Сумний 150-річний ювілей Валуєвського циркуляру майже збігся із сучасною «знаковою» подією — 148 депутатів Верховної Ради звернулися до своїх польських колег-парламентаріїв, щоб ті жорстко осудили трагічні події на Волині 1943 року й кваліфікували їх як геноцид поляків. До речі, польські парламентарії (принаймні поки що) не ризикнули ці події назвати геноцидом, а вибрали м’якшу форму — «етнічна чистка з елементами геноциду».
Малюнок Анатолія Казанського
Тобто українські парламентарії з «групи 148» перестаралися. І взагалі вони створили, на перший погляд, незвичний прецедент. Уявіть собі ситуацію, що депутати польського Сейму звертаються до української Верховної Ради, щоб та визнала геноцидом операцію «Вісла», а заодно й численні «відплатні акції» Армії Крайової та інших польських мілітарних угруповань щодо українського населення Холмщини, Перемишлянщини та Лемківщини. Або що депутати російської Думи звертаються до німецького бундестагу, щоб визнати геноцидом винищення славним радянським воїнством цивільного німецького населення Пруссії та його депортацію. Не уявляєте. Я так само. Якби хтось із них щось подібне зробив, він міг би відразу попрощатися зі своєю політичною кар’єрою. Тому вчинок «групи 148» — унікальний. Ну, просто вияв високої гуманістичної свідомості! Щоправда, цей «гуманізм» видається, м’яко кажучи, дещо дивним.
Взагалі-то в мене великі сумніви, що більшість членів цієї групи має уявлення, які події відбувалися на Волині 1943 р. Але якщо вони вже так перейнялися долею поляків (щодо цього в мене теж є великі сумніви), то чому б їм не виступити із законодавчою ініціативою й не запропонувати нашій Верховній Раді ухвалити постанову про відзначення 75-річчя (дата ж «абсолютно кругла») геноциду польської меншини на теренах СРСР. Адже під час «великого терору» 1937—1938 рр. найбільш серед етнічних груп «Країни Рад» постраждали поляки. Близько 20 відсотків їх загинуло від рук енкаведистів. Це понад 100 тисяч. Чим не геноцид? Причому значна частина з них загинули саме на теренах УРСР!
Проте це щось зі сфери фантастики, коли з подібною ініціативою виступить Симоненко, а також його комуністичні «сотоваріщі» та ще й «ідейно близькі» до них регіонами й позафракційні. Не будуть же вони осуджувати доблесні діяння радянських чекістів! А ось осудити дії УПА щодо поляків на Волині — для них святе. Тобто маємо типово політичну кон’юнктуру. І, певно, не тільки це. Перший президент України Леонід Кравчук дуже різко висловився про «групу 148», обізвавши їх зрадниками. Як відомо, Леонід Макарович — людина врівноважена, просто так такими словами кидатися не буде.
Звісно, національне зрадництво — не є явищем винятковим. Кожна нація має своїх колаборантів. Чимало їх є в нас, українців. Але український колабораціонізм, по-перше, якийсь дуже запопадливий. Український колаборант намагається всіляко вислужитися перед своїм іноземним господарем, довести, що він ще більш «праведний», аніж його пан. По-друге, українці дуже толерантні до своїх колаборантів. Ба, більше — іноді навіть роблять із них героїв.
Отут якраз і варто поговорити про Валуєвський циркуляр, який став сильним ударом для розвитку української культури та й загалом українського національного руху. В Україні якось забули про ювілей циркуляру. На цю подію мас-медіа майже не зреагували. А шкода. Бо уроки Валуєвського циркуляра лишаються для нас актуальними. Приємним винятком стала газета «День», де було опубліковано розлогу статтю І. Сюндюкова, в якій детально висвітлювалася історія появи цього документа. Автор цілком справедливо вказав, що Валуєвський циркуляр — результат російської імперської політики щодо українського руху. (Див. «День» № 125-126 від 19 — 20 липня цього року). Але це лише один бік медалі. Є й інший. Валуєвський циркуляр було прийнято з подачі українця — Ореста Новицького. Саме він як голова Київського цензурного комітету звернувся з листом до міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, де, зокрема, зазначав, ніби більшість малоросіян вважає, що ніякої малоросійської мови нема, не було й бути не може та що загальноросійська мова народу більш зрозуміла, ніж так звана мова українська; зрештою, на його думку, розвиток цієї так званої мови може призвести до відособлення малоросійської народності. Усі ці «шедеври» ввійшли в текст Валуєвського циркуляра. Навіть можна сказати, що лист О. Новицького — це й є проект цього урядового документа.
Тут варто було б сказати кілька слів про автора зазначеного листа. Тим більше, що це доволі знана особистість. Орест Новицький (1806 — 1884) походив із української священицької родини. Народився в селі Пилипи, неподалік Новограда-Волинського. Закінчив Київську духовну академію, де деякий час викладав. Із часу організації в Києві Імператорського університету святого Володимира посів тут кафедру філософії. 1850 р., коли фактично в усіх університетах царської Росії заборонили викладати філософські дисципліни, О. Новицький полишив роботу в університеті й пішов працювати в Київській цензурний комітет. Після себе він залишив об’ємну працю, в якій розглядав історію філософських вчень у зв’язку з розвитком релігійних уявлень.
Як бачимо, Новицький народився, навчався й працював на землі українській. Звісно, і у своєму селі, й у Києві він чув українську мову. Можливо, навіть спілкувався нею. Але це не завадило йому вірнопіддано стверджувати, що такої мови немає.
У різних виданнях, які з’явилися за часів незалежної України, можна зустріти твердження, що О. Новицький належить до видатних українських (!) філософів ХІХ ст. І, звісно, про його причетність до появи Валуєвського циркуляра не згадується. Вважайте, він трактується як позитивна постать нашої культурної історії.
«Видатний український філософ» О. Новицький, на жаль, належав до численної когорти малоросіян, які формувалися в різних освітніх інституціях Російської імперії. І далеко не останню роль тут відігравала Київська духовна академія, яку зараз деякі автори схильні ідеалізувати й представляти ледь не як осередок української культури. Зі стін цього вищого навчального закладу вийшло чимало українофобів-малоросіян. І О. Новицький аж ніяк не був винятком. Можна пригадати ще одного «видатного українського філософа», Сильвестра Гогоцького. Останній, як і О. Новицький, був українцем за походженням, народився і жив в Україні, був випускником Київської духовної академії. Гогоцький відомий передусім як автор енциклопедичного видання «Філософський лексикон». Але відомий і як автор українофобських статей, у яких виступав проти навчання дітей українською мовою.
Валуєвський циркуляр мав своє продовження. 1876 р. з’явився Емський указ царя Олександра ІІ, який ще більше обмежив використання української мови. Водночас посилилися гоніння на діячів українського руху. Але, знову ж таки, в нас забувають, що цей указ було підписано з ініціативи українця Михайла Юзефовича (1802 — 1889). Нагадаю деякі моменти біографії цього діяча. Його предки належали до козацького роду, який вів свій початок десь ще з кінця XVI ст. Народився М. Юзефович на Полтавщині. Тобто, здавалося, був «типовим українцем». Служив у російській армії, воював з турками. Із 1840 р. — інспектор народних училищ Київської губернії. При його сприянні було створено Київську археографічну комісію, яку він навіть очолив 1856 р. Хто не знає — ця Комісія мала на меті, звертаючись до історичних документів, довести російський характер «юго-западного края», тобто України. Із 1846 по 1858 рр. Юзефович — попечитель Київського навчального округу. Водночас ярий русофіл і противник українського руху. Його меморандум до царя Олександра ІІ, де він писав, що українські просвітники хочуть створити «вільну Україну у формі республіки, з гетьманом на чолі», став спонукою для видання Емського указу. Водночас за його ініціативи здійснювалося спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві. Він був головою комісії зі створення цього монумента, відкритого 1888 р. Деякі історики української культури ініціативу М. Юзефовича щодо спорудження пам’ятника Б. Хмельницькому ладні трактувати як вияв українського патріотизму цього діяча. Хоча насправді цей чин цілком вкладався в русло українофобських діянь Юзефовича. Б. Хмельницького він трактував як історичного діяча, який приєднав Малоросію до Росії.
Узагалі можна називати й називати українофобів-українців, які «прикрасили» нашу історію. І нагадувати про те, що їхні українофобські діяння так і не отримали належної оцінки з боку нашої спільноти. У такій атмосфері, толерантній до українофобства, звичними в незалежній Україні стають цинічні образи українців та українського, паплюження їхньої національної гідності. У деяких регіонах тебе навіть можуть звільнити з роботи, побити за те, що ти розмовляєш українською мовою або декларуєш своє українство. Тому не дивно, коли до нібито української Верховної Ради обирають українофобів. Тішить хіба що таке: на зорі нашої незалежності в нашому «парламенті» ми мали «групу 239». Тепер маємо «групу 148». Здається, начебто якийсь прогрес є. Щоправда, невеликий.
Що робити? Для початку хоча б випустити книжку під назвою «Українці проти України», де розповісти про найвідоміших українських українофобів. А ще заснувати премію «Український Іуда» з призовим фондом у тридцять срібників. Гадаю, якби така премія була, цього року отримати ці срібники мала б найкращі шанси «група 148».
Петро Кралюк, газета “День”.