Процес отримання Томосу і створення Єдиної помісної православної церкви виходить на фінішну пряму. Об’єднання церков для створення нової помісної церкви – найскладніша частина процесу. Церковне об’єднання – результат довгих, як правило, абсолютно закритих переговорів. Адже Церкви – не фірми, які можуть легко об’єднуватися, зливатися або поглинатися одна іншою.
Як ці процеси проходять на Хмельниччині розповів НГП секретар Хмельницької єпархії УПЦ КП протоієрей Володимир Марущак.
Митрофорний протоієрей Володимир Михайлович Марущак, народився 27 квітня 1977 року в селі Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. У 1994р. закінчив Більче-Золотецьку загально-освітню школу I-III ст.
У 1994р. вступив в Івано-Франківську Духовну семінарію, за час навчання в семінарії виконував послух іподиякона у єпископа Івано-Франківського і Галицького ІОАСАФА.
7 лютого 1998р. рукоположений у сан диякона у Храмі Всіх Святих землі Української, м. Івано-Франквська.
28 червня 1998р. рукоположений у сан священика, єпископом Івано-Франківським і Галицьким ІОАСАФОМ в Храмі Всіх Святих землі Української, м. Івано-Франківська.
У 1999р. прийнятий у клір Хмельницької Єпархії УПЦ Київського Патріархату. 1 червня 2001 року призначається настоятелем храму “Всіх Святих землі Української” м. Хмельницького вул.
З червня 2003р. є секретарем Хмельницького Єпархіального управління УПЦ Київського Патріархату.
У 2007 році закінчив Національний Університет “Острожська Академія” за спіціальністью “Богослівя” здобувши кваліфікацію Магістр Богослівя.
26 червня 2008р. закінчив Національний Університет “Острожська Академія” за спіціальністью Релігієзнавство та здобув кваліфікацію Магістр релігієзнавства, викладач філосовських та релігієзнавчих дисциплін.
– Чим ближче наближається час надання Томосу, тим частіше лунають заклики представників УПЦ МП про невизнання цього процесу. З чим, на Вашу думку це пов’язано?
– У статуті РПЦ чітко прописано, що єпархії УПЦ МП є складовою частиною РПЦ, і тільки через російську церкву мають повноту спілкування зі всім православним світом. Тобто, без згоди, без дозволу чи рішення Синоду РПЦ Українська православна церква МП в Україні нічого самостійно робити не може.
Аби ви розуміли, у Церкви на першому місці стоїть послух, а не демократія, хоча кожен має право висловити свою думку. Але є соборні рішення, які приймаються більшістю та виконуються усіма. В УПЦ МП рішення приймаються в Москві.
Чому сьогодні РПЦ показує Томос як якусь страшну трагедію, котра призведе до розколу суспільства і кровопролиття? Чому вчергове піднімається питання канонічності чи не канонічності?
Російська церква мала більше 25 років, аби вирішити питання Української православної церкви. Але вона для цього нічого не зробила, навпаки, поглибила розділення та протистояння.
Якщо УПЦ МП вважає себе українською церквою, то у своїх проповідях мала б назвати Голодомор Голодомором, а не карою божою за гріхи наші. Або ось такий приклад: в одній з проповідей вони порівняли Віктора Януковича з Христом, який несе гріхи всієї країни, а церква (МП) йому у цьому допомагає. Ну повний абсурд. Вони говорять про громадянську війну в Україні, прекрасно знаючи і нехтуючи реалії: захват Криму, російські війська на Сході. Вони не осудили цього. Вони не осудили окупанта, який прийшов зі зброєю до нас вбивати та грабувати.
Тому Церква в Україні має бути українська.
Навіть, якщо зробити простий екскурс в історію, то історично Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. Лише 1448 року від Київської Митрополії відокремилася Московська єпархія, яка через 141 рік (1589 року) отримала визнання Константинопольського Патріархату.
Свою віру ми взяли від Візантії, тому Константинопольський Патріархат є для нас Церквою-матір’ю.
Російська церква немає ніякого відношення до хрещення Київської Русі. Вони не можуть бути Церквою-матір’ю, тому що є похідною від нас. І у цьому немає нічого дивного чи страшного. Так сталося історично.
Росія вкрала нашу історію, а російська церква це підтримала. Батьком брехні є диявол.
Бог не в силі, він у правді. Все має стати на свої місця.
Українці дуже терпелива нація, але коли наступає край терпінню, постає нова історична віха, яка визначає подальше наше життя.
– Яка ситуація щодо об’єднавчих процесів у єдину помісну Церкву на Хмельниччині?
– Сьогодні на території Хмельницької області діє чотири православних єпархії. Три з них – це Московський Патріархат та одна наша.
Ріст парафій у нас активніше почав відбуватися, починаючи з 2005 року. На сьогодні зареєстровано понад 250 парафій УПЦ КП. Московський Патріархат має на Хмельниччині понад 800 зареєстрованих парафій.
Такій статистиці є ряд причин. Одна із них, чи не головна, що у період президентства Леоніда Кучми, органи державної влади практично перешкоджали реєстрації наших парафій. У той же час УПЦ МП мали реєстрацію мало не у кожному селі.
Наше духовенство відкривали парафії у таких селах, які Московський Патріархат вважав безперспективними.
Однак саме цей період став для нашого духовенства часом самоочищення.
Зараз, коли ми йдемо до Томосу, я чітко розумію, що процес об’єднання буде непростий. Більше того, з деякими представниками УПЦ МП, я, до прикладу, об’єднуватися навіть не хотів би, оскільки вони ментально інші, вони осколок «руського міра».
У той же час, серед духовенства Московського Патріархату на Хмельниччині є представники, з якими маємо тісне спілкування, які стоять на проукраїнських позиціях.
Хочу вам сказати, що сьогодні процес надання Томосу надмірно політизують, особливо люди, далекі від Церкви. З часом це все минеться.
Зрозумійте, Томос дається українському народові, як право мати свою визнану Церкву. І це правильно та логічно, оскільки у незалежній державі має бути своя незалежна Церква.
– У соціальних мережах час від часу з’являються публікації, які показують статки та життя священнослужителів, яке не зовсім відповідає їх статусу. Ваша думка з цього приводу?
– Багатство не є гріхом, гріхом є те, як ти ним розпоряджаєшся. Священник утримує себе своєю службою громаді та на її пожертви. Тому статки священнослужителя залежать від статків та пожертв парафіян його громади. Хтось жертвує більше, хтось менше.
Інша справа, якщо священнику багатий парафіянин дарує, до прикладу автомобіль, то він може від нього відмовитись, або ж передати у дитячий будинок тощо. Це – моральні якості людини. Священик також людина і він спокушається на владу та гроші.
Ведення окремими священниками розкішного способу життя говорить, радше, про їх моральну недосконалість, якусь ущербність.
Найприкріше у цьому те, що такий священнослужитель уособлює зовсім інше, чого вчить Церква.
Однак хочу вас запевнити, що таких священників, на щастя, не так багато. І навряд чи по їх діяльності слід оцінювати діяльність всіх представників Церкви.
Олексюк Вадим.