Єпископ Адріан: “Україна має талант самозахисту знизу, коли зверху він уже не спрацьовує”

IMG_3085Коротка біографічна довідка. Єпископ Адріан (Кулик Руслан Іванович), колишній Хмельницький і Кам’янець-Подільський УАПЦ, народився 25 березня 1972 року у Ставниця (смт. Меджибіж) Летичівський р-н. Хмельницької обл.

 У 1989 р. закінчив середню школу № 22 м. Хмельницький. З 1989 по 1991 рр. навчався у Московській духовній семінарії. 1991-1993 рр. навчання у Львівській духовній семінарії.

 3 травня 1992 р. рукоположений у сан диякона митрополитом Іоаном (Боднарчуком). Із вересня 1992 р. по жовтень 1993 р. – протодиякон Свято-Феодосіївського кафедрального собору м.Київ.

 З жовтня 1993 р. по липень 2001 р. звершував дияконське і священицьке служіння і навчання у Сполучених Штатах Америки. 6 січня 1995 р. – хіротонія у сан священика Архиєпископом Петром Льюільє ( Peter L’Huillier) з Православної Церкви Америки.

 В липні 2001 р. повернувся в Україну. У 2003 р. закінчив Київську духовну академію.

 З 2003 по 2011 р. – клірик УАПЦ.

 3 лютого 2011 року Архиєрейським Собором УАПЦ (журнал засідання №3) ієромонах Адріан обраний на єпископа Хмельницького і Кам’янець–Подільського. 16 лютого 2011 р. відбулася архієрейська хіротонія, яку очолив Предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков).

 13 травня 2013 р. згідно з поданим проханням прийнятий до складу УПЦ Київського Патріархату і призначений настоятелем парафії святого великомученика Юрія Переможця у м. Хмельницькому.

 - Протягом усіх років незалежності державні мужі, включаючи усіх Президентів, наголошували на необхідності утворення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви. Численні опитування громадян свідчать про схвальне ставлення суспільства до цієї ідеї. Однак чергова спроба об’єднання, котре мало відбутись у вересні цього року, на жаль не відбулася. У зриві переговорного процесу та об’єднання двох Церков Українська Автокефальна Православна Церква звинуватила Київський Патріархат. Як вважають в УАПЦ, керівництво УПЦ КП не погодилося з жодною пропозицією, висунутою архиєрейським Собором та Патріаршою радою УАПЦ, і тим самим завела у безвихідь діалог. Ваше бачення ситуації, що склалася, та майбутні перспективи об’єднання церков?

 – Насправді, не все так просто. Хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – шукає виправдання. У УАПЦ і УПЦ КП дуже непрості багаторічні стосунки, які, нажаль, за два-три місяці не долаються. Запит на об’єднання, про який ви говорите, йде «знизу». Але «низи» у нас самі нічого не вирішують, і «делегують» відповідальність за прийняття таких історичних рішень керівництву своїх церков – предстоятелям та єпископату. А на цьому рівні між УАПЦ і Київського патріархату існує певне взаємне неприйняття.

Так склалось, що кадрова політика цих церков побудована на дещо різних принципах. Якщо патріарх Філарет – і тут треба віддати йому належне, скориставшись спочатку всім можливим кадровим потенціалом як УАПЦ, так і УПЦ МП, в подальшому взяв курс на «вирощування» власного єпископату, то в УАПЦ попередній предстоятель не мудрствував лукаво, комплектуючи своє оточення «втікачами» з інших православних юрисдикцій. І левова частка цих «втікачів» – саме з Київського патріархату. Тут можна багато говорити про причини цих переходів, в яких провина лежить не тільки на одній стороні. Але, якщо для вірних обох церков є сенс говорити про об’єднання, то щодо єпископату УАПЦ мова йде фактично про повернення в КП. Таким чином, оцінка однієї і тієї ж події «верхами» і «низами» як в УАПЦ, так і в КП, радикально протилежна. Це є головною підвалиною існуючих протиріч. І починати, як мені здається, треба було б не з оголошення об’єднавчого собору, а з щирого братнього спілкування між єпископами. Зі співслужінь та святкувань, спільних заяв щодо подій в суспільстві, елементарно зі спільної хресної ходи на день Хрещення Русі. Тобто, з відновлення якихось найпростіших людських стосунків, з повернення довіри одне до одного, з закладення підвалин співпраці. А схеми об’єднання та його реальний термін вже вималювались б самі природнім шляхом. До речі, це б дало потужний приклад і для об’єднавчих переговорів з УПЦ МП, тому що конфлікт з цією церквою відбувся за тією ж схемою. І наразі УПЦ МП діє в одному дусі: «ви від нас пішли – вам і повертатись».

– Перебуваючи свого часу у складі єпископату УАПЦ, Вам відомо про стан справ цієї Церкви. Чи змінилося щось після того, як Ви звідти вийшли?

– Так, УАПЦ – це «церква моєї молодості», моя перша любов. Це багато в чому обумовлює моє прихильне емоційне ставлення до неї – як до історичної ідеї – попри все, що зараз з нею коїться. Як єпископ УАПЦ та член Архієрейського собору, я намагався зробити все, щоб не допустити деградації своєї церкви. Нажаль, мої заклики до предстоятеля, щодо оновлення церковного буття, були проігноровані, і мені не залишалось нічого іншого, як одному реалізовувати ті пропозиції, які я озвучував. Я мав бути вірним самому собі. Але і колишній предстоятель УАПЦ теж був вірним самому собі до самого його кінця.

Так що маємо те, що маємо. Помісний собор за життя митрополита Мефодія жодного разу не було скликано, жодного питання по суті мого звернення розглянуто не було. Нинішній очільник УАПЦ, ледь ставши предстоятелем, надавав безліч публічних обіцянок, ухилення від виконання яких закінчилось гучним скандалом. Тому зараз важко коментувати життя УАПЦ – воно надто непередбачуване. Хоча я особисто бажаю УАПЦ розвитку і прогресу, а не занепаду і скочування в статус маргінальної організації.

– Як протидіє УПЦ КП російський інформаційній агресії: рік назад та сьогодні. Чи є зміни?

– Давайте не забувати, що ми зіткнулись з дуже потужною інформаційною пропагандою, яка є частиною гібридної війни проти України. Чи треба говорити, що у нас не було особливих кваліфікованих, високоякісних антидотів проти цієї безумної брехливої пропаганди? Брехню та наклеп не можна спростосувати такою ж брехнею та наклепом. А правда не завжди приємна та грає нам на користь. Суспільство фактично розділилось на нестримних патріотів, яким море по коліно, та так званих «всепропальщиків». Церква зараз шукає якусь золоту педагогічну середину, яка б витверезила перших і підбадьорила других.  Для обох типів реакції є свої небезпечні спокуси. Патріоти часто дуже швидко втрачають мудрість і терпіння щодо своїх ближніх, які в силу різних причин не в змозі так горіти за Україну, як і вони самі. І виникає спокуса всіх «недостатніх патріотів» одразу записувати у вороги. А от «всепропальщики» схильні опускати руки і погоджуватися уже на будь-які умови, «аби тільки б не було війни». І є третя категорія – це відкриті і агресивні українофоби. Поки що інформаційне протистояння велось в руслі нейтралізації цих українофобів і зеркальної підтримки нестримних патріотів. І це створювало дуже некомфотну зону для так званого «болота», яке у нас поки превалює, нажаль. Отже, думаю, інформаційна політика УПЦ КП ще не вичерпала всіх своїх пастирських та інтелектуальних можливостей в цій непростій ситуації, яка примушує відійти від багатьох усталених проповідницьких канонів і шаблонів.

– Чи змінилось ставлення прихожан до різних конфесій з початку російської агресії?

 – А тут, як то кажуть, «місце сидіння визначає кут зору». На протязі останнього року кілька разів робились опитування щодо рейтингу церков. І згідно з цими опитуваннями найвищий рейтинг довіри посів Київський патріархат в цілому і його предстоятель особисто. Відповідно, є багато свідчень, що довіра до УПЦ МП значно знизилась, багато людей зробило свій вибір «ногами», тобто без конфліктів та скандалів просто перейшло до іншої юрисдикції. Але такий вибір подекуди був і груповим – переходили цілі громади, часто не без скандалів. УПЦ МП в якості доказу неправдивості соцопитувань організувала досить потужний хресний хід на день Хрещення Русі. Але сама навіть заплуталась у підрахунку власних ходоків. Крім того, є дані, що люди звозились примусово і організовано, а витрати на поїздку покладались на самі парафії важким тягарем. Люди вкрай незадоволені – але ж їдуть.

Тому, я гадаю, поки зарано ставити крапку в цьому питанні. Ще не всі конфліктні ситуації всередині УПЦ МП визріли.

Але можна точно сказати про одностайність вкрай негативного ставлення превалюючої більшості вірних всіх юрисдикцій до РПЦ.

– Якими мають бути стосунки Держави та Церкви в ідеалі та якими вони є сьогодні?

– Давайте почнемо з того, що фактично 1700 років в Церкві насаджувався лише один ідеал таких стосунків – повна симфонія між Церквою та «христолюбивою» державою. Перший розлам цієї багатовікової парадигми виник на сході при падінні Візантії 1453 року, потім на заході у Франції часів Великої французської революції. А жовтневий заколот 1917 року в Російській імперії фактично поставив крапку на цьому ідеалі. Були страшні гоніння на Церкву, які припинились тільки завдяки розпаду богоборчого Радянського союзу. І що сталось потім? Небувалий ажіотажний попит пострадянського народу на православну віру і Церкву. А Церкву вже на той момент органи держбезпеки встигли настільки «підрихтувати під себе», що вона була укомплектована дуже специфічними кадрами як з моральної, так і з інтелектуальної точки зору. І все це підсилилось почуттям провини перед Церквою за попередні роки гонінь. Це призвело до законодавчого врегулювання питань повернення церковного майна (так звана реституція), а також до значної бюджетної підтримки матеріального відновлення Церкви. Крім того, наша теперішня влада сформована в 90-ті роки минулого століття. Ну, і плюс той самий специфічний кадровий склад Церкви, запроваджений за часи Радянського Союзу. Як ви гадаєте, до якої схеми стосунків держави і Церкви це мало б призвести? Правильно, до олігархічних союзів хреста і гаманця.

Сьогодні і ця схема руйнується. І кожна з церков окремо вибудовує свої стосунки з державою. Позиція УПЦ МП під час війни з Росією дала всім зрозуміти, що це ненадійний союзник для української держави і нашого народу. Відповідно, і УПЦ МП не надто довіряє нинішній владі, розуміючи, що золотий час її стосунків з державними мужами вже позаду. Київський патріархат поки користується своєю популярністю у народу, конвертуючи цей здобуток у налагодження зв’язків з владою. Але при цьому дуже ревно стежить за тим, аби негативний рейтинг нинішнього керівництва держави не вплинув на позиції довіри до самої церкви. Єдина юрисдикція, яка виявилась поза цими стосунками – УАПЦ. Наразі її максимум – це налагодження регіональних контактів з державними структурами задля вирішення тактичних питань (виділення землі для будівництва тощо).

І Церква, і держава сьогодні поки в стані пошуку власної ідентичності. Як і саме суспільство. І тому зарано говорити про ідеальні стосунки між Церквою і державою саме  в Україні. Хоча, на мій погляд, точок дотику дуже багато, і можна було б більш ефективно використовувати позитивний потенціал як кесаревого, так і Богового.

- Чи збільшилась кількість прихожан за останні роки?

– «На війні не буває невіруючих». Мені здається, що віруючих побільшало. Але не варто обманюватись поточною ситуацією. Тому що всередині православ’я далеко не все гладко. І рано чи пізно це може вплинути на простих віруючих. До речі, кажуть, що на сході України побільшало відчайдушних атеїстів. Не знаю, наскільки це достовірні враження, але це було б логічно.

– Яка роль УПЦ МП у розпалювані війни в Україні?

– Така ж, як і у політруків в армії. Без УПЦ МП ця війна не носила б релігійного забарвлення для бойовиків на сході України. А «духовним вихованням» російських найманців уже займається РПЦ, яка є по суті керуючим органом УПЦ МП. Бо це одна церква. Чи встоїть царство, яке розділилося? Ні. УПЦ МП і РПЦ розділились? Ні. Тому я особисто вважаю, що позиція УПЦ МП і РПЦ щодо цієї війни наразі єдина.

– Чи змінився світогляд українців у ставленні до Держави за роки незалежності, а особливо в останній час?

– Це важке питання. Українці століттями мріяли про свою незалежну державу. Та незалежність – це не тільки кордони з сусідами і власне керівництво. Це і незалежність від колишньої митрополії у прийнятті політичних і економічних рішень, які всі мають спрямовуватись лише на користь самій Україні. І тут маємо розрив у свідомості. Бо держава як ідея для українця – це дуже висока цінність, одна з пріоритетних. Але поведінка конкретного керівництва держави може викликати розчарування і навіть огиду.

Бажано, щоб влада пам’ятала, що українці, навіть безмежно люблячи свою країну, не схильні покривати гріхи влади. Ми ніколи не сакралізували владу, тому просто вважаємо її найманою командою менеджерів. І якщо ця команда не справиться або почне грати проти України, то надовго не залишиться. Два Майдани показали, що Україна таки має талант самозахисту знизу, коли самозахист зверху не спрацьовує.

Loading...
Теги: 
У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.