманню вони потрапили у німецький полон. 16 серпня 1941 року наказом Ставки ВГК їх оголосили зрадниками і заочно приговорили до розстрілу. У 1945 році генералів звільняють з полону американці і пропонують не повертатися у Радянський Союз. Навіть пропонують службу в армії США. Але вони відмовляються. У грудні 1945 їх заарештували. 1950 року командувача 12 армією генерал-майора П.Понєдєліна і командира 13 стрілецького корпусу генерал-майора М. Кірілова за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР розстріляли. 1956 року вони були посмертно реабілітовані.

      Про історію будівництва Летичівського УРу і бої, що тривали 72 роки тому, подвигу людей, які будували і захищали його присвячена ця стаття.

     

       13 листопада 1940 року у Проскурові було урочисто відкрито кінотеатр імені Валерія Чкалова. Це будівництво, розпочате 1936 року, завдало немало клопотів голові Проскурівської міської ради Коржу. Так, зокрема, 1938 року він доповідав Дмитру Коротченку, голові Раднаркому України, про причини довгобуду. Нестача будівельних матеріалів не дозволила вчасно здійснити плани, бо  у той час на території області тривало будівництво оборонних споруд,  які отримали назву „Лінія Сталіна”.

       Плани розбудови Червоної армії та зміцнення обороноздатності держави у 20-30-х роках минулого століття передбачали зведення укріпленних районів (УР).Це смуга місцевості, підготовлена для довгострокової оборони державного кордону або важливого стратегічного напрямку. УРи мали бути опорними рубежами для польових військ в обороні та під час переходу в наступ. За науковими розробками війська в укріпрайонах впродовж 25-30 діб мали б  стримувати наступ  противника до підходу розгорнутих головних сил Червоної армії.

          У 1927-37 роках у смузі західного кордону зводиться 13 укріпрайонів. Напередодні Великої Вітчизняної війни  укріплення на старомудержкордоніназивали неподоланими и порівнювализ французькою “Лінією Мажино”. У першідні війнилюди були впевненні, що німців обов’язково зупинять на старому кордоні.І тому бійців та радянських громадян довго непокоїло питання: „Чому німці так легко подолали ці укріплення, тоді як Червона армія впродовж трьох місяців осилювала лінію Маннергейма, яка вважалася слабшою за радянські споруди?”                               

         Рішення про будівництво Летичівського укріпленого району прийняте у 1931 році. Планувалося розпочати будівництво у квітні того ж року. Але директива штабу РККА про зведення чотирьох нових УРів Коростенського, Летичівського, Могилів-Подільського та Тираспольського була підписана лише 16 квітня. Земляні роботи розпочалися аж у другій половині червня, а бетонні на початку серпня. Активне будівництво тривало до 1934 року, коли були зведені головні довготривалі оборонні споруди. Однак окремі  зводилися до 1936 року. Загалом на будівництво Летичівського УР з 1931 по 1936 роки було витрачено 16 мільйонів 613 тисяч 521 карбованець. А загалом на зведення оборонних споруд Лінії Сталіна витрачено понад 120 мільярдів рублів.

         1938 року в ЛеУРі почалося будівництво додаткових споруд. За різними інформаціями фронт укріпрайону становив від 122 до 126 кілометрів. За радянськими даними було зведено 340 кулеметних ДОТів та 7 артилерійських. У 1942 році німецькі інженери-фортіфікатори досліджували радянські укріплення. За їх даними у Летичівському УРі нараховувалося 22 гарматних каземати (53 були недобудовані), 336 кулеметних та 36 командних пунктів.  Правий фланг  УРа розташовувався від міста Хмільник, тягнувся східним берегом Південного Буга до Новокостянтинова, Суслівців, Летичева, Волоського, Галузинець, до міста Бар, Козарівки, Ялтушків до села Катюжани. На лівому фланзі між ЛеУРом та Могилів-Подільським УРом була неприкрита ділянка у 34 кілометри.  

         1931 року начальником управління будівництва укріпрайону  призначений герой громадянської війни, кавалер двох орденів Бойового Червоного прапора, комдив Юрій Володимирович Саблін. Він же став і комендантом укріпленого району. 1936 року заарештований і розстріляний. Революційна молодість комдива Сабліна була пов’язана з членством у партії есерів. Це для нього  стало фатальним.

         Комендантом призначається комбриг Антон Іванович Якимович, учасник Першої світової і громадянської воєн, кавалер ордена Бойового Червоного прапора. Загинув генерал-майор Якимович 25 серпня 1944 року у Білорусі. Його автомобіль наїхав на міну. Похований у Мінську.

         Перший гарнізон Летичівського УР складали: 17-й і 39-й окремі кулеметні батальйони, 6 взводів капонірної артилерії, 164-а окрема саперна рота, 186-а окрема рота зв’язку. На підсилення УР планувалась 97-а стрілецька дивізія. Штаб укріпрайону розташовувався у Жмеринці.  
          По завершенню у 1934 році будівництва основних споруд Летичівського укріпрайону, зведення інших об’єктів  тривало до 1936 року. На жаль, повністю виконати план будівництва 3 ЛеУР не вдалося. Та й на той час змінилися погляди вищого військового керівництва на ведення майбутньої війни. Так, у 1935 році Червона армія стає найпотужнішою у Європі, а можливо і у світі. Тому вождь народів товариш Сталін наполегливо вимагав від військових майбутню війну вести на території противника. А якщо так, то, за логікою, оборонні споруди вже були б не потрібні. 1939 року, після «визвольного походу в Західну Україну», приймається рішення про будівництво на новому держкордоні нових укріплених районів. Промисловість Радянського Союзу не змогла виготовити необхідну кількість зброї,  щоб укомплектувати оборонні споруди цих укріплених районів. Тому  вирішують зняти його з оборонних об’єктів на старому кордоні. Рішення це виконується досить швидко. Але зведення ДОТів і арткапонірів триває досить повільно і все вилучене озброєння зберігається поблизу нового кордону просто неба. Там воно і буде захоплено німцями 22 червня 1941 року.

         ДОТи старих укріпрайонів консервуються, хоча деякі військові керівники, зокрема Лев Мехліс, вимагали висадити їх у повітря. Мовляв, червоний боєць буде краще оборонятися, знаючи, що позаду не має захисного рубежу. Бойове чергування на ЛеУРі було припинене, тут залишаються обмежені підрозділи лише для охорони.

          Напередодні війни Політбюро ВКП(б) прийняло рішення про приведення укріплених районів у бойовий стан. Виконання його було покладене на командування західних військових округів. Однак перевірки, що здійснило відомство Л.Берії, виявили суттєві недоліки.    Передусім велику нестачу озброєння. Справа у тім, що ці оборонні споруди комплектували залишками з арсеналів. Характерний приклад того часу: 11 червня 1941 року для ЛеУРа зі складів Артуправління було передано кулеметів «Максим» на станку Соколова — 4 шт., кулеметів «Віккерс» на тринозі — 2 шт., важких кулеметів Кольта — 6 шт., 37-мм батальйонних гармат Розенберга на залізному лафеті — 4 шт., 45-мм танкових гармат зразка 1932 року без башт — 13 шт., артилерійських снарядів калібру 45-мм — 320 шт., шрапнельних артилерійських снарядів 76,2-мм — 800 шт., 7,62-мм набоїв для гвинтівок — 27 000 шт. У той час кулемети «Віккерс», «Кольта», гармати Розенберга та й інше на озброєнні Червоної армії вже не були, а залишалися на складах після громадянської війни. Зрозуміло, що таке озброєння створювало проблеми із забезпеченням боєприпасів. Тож виходить, що реально укріплені райони були неприступними фортецями лише на папері.

        Перші дні Великої Вітчизняної війни були трагічними. Німецька армія просувалася територією Радянського Союзу. 5 липня 1941 року комендант Летичівського укріпрайону комбриг Антон Якимович передислоковує свій штаб зі Жмеринки у село Лука-Барська, для керівництва бойовими діями. 7 липня командувач Південно-західним фронтом  генерал-полковник Кирпонос видає наказ командувачу військами 12 армії генерал-майору Павлу Понєдєліну відійти до Летичівського укріпрайону і створити стійку оборону. Але для цього у командувача армією не було необхідних сил. Так, оборона була організована силами 13 стрілецького корпусу, 24 механізованого корпусу та 96 гірсько-стрілецької дивізії. Чому цих сил було не достатньо, пояснює генерал Павло Понєдєлін у листі командувачу Південним фронтом: «Ознайомився з Летичівським УР, втрата якого загрожує саме вашому фронту. УР надзвичайно слабкий.  Із 354 бойових споруд артилерійських лише 11 і це на фронті у 122 км. Решта – кулеметні ДОТи. Для озброєння їх не вистачає 162 станкових кулемети. УР розрахований на 8 кулеметних батальйонів, а є лише 4 нещодавно сформованих та непідготовлених. Не має мін, вибухівки та дротів. Найменший гарнізон польових військ потрібний для стійкої оборони у кількості 4-х укомплектованих дивізій та однієї танкової. А маю лише три гірські дивізії неповного складу. До того ж  із сусіднім УР є непідготовлена ділянка на фронті 12 кілометрів».

       У таких умовах 3-й Летичівський укріплений район розпочав бойові дії. Конкретно про це йдеться у бойовому донесенні коменданта УР комбрига Якимовича. Це донесення зберігається в архіві Міноборони Росії у місті Подільську Московської області.

       Бойові дії розпочалися  о 17 годині 12 липня 1941 року на ділянці 29 окремого кулеметного батальйону(ОКБ), гарнізони якого знаходились у спорудах в районі Заволок, Рудні, Закот і Летичіва. Тут німці намагалися невеликими групами пройти передній край оборони. Ці спроби були успішно відбиті гарнізонами ДОТів.

          13 липня ворог зосередив на ділянці 24 ОКБ близько роти піхоти і танки у районі населених пунктів Юрченки-Рожки. У лісі поблизу села Лисанівці стояли два піхотні полки з танками. На ділянці 29 ОКБ в районі Заволок-Рудні-Закот до трьох рот піхоти. На ділянці 37 ОКБ в районі Буцневе – до роти піхоти і 30 танків. Біля населених пунктів Пилипивські та Волоскі Кориченці – до двох рот з танками. У села Шиїнці – до роти піхоти з танками. На ділянці 27 ОКБ в районі Козарівка – радгосп «Марімонт» – до батальйону піхоти, 30 танків та 400 мотоциклістів. Цього дня артилерія противника обстрілювала ДОТи №№ 306, 307, 347, 348 західніше села Сіноводи. На ділянці 27 ОКБ вони намагалися розвинути наступ у напрямку на радгосп «Моримонт» – м. Бар. А на ділянці 29 ОКБ – Заволок, Рудня, Закот, Летичів. Усі спроби були успішно відбиті.

        14-15 липня на усьому фронті ЛеУРу тривають наступальні дії німців. Артилерія Червоної армії через відсутність боєприпасів вогню не відкриває, внаслідок чого ворог вклинився у передній край оборони. Але оборона тримається впевнено. Вогнем напівкапоніру № 116, де командиром молодший лейтенант Петро Нестерович Кравченко, біля села Ревухи було знищено 2 танки, 2 бронемашини, 4 автомашини, 3 гармати, 4 міномети і розсіяно 2 батальйони піхоти німців. Під час бою ДОТ № 345 біля села Сіноводи був пошкоджений снарядами важкої артилерії, а його гарнізон учадів.  Командир 37 ОКБ капітан Ємільянов надав необхідну допомогу і боєздатність гарнізону було відновлено.

        Вдень 14 липня з села Буцневе на Шиїнці ворог передислоковує піхоту і танки. Удар було спрямовано на капоніри № 1471 поблизу с. Галузинці, 320 с.Нова Гута і на ДОТ с.Галузинці. Наказ командира 37 ОКБ відкрити артилерійський вогонь не був виконаний, через відсутність снарядів.

         На ділянці 27 ОКБ наступав батальйон ворожої піхоти з танками. Вогнем ДОТів, артилерії і мінометів атака була відбита. Німці втратили 2 роти піхоти вбитими.

         На ділянці 24 ОКБ в районі села Новокостянтинів упродовж 15 липня німці вели бойову розвідку. Спроби вийти на передній край оборони були успішно відбиті.

          На ділянці 29 ОКБ батальйон німецької піхоти під прикриттям димової завіси здійснив наступ у напрямку Ревуха – Снітівка. З артилерійською і мінометною підтримкою були захоплені три спорудження у другій роті та порушений зв’язок з 4 і 5 ротами.

           Гарнізони ДОТів № 30 і 32(коменданти Чорний і Гулько) відбили чотири спроби ворога прорватися через летичівську греблю.

           Гарнізон ДОТу, де комендантом  молодший сержант Васильєв, був оточений. Командир пробився у розташування інших підрозділів батальйону.

Вогнем зі станкового кулемету знищив взвод ворожої піхоти.

           Молодший політрук Кривошей Семен Терентійович під час відходу знищив 30 фашистів, проте сам загинув. Молодший лейтенант М.Г.Слободянин у східній частині Залетичівки вогнем зі станкового кулемета знищив сотню ворожих піхотинців.

           На світанку 15 липня у зоні дії 37 ОКБ поблизу села Криничне два батальйони ворожої піхоти прорвалися на передній край оборони і блокували ДОТи №№ 307, 305, 309. Посиливши артилерійський вогонь, ворог зосереджує в районі блокованих дотів піхоту. З боку Шиїнців на передній край увірвалося 20 танків. На прохання відкрити вогонь командир 579 артполку відповів: «Снарядів немає. Але відкрию вогонь, скільки зможу!». Було зроблене десять пострілів.  

           На ділянці другої роти, виходячи з оточення, командир роти молодший лейтенант Капітон Йосипович Сухвалов з 50 бійцями знищив 200 німецьких вояків. На жаль, усі герої загинули.

           На ділянці 4 роти гарнізон ДОТу № 331 за наказом командира роти молодшого лейтенанта Верчуна Василя Степановича зняв кулемети і розташувався на горі. 12 бійців розстріляли піхоту противника. Бій тривав доти, поки всі бійці не загинули. Вони знищили понад 100 гітлерівців. Піхота противника прорвала лінію оборону 37 ОКБ 15 липня. На цей час польові війська 13 стрілецького корпусу за наказом залишили позиції, а гарнізони ДОТів прикривали відступ. До речі, командир окремого кулеметного батальйону капітан Ємільянов навіть не був про це повідомлений. Залишені гарнізони ДОТів відбивалися до 16 липня вже в оточенні. Подальша доля їх не відома.

         Для знищення ворога, що прорвався, був створений загін з бійців комендантських взводів штабів укріпрайону та 13 стрілецького корпусу чисельністю 200 чоловік. Очолив його комбриг Антон Якимович. Підрозділ був передислокований з села Лука Барська в район Вовковинець. На світанку 16 липня розпочалася атака. Були звільнені Вовковинці і загін підійшов до Галузинець. Але тут німці їх зустріли потужним кулеметним, мінометним та артилерійським вогнем. Довелося відступити.

         У цих боях німці втратили вбитими і пораненими  сім тисяч солдатів і офіцерів, 12 автомобілів, 9 мінометів, дві бронемашини, чотири танки.

          Втрати з боку захисників Летичівського укріпрайону: загиблих 472, поранених 77, зниклих безвісті 3067.

          27 грудня 1941 року управління Летичівського укріпрайону було розформоване. 

                                               

                                                       Післямова

           Оборонні споруди Летичівського укріпрайону нині знаходяться у жахливому стані. Наступного року виповниться 80 років з часу їх зведення. Місцеве населення та й влада до цих споруд ставиться, м’яко кажучи, прохолодно. Вони засипані сміттям, розграбовані мисливцями за металобрухтом. Деякий час їх навіть використовували сапери для знешкодження вибухонебезпечних предметів. А варто було б тут створити заповідник фортифікаційних споруд 20 століття. У цьому, в першу чергу,  мали б бути зацікавлені представники туристичної галузі.

       Нині відомі прізвища командного складу укріпрайону. А от імена рядових бійців і молодших командирів так і не встановлені. Тут широке поле пошукової роботи для молодих дослідників Хмельниччини, адже це -маловідомі сторінки історії України.

                                                                                              В.Бутенко

Loading...
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Один коментар

  1. Полностью поддерживаю идею автора относительно создания “фотрификационного заповедника”, однако мало верится, что в нашей державе, где самой популярной идеологией стала идеология стяжательства, кто-то всерьёз заинтересуется таким предложением.
    А жаль!
    Статья интересная и насыщенная цитатами из подлинных документов. Мне понравилась.
    На сайте “Летичевский УР” можно посмотреть на ДОТы этого УРа. http://ukrepraion.com

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.