Коли Революція Гідності більш-менш оволоділа ситуацією в країні більшість коаліціантів почала освоювати свої «владні паї». Арсен Аваков повертав контроль над раніше «віджатими» у нього вишками, Арсеній Яценюк жваво плескався в зовнішньому і внутрішньому фінансових ринках, команда Кличко з розмахом взялася до столиці. За схожим принципом відбувався і розподіл влади в регіонах. Хмельниччина, за «постмайданівським» квотуванням, за «згодою сторін», стала вотчиною «УДАРу».
На гріш – амуніції, на гривню – амбіції.
Столичні угоди між «співакціонерами» майдану гідності були лише пропонованою моделлю відносин. На місцях політичні призначенці отримали доволі розмиті вказівки, суть яких зводилась до трьох пунктів: сформувати владну вертикаль з лояльних кадрів, всіляко підтримувати позитивний імідж Петра Порошенка та забезпечити систематичне поповнення партійних «общаків». Викручувався кожен як вмів…
Не маючи ні розгалуженої партійної мережі ні наявного кадрового резерву, однопартійці Кличко, вирішили піти на «угоду» з «Свободою». В обмін на підтримку «свободівців», запропонували посаду першого заступника Хмельницької ОДА,а Іван Гончар міг сподіватися на крісло голови Хмельницької облради.
Однак епопея Олександра Симчишина в керівництві Хмельницької обласної адміністрації тривала недовго. Його абсолютна невідповідність посаді сиділа більмом на тлі, ще тоді новітнього владного впорядкування. Всі вже звикли, що посада губернатора призначається за політичним принципом, а основний тягар функціональних обов’язків лягав на заступників. «Як владний функціонер Сашко був абсолютно ніякий. Він любив займатися лишень тим, що йому подобається, все інше він навіть не намагався зрозуміти. Він або сперечався за явно «не безкоштовне» лобіювання голів райдержадміністрацій, або відсиджувався у Гончара в кабінеті» – згадував один з тодішніх його колег.
Невідомо як, але ця інформація докотилась до адміністрації Петра Порошенка, де недвозначно натякнули, що двох «ніяких» забагато в керівництві ключового регіонального органу влади. Президент вимагав ефективності на місцях, а на Хмельниччині при недосвідченому губернаторові, не менш нездарний перший заступник. Ніхто, достеменно, не знав куди «відправити те щастя», таким чином, щоб не порушити тендітний баланс сил. Становище «підбадьорила» інформація про те, що, нібито, Олександр Симчишин некритично і без летальних жертв побив службовий автомобіль. Ситуацію «зам’яли», але в інформаційний простір вона все ж потрапила.
Логічними, аби залишитись в межах політичних угод з іншими політичними партнерами було два варіанти: замінити Олександра Симчишина кимось більш розумним і ефективним, або дискредитувати Пруса і затягувати в часі призначення іншого, залишаючи всю повноту влади в Хмельницькій області в руках першого заступника ОДА. Знаючи, що не всі однодумці, усвідомлюючи наслідки, захочуть піти на порушення угод, але чудово розуміючи, тоді ще наявну, майже саможертовну, внутрішньопартійну відповідальність – він пішов на крок, з якого, власне, й розпочалась руйнація ВО «Свобода» на Хмельниччині.
Підбуривши молодіжне крило ВО «Свобода», начхавши на інтереси партії і однодумців, він підставив свого безпосереднього керівника під «удар». УДАРівці від «удару» оговтались і, попередньо проконсультувавшись з іншими коаліціантами, нанесли відповідний «візит». В наслідок цього протистояння під загрозою опинилась політична монолітність учасників Революції Гідності, яку тоді ще новостворена влада намагалась врятувати любою ціною. Квотні та інші угоди, на яких трималась політична збалансованість влади повинні мати силу, інакше люди втратять довіру до професійності керівництва країни, і відсахнувшись від лідерів майдану змінять лояльність на недовіру і поповнять лави опозиції.
Наступний голова ОДА Олександр Корнійчук, (теж УДАРівець згідно квотного розподілу) зголосився прийняти посаду за умови, що жодного свободівця в його апараті не буде.
В Адміністрації Петра Порошенка, розуміли, що вимоги Олександра Корнійчука щодо свободівців – справедливі, втім скидати з рахунків «вуличну» партію з доволі розгалуженою мережею агітаторів та прибічників не поспішали. До того ж Юлія Тимошенко, звільнившись з буцегарні, теж почала відтворювати свої політичні структури, очищуючи партосередки від ставлеників Арсенія Яценюка. «Соломонове рішення» від адміністрації президента, яке дозволило вирівняти ситуацію на Хмельниччині було просте: усунути представників «Свободи» від участі в формуванні головного апарату виконавчої влади в області, а амбіції прихильників Олега Тягнибока задовольнити за рахунок БЮТу – посадою мера міста Хмельницький. Таким чином партія заплатила областю за місто.
Інфантильний інтелект Олександра Симчишина не зміг передбачити, що на регіональному рівні двері потенційних союзників перед кандидатами від ВО «Свобода» почали з грюкотом зачинятися. Ніхто не хотів сваритися з головою Хмельницької ОДА та мати за спиною підступного «товариша», який може зрадити і підставити в будь який момент. Зокрема, цей акт самоствердження вартував Ігорю Сабію другої каденції в парламенті а Івану Гончару – крісла голови Хмельницької облради. Також «просіли» кандидати від ВО Свобода і більш дрібного штибу (сільські, селищні, районі та очільники деяких райцентрів), більшість з яких, не отримавши обіцяних партією преференцій, істотно знизили власну політичну та матеріальну підтримку «тягнибоківців». І хоча в місті це не було відчутно, в більшості районів руйнівні тенденції почали доволі чітко вимальовуватись. Забігаючи наперед, скажу, що в наслідок цього, нині в двох районах Хмельницької області осередки ВО «Свобода» існують лише на папері, і ще в чотирьох районах кількість активу не перевищує 5-10 осіб…
Максим Моргун