Після початку повномасштабної війни тисячі українських жінок стали на захист держави. Сьогодні вони служать практично на всіх посадах у Збройних силах України — від штабів до передової. Проте поряд із виконанням бойових завдань окремі військовослужбовиці стикаються із проблемами вже всередині військової системи.
Про власну історію, службу, бойовий досвід та боротьбу за свої права розповіла молодший сержант однієї з військових частин Хмельниччини Альона Ткаченко.
— Коли Ви вирішили вступити до лав Збройних сил України?
— Про службу в армії я мріяла ще з дитинства. Добровільно вступила до Збройних сил у травні 2024 року. Спочатку мене призначили відповідальним виконавцем по роботі з учасниками бойових дій, а згодом я підписала контракт.
Виконувала бойові завдання у Сумах, отримала статус учасника бойових дій. Під час служби неодноразово була відзначена грамотами та подяками командування. Для мене це була не просто робота — це був свідомий вибір захищати свою країну.
— Що змінилося після повернення із району виконання бойових завдань?
— Після ротації мене призначили до відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Однак у листопаді 2025 року мене без будь-якого належного обґрунтування вивели з посади та зарахували у розпорядження командира військової частини.
З відповідним наказом мене не ознайомили, причини такого рішення не пояснили.
— Ви намагалися з’ясувати, чому так сталося?
— Звичайно. Я домоглася зустрічі з командиром частини, адже не розуміла причин такого рішення. За час служби я не мала дисциплінарних стягнень чи доган, сумлінно виконувала свої обов’язки.
У відповідь мені запропонували самостійно знайти вакантну посаду для подальшого проходження служби.
— Чи вдалося Вам знайти інше місце служби?
— Я неодноразово пропонувала різні варіанти посад, на яких могла б продовжити службу. Проте кожна моя пропозиція відхилялася командуванням без пояснення причин.
Водночас в офіційній відповіді військової частини зазначено, що мені нібито надали можливість самостійно визначитися із місцем служби, але я цим не скористалася.
— Тобто Ви не погоджуєтеся з такою позицією?
— Абсолютно ні. Це не відповідає дійсності. Я неодноразово зверталася із пропозиціями щодо призначення на вакантні посади, однак кожного разу отримувала відмову.
— Як, на Вашу думку, розвивалися події далі?
— Згодом у мене склалося враження, що причини можуть бути зовсім не службовими. Під час розмов із керівництвом мені натякнули, що всі питання можна вирішити, якщо зустрітися в неформальній обстановці.
Для мене такий підхід є неприйнятним.
— У якому статусі Ви перебуваєте зараз?
— Зараз я перебуваю на лікарняному. Крім того, самостійно виховую десятирічного сина, який часто хворіє, а також доглядаю за онкохворою мамою.
Я намагалася надати документи, які підтверджують ці сімейні обставини, однак посадові особи військової частини неодноразово відмовлялися їх приймати та реєструвати.
— Ви також заявляєте про психологічний тиск. Що саме маєте на увазі?
— На мене систематично чиниться психологічний тиск. Лунають погрози безпідставно оголосити мене такою, що самовільно залишила частину, або перевести для подальшого проходження служби до іншого регіону України.
Я вважаю, що таким чином створюються умови, які фактично мають змусити мене залишити військову частину або унеможливити моє повернення до служби після завершення лікування.
— Які кроки Ви плануєте зробити?
— Я вже звернулася до фахових юристів і маю намір захищати свої права виключно у правовому полі.
Я не ухиляюся від служби і не хочу звільнятися. Навпаки — хочу продовжувати служити Україні. Саме тому буду відстоювати своє право на чесну службу, справедливе ставлення та повагу до жінок-військовослужбовиць.
Вікторія Костюк.