У 2022 історія Тетяни, тендітної дівчини, яка не виглядає на свої 26 років – вже, на жаль, не унікальна.
Тетяна – одна з тисяч жінок, яких російське вторгнення залишило вдовами. Її чоловік загинув, захищаючи Україну.
Але Тетяна при цьому ховає від зайвих очей свій паспорт. Оскільки він – російський.
Вона народилась і виросла у Москві. Її мати – колишня балерина. Сама Тетяна вивчилась спершу на художника-модельєра, потім – на косметолога.
В Україні дівчина працює візажистом. Вона розповідає, як війна змінила попит у її професії: росіянка за походженням із задоволенням створює українським дівчатам весільні образи з національними мотивами.
Її чоловік – Максим Квапиш – був хлопцем з націоналістичними поглядами родом із Кам’янця-Подільського. На момент загибелі йому було 22 роки.
У перший день повномасштабного вторгнення хлопець пішов воювати з “Авангардом” у складі полку “Азов”. Отримав поранення на Київщині, але повернувся на фронт. У червні загинув на Запорізькому напрямку, йдеться у статті «Української правди».
Далі –пряма мова Тетяни.
Коли ми познайомились, Максим навчався у коледжі. Перед війною 2022-го – вже заочно в університеті на розробника програмного забезпечення.
У Кам’янці-Подільському він входив до організації Національного корпусу, займався громадською активністю.
Він був резервістом у полку “Азов”, записався туди, щойно мав змогу за віком. Він і на Майдан хотів, але був надто юний, 13-річний.
Періодично в них були збори. Виїжджали на бази, навчалися тактичній медицині, поводженню зі зброєю.
Максим з’їздив на фронт 2021-го року, але неофіційно, добровольцем. Був у підрозділі “Фрайкор” кулеметником, їздив на позиції у Пісках.
Десь за місяць до вторгнення ми готувалися до війни. Приїжджали на стрільбища, у його підпорядкуванні були молодші хлопці – вони проводили тактичні тренування, бігали, навчалися поводитися зі зброєю.
Я їздила також на стрільби з ним, він мене ще раніше навчив стріляти.
Він був резервістом у полку “Азов”, записався туди, щойно мав змогу за віком. Він і на Майдан хотів, але був надто юний, 13-річний.
Періодично в них були збори. Виїжджали на бази, навчалися тактичній медицині, поводженню зі зброєю.
Максим з’їздив на фронт 2021-го року, але неофіційно, добровольцем. Був у підрозділі “Фрайкор” кулеметником, їздив на позиції у Пісках.
За першої мобілізації, в лютому цього року, він одразу пішов служити. Воював із підрозділом “Авангарду”.
Ми з чоловіком обговорювали і війну, і смерть. Коли він минулого року був на фронті, писав: “Якщо мені відірве ноги, ти будеш мене любити?”. Я казала: “Максиме, звичайно, буду, це ж ти, тільки без ноги”.
Тобто ми спокійно ставилися до цього. Можливо, тому що він мав особливе ставлення до України, до своєї землі. І ставлення його до смерті теж було дивовижним. Він її не боявся. І мене готував, що таке може статися.
Десь за місяць до вторгнення ми готувалися до війни. Приїжджали на стрільбища, у його підпорядкуванні були молодші хлопці – вони проводили тактичні тренування, бігали, навчалися поводитися зі зброєю.
Я їздила також на стрільби з ним, він мене ще раніше навчив стріляти.
Максим брав участь у боротьбі за Київську область. Вони визволяли села, воювали за Гостомель, Бучу, Ірпінь. У селі Лук’янівка загинув побратим і друг мого чоловіка.
Багато чого він, звісно, не розповідав. Ще вони ніби як мали поїхати на деблокаду Маріуполя. Згодом їх відправили на Запорізький напрямок. Там у бою він загинув.
Одного ранку я бачу, що дзвонить командир групи Женя. І розумію, що він не може дзвонити просто так, отже, щось трапилося.
Про смерть я одразу не подумала. Чоловік якраз не виходив на зв’язок добу, але я подумала, може, поранений чи в полоні. Що завгодно, тільки не смерть.
Я піднімаю слухавку, і він каже: “Таня, вчора в боях загинув Максим”. У мене одразу з п’ят до голови гаряча хвиля, руки тремтять. Був нервовий зрив: спазми, цілий день нудило від усього.
Командир сказав: “Максим зараз у морзі, з нами, ми його витягли”. Я не стала влаштовувати істерику Жені в слухавку, холодно відповіла: “Ага. Де він? Куди їхати?”
Потім уже, коли пройшов час, я думала: куди я збиралася їхати? Туди, де бої йдуть? Але, мабуть, у всіх спочатку така реакція.
Посмертно Максим Квапиш нагороджений відзнакою Кам’янець-Подільського міського голови “За заслуги перед міською громадою”
Коли я переїжджала в Україну, мама особливо не надавала цьому значення. Запитала: “Ти приїжджатимеш у гості?”. Я не стала їй казати, що їду в один кінець, бо чоловік – азовець. Вона цього не знала.
Ми з сім’єю ніколи відкрито політичних тем не обговорювали. Кілька разів я порушувала ці питання і зрозуміла, що сім’я в мене “ватна”.
Мама дізналася, що чоловік – азовець, місяців за п’ять після одруження. Це сталося, коли вона мене звала в гості. А я їй пояснювала, що не можу приїхати з огляду ще й на те, що ситуація загострюється, вже були новини, що стягують війська.
Мама відповіла: “Ну і що, азовець же він, а не ти”. Зрештою, я сказала: “У мене тут своє життя, чоловік. Я не поїду”.
Конфлікти почалися, коли моя мама зі своїм молодим чоловіком з’їздила в Крим на відпочинок. Ми з нею сварились про те, навіщо вона туди поїхала.
За місяць-півтора до вторгнення родичі мені дзвонили з питаннями: “Ну що, ви готуєтеся до війни?”. Все це з їхнього боку зводилося до жартів: “Яка війна?! Ніхто на вас не нападе!”.
Вже після повномасштабного вторгнення наші розмови доходили до істерик. Родичі підтримують війну. Звичайно, вони за мене переживають. Але вони не думають про те, чия ракета може в мене потрапити.
Вважають, що тут нацисти, бандерівці, вісім років над мешканцями Донбасу знущалися і таке інше. Я намагалася перші 4 місяці війни їх переконувати. Мені скидали фейк, а я – спростування. Але вони не вірять, не хочуть дивитись.
У мене родина раніше не цікавилася політикою. Але вони були під впливом пропаганди давно. До того ж, дуже банальним шляхом: вмикається телевізор, його ніхто не дивиться, він просто на фоні працює, і все це відкладається у голові.
Зараз мені періодично пише мама, питає, як я. Але під час останньої розмови ми з нею сильно посварилися, і я вже не маю сил спілкуватися.
З одного боку – це моя мати. З іншого боку, вона іноді говорить такі жахливі речі, аж до того, що мого чоловіка нібито вбили самі ж українці. Вона не вірить своїй дочці. І я не розумію, як поводитися.
У нормальну Росію я хотіла б приїхати, пройтися вулицями, де я виросла. Але мені немає куди повертатися.
Усю історію вдови азовця і росіянки за паспортом читайте у матеріалі «Української правди».
