Постволочиська рапсодія Олександра Симчишина

Чи втратили щось мешканці Волочиського краю, відмовившись від представницьких послуг Олександра Симчишина – сказати важко. Відомо тільки, що галасу гіркої скорботи та нестямного відчаю з цього приводу не чути і до нині. Ніхто не шкодує і не нарікає. Може на представницькі посади воліють обирати зі своїх, а може не дарма не захотіли робити свій добробут заручником амбітних комунальних експериментів юного політика. Так чи інакше, але за їх завбачливість довелось розраховуватись хмельничанам.

 Всі за одного!

«Симчишин не пройде!» – сказав один з водіїв, що обслуговували виборчі дільниці. Для журналістів, знайомих з виборчим процесом водії корисне джерело попередньої інформації. Вони звозять «відповідальних з протоколами», узнають інформацію першими, і, деколи, ведуть власні доволі точні підрахунки. «Ситуативні союзники» і однопартійці вже розуміли поточну ситуацію, але ввічливо мовчали, однак позбавлений політичної тактовності шофер сформулював головне питання тієї ночі – чи варто підтримувати безнадійну боротьбу?

Понад половину дільниць було опрацьовано і, в середньому, 16 голосів з 1000 голосуючих не дозволяло плекати жодних сподівань на перемогу. Це був електоральний дебют «Сема», тому безпорадність, певна істеричність, тремтіння підвищеного ламкого голосу, пошук психологічної і емоційної підтримки від оточуючих – цілком логічна поведінка для молодої людини без практичного досвіду. Представники «коаліційного штабу» прийняли рішення припинити «безглузді витрати часу та грошей» і помалу почали згортатись і відпускати людей. Пам’ятаю «кролячі» від безсоння очі головних учасників подій. Червоні очі Симчишина, які, коли розуміння програшу стало більше ніж підозрою, ревниво проводжали кожного, хто залишав виборчий штаб. Він ладен був помститись кожному, якби мав можливість – персонально, але тоді він не мав «пригодованих силовиків» і не мав можливості відкривати слідчі та судові дії проти «незгодних». Тоді, як і нині, він чітко продемонстрував нездатність контролювати власну рефлексію і об’єктивно ставитись до реальності.

Істерику, яка починала опанувати невдалого претендента на представництво в обласній раді, припинив Ігор Сабій. В результаті його перемовин з Іваном Гончаром, вся команда «свободівців» та всі добровольці залишились «допрацьовувати вибори до кінця, з подальшим відшкодуванням поточних витрат. Логіку Сабія було зрозуміло: гартування команди, виховання прибічників в традиції «боротися до кінця», практичний досвід роботи в виборчому процесі – корисно в сенсі кадрової політики. Олександра Симчишина ніхто з політичних партнерів тієї кампанії не вважав «фігурою» – ні політичною, ні фінансовою. «Гаркавий, лупаті оченята, таращиться в камеру, слиниться, коли перестає себе контролювати… Якби він і потрапив до облради, то навряд чи би він тоді знав, що справді слід робити. Для того, аби принести істотні електоральні дивіденди він занадто слабенький. Не слід драматизувати цей програш», – резюмувала одна з «БЮТівських журналісток, коли результат став прогнозованим і подальші витрати були зайвими.

«Гроші на вітер» виявились чудовою електоральною інвестицією лише згодом. Тоді, в ніч волочиських виборів це не було «внеском в політичне майбутнє». Це був фінальний акт тривалої самовідданої праці, який члени «свободівського братерства» зустріли, на заздрість, гідно. «Це була підтримка командного духу розумінням значущості кожного – навіть за умов незворотних втрат часу та ресурсів. Команда працювала як навіжена. До виборчого процесу залучали всіх і вся: рідних, кумів, сватів, друзів, друзів друзів…Єдине, що шкодую, що об’єктом такої довіри став саме Симчишин» – згадував Іван Гончар. В цілому, не рахуючи поточних видатків, волонтерську працю «свободівців», їх симпатиків та друзів виборча кампанія коштувала близько 60 000 доларів США (триста тисяч грн. за курсом 5). Логіку Ігоря Сабія та Івана Гончара, які пішли на подальші, доволі суттєві невиправдані витрати, непритаманні жорстким принципам доцільності, де «мета виправдовує засоби», ніхто з представників коаліційного штабу тоді не зрозумів.

Лимон і лимонад

Те, що не зрозуміла партноменклатура регіонального рівня, добре зрозуміли активісти нижчої та середньої ланки партій-партнерів та представники деяких технічних політичних проектів. Наступного ранку Ігор Сабій та Іван Гончар прокинулись політичними лідерами «новітнього формату». Виявилось, що вони вивели слово «команда» на Хмельниччині на раніше нечуваний рівень. Серед «політичних легіонерів» приз глядацьких симпатій отримали обоє. Сабій – за принциповість, Гончар – за відповідальність. «Свобода – своїх не залишає, навіть в безнадійному становищі», – сказав Ігор Сабій, Іван Гончар – забезпечив поточність процесу. Свідків того, як «до останнього» однопартійці обстоювали інтереси «політичного колобка» Олександра Симчишина було більш ніж достатньо. Це лунало на кожному куті, з усіх можливих шпальт та екранів, про це говорили на вулицях, в кабінетах і тролейбусах. Повірили і незадіяні ідеологічно близькі учасники політичного середовища і навіть «нейтрали».

На той момент Хмельницька ВО «Свобода» вже поглинула адміністративну верхівку КУНу та залишки «ПОРА-ПРП». Їх досвід став привабливим для «шукачів мандатів всіх рівнів представництва». За ними потягнулись «невлаштовані активісти» з «Батьківщини», «Відродження», політичні мігранти націонал-патріотичного штибу та звичайні «небайдужі» чи обтяженні гіперактивністю люди. Лави прихильників Олега Тягнибока почали стрімко поповнюватись, а Олександр Симчишин з невдахи, що блукав на межі істерики, перетворився на «символ незламної єдності братерського духа Свободи».

Невідомо скільки б і далі совав ноженятами наш апологет політичного інфантилізму, але події пов’язані з майданом, кардинально зрушили систему державних пріоритетів та інституцій. Забулись втрачені гроші, докори за падіння рейтингу ВО «Свобода» на Волочищині, сльози нереалізованих сподівань та гіркота поразки. Ігор Сабій свого слова дотримався і, потрапивши до парламенту, задіяв всі дипломатичні навички перемовника та лобіста аби «підтягнути команду».

В постреволюційний період, коли «старі номенклатурні еліти» стали паралізовані і втратили ініціативу, «нова влада» конче потребувала лояльних прибічників. Всі хмельничани пам’ятають той величезний внесок, який внесли активісти «Свободи» в перемогу Майдана – і їх не забули. Іван Гончар став головою Хмельницької обласної ради, а Олександр Симчишин – першим заступником губернатора. Не залишились без уваги і низка інших партійців, які здобули менш високі, але, в цілому, пристойні посади…

Зрада без прикрас

Що входить до обов’язків першого заступника голови Хмельницької ОДА Олександр Симчишин розумів погано. Будучи  фактично другою особою в області за ступенем державницької відповідальності, він не зробив нічого видатного чи корисного. «Одразу після призначення, Симчишин виконував свої обов’язки в моєму кабінеті. Він намагався бути присутнім на всіх моїх зустрічах та нарадах, навіть на тих, які абсолютно не стосувались його діяльності. Він радий бути будь-де, аби не на своєму робочому місці», – згадував Іван Гончар.  Воно й не дивно, адже набувши «головообертів від успіхів» Олександр Симчишин підбурив радикальне крило Хмельницької ВО «Свобода» вдертися в приміщення облради та стусанами, криком та штриканням письмовими приладами змусити свіжеспеченого губернатора Пруса, представника «Удару», тікати через вікно…

У людей, з незабитими памороками, такі дії викликали відверте нерозуміння. Навіщо людині, яка не здатна до монотонної кропіткої праці, без реальних практичних навичок, бути першим, якщо він навіть не ладен бути другим? В подальшому, бажання Олександра Симчишина побавити власне Его губернаторським кріслом Хмельниччини, дуже негативно відбилась на стосунках ВО «Свобода» з партнерами по національно–демократичній коаліції на регіональному рівні. Це було не відчутно: низові структури були «в тонусі», «постмайданівська ейфорія» позитивно працювала як на імідж так і на зростання кількості прихильників  партії, «тягнибоківці» стрімко опановували «посадові портфелі» та «бюджети» різного рівня, втім це було початком кінця. Участь активістів в масових заворушеннях в Києві (коли загинув боєць нацгвардії), недотримання партнерських угод з іншими колегам по «Євромайдану» в регіонах (як з губернаторством Пруса на Хмельниччині) відштовхнули потенційних «політичних партнерів» від подальшої співпраці. В політичному середовищі, сформованому «націонал-демократичною» більшістю, зовні монолітному, почало поширюватись переконання, що угоди з «Свободою» нічого не вартують. «Токсичний» ореол, набутий в наслідок такої діяльності не дозволив ВО «Свобода» створити свою парламентську фракцію наступної каденції.

Як вже писалось раніше, за Відданість, Добро та Довіру, Олександр Симчишин завжди платив зрадою. Нажива та привілеї для нього були цілком слушним приводом, аби забути тих, кому мав би завдячувати. Мова не йдеться про Леніна, зірочку з яким поки що діючий мер носив будучи жовтеням – це був не свідомий вибір. Втім, всі інші подальші випадки несвідомістю вже виправдати не можливо. Зрадив «Хесед-Бешт» (жалівся, що за благочинність мало платять) подавшись до тих, чия ідеологія сто років тому винищила тисячі єврейських життів (невже історик не знав про Проскурівську різанину 1919 р.). Зрадив свого однокурсника і товариша Олеся Вітряного та колишніх однодумців по КУНу – за те, що мало платили та поза чергою дали землю в межах міста.

Не обминула ця доля і його наступного благодійника – Ігоря Сабія. «Під час моєї праці в парламенті було прийнято рішення, про неможливість обіймати дві посади (депутата ВР і голови Хмельницької обласної організації ВО «Свобода»). Я мусив піти, в межах партійної дисципліни, адже мав зобов’язання не тільки перед партією, але і перед виборцями. Втратити довіру виборців – означало підірвати авторитет «Свободи»» – згадував він. Проте, коли в стінах парламенту «його дозор скінчився», очолити структуру, яку він з купки ентузіастів перетворив на потужну дієву політсилу – йому вже не дали. Конфліктувати та розколювати те, що спільними зусиллями будувалось майже 10 років Ігор Сабій не захотів.

Олександр Симчишин, позбавлений контролю і внутрішньопартійної опозиції, продовжив цькування тих, хто пам’ятає його ницим та жалюгідним, щоправда, вже на широку ногу. У нього вже «на руках» були поліція, прокуратура, суди та кримінал. В мерські вибори 2015 року він вступав вже з істотним арсеналом.

Далі буде.

Максим Моргун 

У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 14

  1. Непогано розкриваеться нутро цього демагога Сьомки. Читайте, та знайте, що цей фрукт піде по трупах заради посад, грошей. Майте на увазі!!!!

    • Неодмінно піде, якщо дозволимо.
      Якщо минулі ,,подвиги забудуть зраджені,, а гопота в подобі гончаручка, новачка та ін. гопачків підтримана силовиками за наші податки, залише цю шмарклю в кріслі.

  2. Ця “шмаркля” як ви написали має найвищий рейтинг і найбільшу підтримку серед мерів Хмельницького. Взагалі стаття “ніпрошо”. Многа букв, як то кажуть. Зайдіть на сайт словоділо і подивіться рейтинг виконаних обіцянок. Подивіться на статистику розвитку обласних центрів і тоді пишіть тут усіляку хрінь.
    Херої диванні. Підніміть сраку з крісла і зробіть щось для міста, а потім тикайте пальцями. Аноніми обісрані.

    • Правдоруб, якби в тебе були мозги, ти б зовсім по іншому оцінював діяльність мера та влади міста загалом. Семке повезло з децентралізацією!!!! Хоч він та його пособники тупо твердять (на лоха) що це не так. Дай такі можливості минулому меру Мельнику, було би зроблено багато корисніших для міста справ. Не фонтани, на яких його тернопільський куратор заробляє добрі гроші!!! Це єрунда, та кражі. Робляться тільки ті речі де можна добре вкрасти і лохам пред’явити перемогу.

  3. Дуже професійні статті автора.
    Одразу помітно, що в місті форомується нова потужна команда професіоналів. Якщо обрати автора статті мером, першим замом взяти Гончара, Сабія начальником управління внутрішньої політики, місто буде розвиватися краще чим зараз.

    • Якщо брати Сабія, та Гончара то ці люди “самі себе зробили”. Ще і ту блядоту яка зараз при владі в місті.

  4. Правдолюб, тобто Степан або Сем,
    щось сильно шкрабнув тебе цей ,,набір слів,,.
    Ти вже очиці викарячив і слюнями бризгаєш про свої дуті рейтинги.
    Ти найкращий серед своїх ставлеників, бо ти їх обдурив. А серед мерів, тобі до кожного попередника як до неба рачки. Вони без децентралізації створювали об’єкти інфраструктури, а не в фонтанчиках бобло відмивали. Тріпач ти Сашко і брехня твоя тебе погубить!

  5. Про що тут говорити, подивіться на цю “компанію недолугиг начальників”, яку Сем напризначав, вони навіть з грошима не можуть порядок в місті навести! Недорозвинені особи…

    • Подивіться на Ваську мудачка. Ярчайший персонаж такого собі хохляка. Ущербне-тому коли займає посаду, зразу йде зверхне ставлення до людей, які йому нічого не дають. Воровате- бо якщо з грязі у князі то зразу треба будувати “палац князя”-будинок(як шеф колись)

  6. Настільки все натягнуто за вуха і перекручено, що аж блюванути хочеться на голову автору.

  7. Настільки все натягнуто за вуха і перекручено, що аж блюванути хочеться на голову автору.

    • Степан дивись не блювани на дупу Картавого, коли будеш робити черговий масаж язиком.

  8. Цікаво, бачу чи усю цю ницисть патріота Симчишина, як автор знаходився поряд дуже довгий проміжок часу? Не вкурвело?

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.