Незалежний громадський портал

Майже рік тому, в матеріалі «Симчишин – Солнце сліпих» було обґрунтовано, чому Віталій Діденко не переможе в парламентських перегонах. Тоді ніхто не повірив – редакції з острахом «перевіряли на достовірність» – відверто не вірили ні друзі, ні опоненти. Свідомість більшості містечкового «політесу» не в змозі була вмістити те, що Олександр Симчишин може програти «на власному полі». Дикою крамолою виглядала думка, що попри найдорожчу в місті виборчу рекламну кампанію фаворита міського голови, вплив чиновників, підтримку громадських та політичних поплічників, ВІП-агітаторів – «парламентський проект Симчшина» обернеться гучним фіаско…   

 Амбітні претензії діючого мера на політичного фаворита хмельницького міського істеблішменту, вирують містом ніби це щось істотне, перспективне та багатообіцяюче. Звідусіль лунає, що Олександр Симчишин «повирішував питання з усіма» – «з людьми», «з бізнесом», «з бюджетниками», «зі спортом». Блискучі прогнози «на майбутнє» від різного штибу «корифеїв думки», щодо тривалості та успішності цього ідеологічно-несумісного тандему до болю нагадує стартові умови Віталія Діденко. Тоді теж казали: «порішав питання з усіма», але виявилось, що «всі» – не означає більшість.

   Те, що місцеві вибори відбуватимуться за партійно-ідеологічними засадами довели останні парламентські перегони. Виборці поставили персоналії на другорядні позиції, віддавши перевагу ідеологічним пропозиціям та сильному столичному лоббі. Кожен хмельничанин знав, що Віталій Діденко був креатурою О. Симчишина, однак, через низький рівень довіри до ВО «Свобода» – всіх мерських важелів не вистачило для перемоги. Так буде і цього разу. Історія – повторюється, і чим би не керувались інвестори діючого Хмельницького міського голови, як би нам не брехали кишенькові пройди від журналістики та соціології – Олександра Симчишина на другий термін містяни не оберуть, а ПП «КС» обернеться на найсенсаційніший провал майбутніх виборів.

Хрестоматійні істини

Хочу звернути увагу читачів на кілька беззаперечних хрестоматійних аксіом, які неможливо сховати під будь-якими нашаруваннями брехні. По-перше: політики з 86% відсотками довіри можуть існувати лише в хворобливій уяві тоталітарних нарцисів – це аксіома. На такі лаври зазвичай претендують лише східні та африканські, чи латиноамериканські деспоти. (Відсоток голосуючих громадян, які взагалі ігнорують вибори, особливо в такій соціально-неорієнтованій державі, як наша складає не менше 30) Існує стародавнє соціологічне повір’я, що політики з рейтингом за 80% мають доволі сумнівну політичну перспективу і О. Симчишин – не виключення. Володимиру Путіну та Олександру Лукашенко теж кишенькова виборча обслуга запопадливо вимальовує понад 80%, однак майбутнє таких зазіхань на «всенародну любов» спрогнозувати не важко.

Друга аксіома: «незадоволених» завжди більше ніж «задоволених». Ще рік тому, людей, здатних публічно опонувати брехливій пропаганді «неманайкращого» можна було порахувати на пальцях однієї руки. Їх утискали за допомогою силових, контролюючих і судових органів, але, попри це, вже сьогодні їх сотні і тисячі, згуртованих в різних соціальних і мережевих об’єднаннях. Неправедна звичка міського голови набувати прихильність кількох сотень «задоволених» за рахунок багатьох тисяч, вже не перший рік створюють стійку тенденцію несприйняття Олександра Симчишина, як чесного політика та ефективного господарника. Речі, які ще рік тому не мали істотного значення, внаслідок економічних наслідків коронавірусу, перетворились на предмети гострої дискусії.

Пряма причетність О. Симчишина до низки відверто лобістських і фахово-безглуздних посадових призначень на ключові посади та невиправданих звільнень людей в бюджетній сфері міста, ще на початку його градоначальницької кар’єри, створила йому стійкий імідж  невдалого кадрового адміністратора. Ідеологічно-несприятливі, не бажаючі «цілувати мерську дупу», ті, що відмовились «засвідчити валютне шанування» за «продовження контракту», незалежно від їх досвіду, наукових звань, відсутності нагальної необхідності та передпенсійний вік  – втратили посади в підконтрольних місту освітніх і медичних закладах. Найбільш незламних керівників, за безпосередньої вказівки міського голови, на території міста, під найсуворішими карами, було заборонено приймати навіть на «рядові посади». Сумнівно-звільнені, попри острах пост-майданівської ейфорії свободівців, в більшості випадків безпорадно, намагались відстоювати свої права «в різних інстанціях».

Далеко не всі «повстанці», були здатні перемогти, довго затягнутий в часі, правочин. На судові процеси впливає занадто багато чинників. За свідченням освітянина Андрія Карнатовського, – «Люди не завжди мали можливість довести правду в правовому полі. Перебуваючи під моральним тиском, без засобів до існування, без можливості бути фахово зайнятими за місцем проживання, багато хто відмовився від намагань відстояти правду в судах. Важко сподіватись перемогти, коли на твоєму боці лише родина та певне коло друзів, а проти – влада мера та гаманці його посіпак». За приблизними підрахунками громадських активістів, за різними джерелами, на одного позивача приходиться від 40 до 70 тих, хто не позивався. Про таких звільнених намагаються не згадувати ні їх наступники, ні міське керівництво. Забули цих людей, їх заслуги перед містянами, їх трудовий шлях і соціальний внесок, але вони, їх родини та близькі не забули, кому вони мають завдячувати за «добро і турботу».

Відповідати Олександру Симчишину доведеться не тільки за сплюндровані долі і кар’єри освітян і медпрацівників та їх сімей. Родинам підприємців малого і середнього бізнесу, чий заробіток був пов’язаний з ліквідованими МАФами, теж є за що «дякувати» міському голові. Аби догодити представництвам великих торгівельних мереж, мер Хмельницького нещадно «прорідив» власників кіосків та дрібних магазинів. Тих, хто «вижив» в «нерівній боротьбі» за право на існування було додатково обтяжено вимогами придбати деталі інтер’єра у фірми, власників якої міцно пов’язують з ВО «Свобода».

Ще одна аксіома: саме належність до політичного бренду визначає стартові умови кандидата, а не навпаки. Належність до колишніх націонал-соціалістів не тільки відштовхне від кандидатури О. Симчишина близько 40% електорату, який бачить господарську діяльність виключно в деідеологізованому форматі. Більш того, «Свобода» на Хмельниччині вже давно не та, як 5 років тому. Партію залишили: харизматичний Ігор Сабій, поміркований Олександр Мирний, безкомпромісний Іван Гончар. Звідти вони пішли не самі – з ними пішли їх ідеї, їх люди, їх гроші, їх напрацювання. Намагання О. Симчишина «підлатати» партію закінчилась нічим: замість «вибулих» харизматів в Свободу зайшли переважно дряпічкуваті кар’єристи «хуторянського походження», а понад 90% виборців визнали парламентську діяльність ВО «Свобода» деструктивною і малоефективною. За останніх 6 років їх гасла добряче набридли, а «Національний корпус» добряче «відкусив» у тягнибоківців молодь та радикальний прошарок активу.

На самоті с антирейтингом

Те, що свободівцям буде непереливки, першими зрозуміли самі свободівці. Не рядові «бійці», а ті, що вважались партійною номенклатурою. Політичне новоутворення ПП «Команда Симчишина» майоріло обличчями колишніх тягнибоківців. Те, що люди, які  нещодавно похвалялись ідеологічною чистотою націонал-патріотизму, опинились в одному човні з політичними колобками майже всіх кольорів, факт показовий. Це пряме свідення того, що ВО  на Хмельниччині – «токсична» калабаня, без жодних перспектив на найближчих місцевих перегонах. Люди зрозуміли, що не настільки вони популярні, щоб бодай сягнути межі антирейтингу, який у Свободи, за деякими джерелами, сягає 47% і вище.

На відміну від свого керманича, вони вирішили не жартувати з долею і розпрощались з обтяженим чималим антирейтингом, брендом. Кому-кому, а їм, на відміну від їх довірливих прихильників, чудово відомо, що існує прямий зв’язок не тільки між рейтингом партії і її кандидата, але і те, що всі політичні «мінуси» абсолютно переносяться на всіх висуванців будь-якої політсили, і ВО «Свобода» – не виключення. Емігрантів зі Свободи можна назвати непорядними людьми, але дурними їх назвати не можливо. Баєчки, якими вони заколисують О. Симчишина та його нечисельних фанатів – на них самих не діють. Вони власноруч спростували свою ж «фішку», про те, що виборці голосуватимуть опираючись на персоналії а не на бренд. Їх перехід – пряме свідчення, що вони не вірять в це, адже, для себе, на перше місце, вони поставили партію, а потім все інше. Таким чином, відсоток підтримки міського голови складатиметься : рейтинг Симчишина мінус антирейтинг ВО Свобода, до залишку додається рейтинг ВО Свобода та усереднюється поділом на два.

Інший камінь спотикання витікає з самої структури виборчого бюлетеня, в якому голос дійсний лише коли партія і кандидат співпадають. Серед шанувальників О. Симчишина питому вагу складають люди, які органічно не сприймають націоналізм свободівського штибу. В кабінці, під час голосування, на одинці з власним сумлінням кожен зробить персональний вибір між улюбленою партією і бажаним міським головою.