План “Б”: Україні потрібна дерадянізація і дерусифікація

14b

Брак ідей і сценаріїв подальшого розвитку країни, принципових засад, на яких вона може відродитися й рухатися далі, вже усвідомила більшість активних громадян. Усім зрозуміло, що наша держава зайшла в глухий кут, зусилля влади навіть не передбачають виходу з нього, а зусилля опозиції здебільшого скидаються на профанацію. 

Очікувати рішень від політикуму наразі марно. Минулі два десятиліття продемонстрували своєрідний ескепізм «свідомої української еліти»: виявляється, бути лузерами психологічно й матеріально цілком комфортно. Ні за що не відповідати, нічого не міняти й при цьому жалітися на непереборні обставини, серед яких на першому місці пасивність і відсталість власного народу, – така позиція забезпечує престижні білі шати, а в деяких випадках і відчутний особистий добробут.

Вихід слід шукати на рівні початкової установки: радикальні перетворення в Україні: а) потрібні; б) можливі. Філософія капітуляції, нішевий характер зусиль багатьох українських патріотів не мають ніякого виправдання в суспільних настроях. Це підтверджує динаміка результатів соціологічних опитувань, а ще краще доводять цифри й факти останніх парламентських виборів, на яких, попри всі маніпуляції режиму, відверто провладні кандидати зазнали відчутної поразки, причому навіть у тих місцях, які традиційно вважаються осередком застою.

Український соціум готовий підтримати рішучі зміни, якщо повірить у чисті наміри й безкомпромісність їхніх ініціаторів. Що ж стосується самих змін, то альтернативою їм можуть стати лише незворотний занепад держави, остаточне розмивання її сенсу з неминучим подальшим поглинанням сусідами – частинами або разом.

Провідною характеристикою таких перетворень мали б стати передусім їхня радикальність і комплексність. До того ж що далі відкладатиметься початок реформ, то більшої радикальності вони потребуватимуть. «Різання хвоста по частинах» заради гуманності не виправдовує себе з жодних міркувань, ані прагматичних, ані власне гуманних, – це підтверджує як позитивний досвід інших посткомуністичних країн, що вже стали частиною єдиної Європи, так і негативний приклад інших колишніх «співтаборників» на чолі із самою Україною.

Досвід – найкращий учитель. Орієнтуючись на конкретний результат передусім тих держав, які варто взяти за взірець (зокрема, країн Балтії – вчорашніх аутсайдерів, а нині повноцінних членів ЄС), можна проаналізувати дієвість тих чи інших політичних рішень, а головне – переконатися в безальтернативності одних підходів і помилковості інших.

Зволікання та саботаж упродовж останньої чверті століття української історії ще більше збили проблеми в незрозуміле кубло, де причини й наслідки тісно переплетені між собою. Питання, за яку ниточку потягти, щоби його нарешті розплутати, не таке схоластичне, як може здатися на перший погляд.

Починати слід із того пункту, де Україна звернула зі свого магістрального шляху, визначеного географією та історією. Цей пункт – потрапляння в орбіту ворожої імперії, спершу Російської, потім Радянської. Як, наприклад, Естонія, треба нарешті назвати речі своїми іменами: упродовж багатьох років країна перебувала під російсько-радянською окупацією.

Тож послідовне позбавляння ознак російсько-радянської колонії на всіх ділянках політичного, економічного, соціального та культурного життя означатиме повернення до Європи. Тому дерадянізація, тому дерусифікація.

Стосовно ж конкретних рецептів, то запропонований маршрут «Дорожньої карти», можливо, наразі недосконалий у якихось подробицях (те попереду), зате він конкретний і комплексний. Це, так би мовити, філософія змін. У ньому закладено як засадничі, принципові заходи, яких не оминути, так і конкретні технологічні пропозиції, які можна уточнювати й щодо яких можливі дискусії.

До речі, якраз дискусія – це те, на що чекає колективний автор документа. Обґрунтована критика, конкретні уточнення, деталізація тез – необхідний і неминучий етап роботи до того моменту, коли план візьме до реалізації мейнстримна політична сила, яка відповідатиме інтересам української більшості.

Що ж до прецедентів, то їх можна шукати не лише поміж колишніх товаришів по нещас­­тю. Європа, а кажучи ширше, демократичний, західний, «перший» світ, ніколи не була ідеальною. Ступінь досконалості тієї чи іншої цивілізації визначається не браком проблем, а способом їх розв’язання. Конкретні приклади того, як вирішували в різний час різні соціальні, культурні, адміністративні, економічні проблеми в цьому «першому» світі, стали у пригоді в розробках «Дорожньої карти».

Нарешті, щодо позірної радикальності деяких пропозицій, то вона так само не є наслідком ригідності, обмеженості чи поганого характеру авторів. Більш-менш сумлінний аналіз як вітчизняної ситуації, так і вже згаданого іноземного досвіду переконує, що якихось поміркованих, половинчастих, «оксамитових» рішень для розв’язання наявних проблем не існує. Або так, або ніяк, і в разі «ніяк» катастрофічні наслідки неможливо ігнорувати.

Зрозуміло, що для реалізації всього комплексу заходів потрібна передусім політична воля. Залишаючи за межами обговорення питання, яка саме конкретна сила мала би й могла би продемонструвати таку політичну волю, неможливо оминути одну суттєву обставину, а саме: чи потрібна для здійснення дерадянізації/деколонізації з усіма названими складовими якась особлива жорстка форма державного устрою?

Чи неминуче для цього вдаватися до якоїсь тимчасової більш чи менш авторитарної стадії, щоби згодом повернутися до повноцінного народовладдя, як запевняють деякі шановані інтелектуали?

Ми переконані, що звичайних демократичних процедур цілком достатньо, враховуючи суспільні настрої, готовність до перетворень широких мас українців, їхні ментальні засади європейськості, остаточно не знищені багаторічними тоталітарними практиками. Інша річ, що сама по собі демократія може й мусить бути ефективною, дієвою, енергійною та рішучою, але це питання зовсім іншої дискусії.

Аксіоми, що мають бути відправною точкою для всіх політиків, які не стоять на антиукраїнських позиціях

• Сьогоднішнє державне утворення Україна не є українською державою в тому сенсі, як Польща є польською, а Естонія – естонською. Так сталося тому, що всі панівні еліти цієї держави, фактично утвореної на етнічних українських землях шляхом відламу від СРСР/Росії, є прямими спадкоємцями окупаційної адміністрації Радянського Союзу в Україні, отже, цілком логічно провадять економічну та гуманітарну політику утримання контрольованої території в складі наддержавного «Русского міра». Україну не прагнуть втягнути в «Русскій мір» – їй штучно перешкоджають із нього вийти і повернутися в природне для неї європейське національне русло економічного, соціального та культурного розвитку. Всупереч волі більшості мешканців України.

• У сьогоднішній державі Україна немає ринкової економіки, а бізнесом називаються речі, далекі від підприємництва. Російська система обходиться без таких понять, як недоторканність приватної власності, вільне підприємництво, рівність перед законом і ринкова економіка. Нинішня Україна штучно перебуває в російській економічній парадигмі всупереч волі більшості населення України. Через це українці приречені на бідність і не зможуть створити громадянське суспільство, яке є основою функціонування правової держави та демократії.

• Абсолютна більшість мешканців України відкрита до української мови, історії, читання україномовних книжок, преси, перегляду кінофільмів українською тощо. Проте їй штучно перекривають доступ до україномовного культурного та інформаційного продукту шляхом грубих, але системних антиринкових дій і маніпуляцій. Антиринкові махінації, спрямовані на недопущення існування самого ринку україномовного продукту, прикривають фальшивим твердженням про «ринкову» перемогу російської мови в Україні.

• Українським культурним та інформаційним продуктом може бути тільки продукт, створений українською. Адже російськомовний культурний та інформаційний продукт, вироблений на території України, так і залишається російським, створеним на іншій території (Булґаков, Курков, Лузіна – це російські письменники, «Віа Гра» – російський продукт шоу-бізнесу для споживання на території «Русского міра» тощо).

Для українських політиків наведені вище аксіоми мають означати дві речі:

• Не оминути шляху, пройденого країнами Східної Європи. Країна має бути повністю перезавантажена, а радянсько-російські маркери заміщені національними європейськими.

• Цієї єдино конструктивної альтернативи очікує переважна частина українців. Абсолютна більшість хоче успішної економіки, прагне поширення української мови і спроможна сприйняти правдиву українську історію.

“Український тиждень”.

Loading...
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.