До пам’ятника не доросла. Зганьбили на постаменті

Навряд чи Валентина Матвієнко, найуспішніша жінка Росії, згадує своє українське дитинство. І напевне ж не вважає, що все в житті дали їй не Путін, не радянська влада і навіть не тато з мамою. А — рідна земля, на якій народилася вона 7 квітня 1949 р.

У радянські часи 40-тисячна Шепетівка, райцентр на півночі Хмельницької області, гордо носила статус міста комсомольської слави в СРСР. Тут було споруджено — методом всесоюзної комсомольської будови — унікальний музей Миколи Островського і величний пам’ятник видатному землякові. Коли ж почала писатися історія нової Української держави, музей і пам’ятник залишилися, а ось їхню концепцію довелося змінювати: комуністична ідеологія поступилася місцем ідеям гуманізму та сили людського духу. Але внаслідок розпаду СРСР і деідеологізації життя ріки екскурсантів різко обміліли, а відтак і марнославство Шепетівки стало танути, як сніг на сонці. Проте на зламі тисячоліть містяни з цікавістю зауважили стрімке службове зростання ще однієї своєї землячки — Валентини Матвієнко, в дівоцтві — Тютіної. І почали спостерігати за її успіхами з уболіванням та любов’ю.

Щоправда, кар’єру Матвієнко з 1972 р. будувала в Росії — але яку кар’єру! Перший секретар Ленінградського обкому комсомолу, перший секретар райкому партії одного з районів міста, заступник голови Ленінградського облвиконкому, голова комітету Верховної Ради СРСР у справах жінок, охорони сім’ї, материнства і дитинства — після буквально злету по цих завидних управлінських щаблях Валентина Матвієнко зустріла розпад Радянського Союзу в ранзі надзвичайного і повноважного посла в Республіці Мальта. А в Греції вже представляла інтереси суверенної Російської Федерації. З 1998 р. — віце-прем’єр-міністр із соціальної політики у російському уряді. 2003 р. обрана губернатором Санкт-Петербурга, а 2011-го зайняла формально третю за рангом посаду в Росії — голови Ради Федерації. І саме на цій посаді 1 березня 2014 р. благословила Путіна на війну з Україною.

І про Шепетівку заговорили знову.

“Прославилася”… На неї наче бомба впала — і, вибухнувши, запалила серця всіх її жителів ненавистю. Важкою і гнітючою ненавистю до тієї, якою ще вчора так пишалися. “Сука! Сука! (даруйте непарламентське визначення — та чим його замінити, щоб передати душевний біль людей, вражених таким віроломством землячки? — С.К.) — кричали шепетівці на недільному віче. — Як вона могла? Вона ж сама звідси! Зрадниця! Сука!”

І перетворили постамент знесеного в ніч на 7 лютого пам’ятника Леніну на стовп ганьби Валентині Матвієнко, Володимиру Путіну та російським сенаторам — уродженцям України, котрі дозволили Путіну ввести війська на територію своєї Вітчизни: львів’янину Юрію Бірюкову, Анатолію Бондаруку і Олегу Ткачу з Козятина на Вінниччині, Володимиру Кулакову з Білої Церкви, донеччанину Миколі Рижкову, Миколі Максюті з Кіровоградщини, маріупольцю Миколі Сабліну.

Хмельницький Майдан звернувся до шепетівського з проханням позбавити В. Матвієнко звання почесного громадянина Шепетівки. Та цього робити не довелося. Такого звання в голови Ради Федерації РФ немає. Хоча, кажуть, була колись думка в шепетівських можновладців таким чином привернути увагу вельможної землячки до рідного міста. Проте чи то вони так і не домовилися про візит, чи то вона їх не прийняла — та, слава Богу, оминула Шепетівку сумнівна честь, що нині випекла б соромом очі. Понад те: тепер шепетівці звернулися до СБУ з вимогою заборонити Валентині Матвієнко в’їзд в Україну.

Навряд чи це засмутить високопосадову даму з сусідньої країни. До Шепетівки в неї немає жодних почуттів. “Ми звідти виїхали, коли мені було три роки”, — незворушно сказала вона настирливій українській телеведучій Каті Осадчій, коли та прорвалася до неї крізь чиновницькі кордони з наївним запитанням про батьківщину. І ні словом не обмовилася, що росла все ж таки в Україні. Адже 1952 р. родина фронтовика Івана Тютіна переїхала з Шепетівки до Черкас.

Батько помер, коли найменшій із трьох доньок, Валі, було сім років, і не бачив ні її шкільної срібної медалі, ні “червоного” диплома Черкаського фармацевтичного училища. Валентина, закінчивши опісля Ленінградський хіміко-фармакологічний інститут, робила кар’єру в “другій російській столиці” і лише зрідка навідувалася додому. Востаннє в Черкасах бувала в листопаді минулого року, на похороні старшої сестри, Лідії Остапенко. Саме її родина ще зосталася тут, але — у світлі останніх подій — уникає спілкування з журналістами.

Черкащани ж своїх почуттів не приховують. Депутати Черкаської міської і Золотоніської районної рад звернулися до українського МЗС та Служби безпеки з вимогою оголосити В. Матвієнко персоною нон-ґрата в Україні. Після оприлюдненого на позачерговій сесії Черкаської обласної ради звернення журналістки Лідії Титаренко його підтримали учасники акції “Матері Черкащини проти війни”: “Пані Матвієнко! Жителі Черкаської області звертаються до вас, уродженки України, юність якої минула в Черкасах, до людини, чиї батьки і рідна сестра знайшли вічний спокій у мирній українській землі. У тій землі, якій особисто ви оголосили війну. Господь Бог вам буде суддею, і кара його неминуча. Та все ж сьогодні ми ще закликаємо вас зупинитися. Схаменутися і покаятися. Звертаємося до вашого серця матері, яка має сина, до сердець матерів Росії: одумайтеся і не допустіть найстрашнішого горя — кровопролиття і вбивства українських і російських солдатів, наших і ваших синів!”

З такими словами черкащани звертаються не лише до Матвієнко. Депутати Лисянської районної ради обурені своїм земляком Олексієм Діденком із села Почапинці. Він — заступник у відомого українофоба, голови ЛДПР Володимира Жириновського. О.Діденко з батьком, міським головою Новосибірська, зазвичай навідуються до рідного села у Провідну неділю. “Більше не пустимо”, — пообіцяли земляки.

А митрополит Черкаський та Канівський Української православної церкви Московського патріархату Софроній звернувся до Валентини Матвієнко і міністра культури Росії Володимира Мединського, родом зі Сміли (що не завадило йому організувати збір підписів діячів російської культури на підтримку агресії Путіна в Криму): “Мені соромно за вас, Валентино Матвієнко, я ж із вами зустрічався, коли ви приїжджали до Черкас… образливо за ваших родичів, які ще живуть тут. Тут ваша школа, училище, повітря Дніпрове — ви ж виросли на цьому. То як могли так підло вчинити щодо свого народу, закликаючи того бандита Путіна (його не можна інакше назвати) посилати сюди на ваших земляків війська? Я хотів би подивитись у вічі міністру культури Росії зі Сміли. Яка в нього культура? Чи він знає історію, чи знає про страждання українців? Люди добрі, схаменіться! Кому ви служите? Чому ви зрадили Батьківщину?”

Гай-гай, не дійде цей біль до адресатів. Чужі вони. Давно. Зовсім чужі. У кожному разі, Матвієнко ніколи не говорить про своє українське коріння. Та й узагалі, українське прізвище в неї від чоловіка, а в біографіях пишуть про неї: “русская”. Сама ж біографія — “советская”. Такий от, даруйте за тавтологію, типовий тип комсомольсько-компартійної діячки радянського часу — активної, ділової, напористої. Навіть під час дипломатичної кар’єри її називали “посол-всюдихід” — так уміла вона використати свою жіночність, бо хто ж зачинить перед жінкою двері?! В уряді пережила трьох прем’єрів, і всі вони були задоволені її роботою. Один із них, В. Путін, високо оцінив і те, що 2000 р. В. Матвієнко відмовилася суперничати з ним на президентських виборах, — відтоді завжди її підтримував. На виборах губернатора Санкт-Петербурга в жовтні 2003 р. навіть начальником її передвиборного штабу був його особистий друг, ректор Гірничого інституту В. Литвиненко (знову українське прізвище; а наступним після Матвієнко губернатором Санкт-Петербурга став Г. Полтавченко; і українців російські можновладці з ознакою колишньої належності до українства вочевидь люблять — бо й після анексії Криму заявляють, що Санкт-Петербург продовжить розвивати зв’язки з українськими містами та областями-побратимами — Києвом, Львовом, Харковом, Донецьком; от уже справді ні сорому, ні честі). Сам Путін під час зустрічі з Матвієнко в Москві перед телекамерами всіх російських телеканалів публічно висловив упевненість у її перемозі. І що після цього могла вдіяти її конкурентка, полковник міліції Анна Маркова, яка і протестувала, і судилася? Тільки програти.

Така демонстративна повага від найвищого начальства забезпечила В. Матвієнко перемогу на виборах, та не додала народної любові. 2004 р. мені довелося бувати в Санкт-Петербурзі. Свого новоспеченого губернатора прості містяни інакше як “Валька-стакан” не називали. Це прізвисько прилипло до неї ще з комсомольської юності. Казали, під час одного з передвиборних телеефірів ведучий поцікавився: чого б це? “Щодо стакана не пам’ятаю, — відбрила майбутня губернаторка. — А півстакана було. А у вас хіба ні?” Справді, що за питання кавалерці ордена святого Трифона, яким Російська православна церква нагородила Валентину Матвієнко “за значний особистий внесок у боротьбу з наркоманією, алкоголізмом та іншими шкідливими явищами”.

З народом у пані Матвієнко взагалі складалося гірше, ніж із начальством. Попри чотирикратне зростання за час її восьмирічного керування містом бюджетних показників і спорудження вкрай необхідних для міста кільцевої дороги та дамби, рейтинг губернатора невпинно знижувався. Директивний стиль керівництва, ЗМІ зокрема, жорстокий розгін маршів незгодних, “ущільнена забудова” центру міста і знесення 170 історичних будівель (Матвієнко навіть зверталася до Путіна з проханням виключити Санкт-Петербург зі списку історичних поселень), лобіювання будівництва 403-метрового хмарочосу “Газпрому” і 430 контрактів міських структур із фірмами, пов’язаними з бізнесом її сина Сергія, на суму понад 3 млрд руб. (опозиція взагалі стверджувала, буцім син за період материного губернаторства став доларовим мільярдером), — дуже неповний перелік конфліктів, що виникали. Як анекдот розповідали про її вказівку у снігові зими “сбивать сосули при помощи лазера и пара”. Причому в цій пораді петербуржців обурили не так засоби боротьби з бурульками, як неросійське слово “сосули”. 2011 р., коли для Матвієнко вже готували виборчу кампанію задля нової посади в Москві — спікера Ради Федерації, — журнал “Коммерсант. Власть” у статті “За сосули перед Отечеством” іронізував: “Валентина Матвиенко запомнится петербуржцам своим сынолюбием, башнестроительством и сосулеборчеством”. “Город устал”, “Валя, отвали!” — такими плакатами проводжав її невдячний Санкт-Петербург.

Однак у Росії прихильність Путіна значно важливіша для кар’єри, ніж глас народу. Тож Валентина Матвієнко нині у фаворі: єдина жінка — постійний член Радбезу, найвпливовіша жінка Росії у 2011-2012 рр. Хоча, попри її високий пост у табелі про ранги, всі знають, що насправді посада голови ради Федерації — суто декоративна. “Матвієнко буде слухняною, — стверджував під час її призначення заступник генерального директора Російського центру політтехнологій Б. Макаренко. — Якщо ні — їй нагадають вибори. При найменшій її самостійності з’ясується, що про неї відзнято три кілометри кіноплівки, і всю її покажуть по телевізору”.

Втім, Матвієнко й не подумає ослухатися всемогутнього Путіна. Хоч, може, вона й сама мріяла про велике злиття Росії з Україною? Адже в її біографії вже була спроба злитися: 2008 р. вона виступила з ініціативою об’єднати місто Санкт-Петербург із Ленінградською областю. Проте тодішній російський президент Медведєв різко обірвав ці задуми: “Ми нікого ні до кого не приєднуємо”. А Путін ось узяв і приєднав Крим до Росії! Законно, бо ж запитав у Ради Федерації, чи можна ввести війська в Україну. І вона — Рада Федерації на чолі з Матвієнко — дозволила.

Це тільки в Україні натхненні майданівською свободою люди можуть обурюватися: “Вона ж могла проголосувати проти! Чи утриматися хоч!” Це вона в Шепетівці могла б. Не в Москві.

Та навряд чи Валентина Матвієнко, найуспішніша жінка Росії, наразі думає про таке. Навряд чи згадує своє українське дитинство. І напевне ж не вважає, що все в житті дали їй не Путін, не радянська влада і навіть не тато з мамою. А — рідна земля, на якій народилася вона 7 квітня 1949 р. Саме на Благовіщення, святий Божий день, у який благословила її наша добра до всіх Україна на щасливу долю.

А вона віддячила їй війною.

І тепер їй належить дізнатися, що чекає на людину, котру материнська земля прокляла.

Світлана Кабачинська, “Дзеркало тижня”.

Loading...
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 11

  1. Питання надзвичайно складне-говорять одні, а що думають інші-можливо мовчать.

    Наші діти вчаться, розвиваються, а ми повинні працювати, працювати, як з негативною енергією , так і з позитивною. Причому негативна енергія та енергія пристрасті виділяються легко , але вони руйнівна. Тому люди повинен навчитися правильно переживати і справлятися з негативом , направляти весь пережитий негатив в правильне русло , тобто використовувати конструктивно.

    Ми до суду не відпочивати і насолоджуватися приходимо , а вчитися. І революції , війни , нещастя відбуваються саме в тих країнах , які , як Ви правильно сказали , не хочуть вчитися і розвиватися навіть і духовно. Яскравий приклад – Україна . Народ Росії в останні 20 років став розвиватися в цьому напрямку досить посилено , єдиний мінус – правляча еліта – яка зовсім отупіла.

    Тому і перетворили постамент знесеного в ніч на 7 лютого пам’ятника Леніну на стовп ганьби Валентині Матвієнко, Володимиру Путіну та російським сенаторам — уродженцям України, котрі дозволили Путіну ввести війська на територію своєї Вітчизни: львів’янину Юрію Бірюкову, Анатолію Бондаруку і Олегу Ткачу з Козятина на Вінниччині, Володимиру Кулакову з Білої Церкви, донеччанину Миколі Рижкову, Миколі Максюті з Кіровоградщини, маріупольцю Миколі Сабліну. Тепер шепетівчани звернулися до СБУ з вимогою заборонити Валентині Матвієнко в’їзд в Україну.
    Навряд чи це засмутить високопосадову даму з сусідньої країни. До Шепетівки в неї немає жодних почуттів. “Ми звідти виїхали, коли мені було три роки”.
    Чи можуть бути в Матвієнко якісь почуття, коли вона виїхала із Шепетівки в три роки ?
    А в 1952 р. родина фронтовика Івана Тютіна переїхала з Шепетівки до Черкас.
    Революція іде, і не тільки в свідомості людей, головне направити її в правильне русло! «Жизнь нужно прожить, так, что бы не мучительно больно за безцельно прожитые годы!», знайома цитата. Тільки, як би знати, для кого це життя буде «мучительно больно» ?

  2. В Петербурзі її називають Валька-стакан, вона горілку стаканами глушить, мабуть комсомол навчив і не тільки цьому…

  3. Сука вона кончена зрадниця

  4. А ще її називали “Валька Красные Трусы”

  5. Судять людину не по національній приналежності, а по її вчинкам і висловлюванням!
    Ця людина просто пуста, вона ніщо!
    Сором….

  6. Неужели не стыдно? Неужели есть такие?! Чем дольше живу, тем больше убеждаюсь в правоте украинцев…

  7. А чем Юлька лучше. Или вы забыли её “контакты” с Ремом Ивановичем Вяхиревым. Так что не трожь Вальку!

  8. Такой рост по партийной линии при СССР,да еще и женщины,мог произойти согласно природным данным и природным потребностям.А попросту надо во время и знать для кого раздвинуть ноги.Умом как мы видим она не блещет,но поет под дуду КГБ-иста,значит компромата на эту даму,начиная с комсомола предостаточно.

  9. Такое может писать только обиженные жизнью и завистливые как и есть Кабачинська и те у кого мозгов не хватило чтобы продвинуться хоть немного…одним словом неудачники и завистники, а эта черта на жаль доминирует в характере украинцев. А Матвиенко Валя(я лично знал ее 12 лет подряд) прекрасная женщина как руководитель и как человек. Она сделала себя сама и за это ее уважают достойные люди, а не больные воспаленным воображением.

  10. ти, хер с бугра

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.