Історія однієї ілюзії. «Корисним ідіотам» присвячується

02.09.2019 at 17:16

Моргун чомусь не написав як він декілька років кожну сесію міської ради робив репортажі на 33 каналі, з Симчишином.

Коли Симчишин депутатом був. За гроші Івана!!! Приклався Моргун до популяризації Симчишина, але чомусь про це не згадує!

 

Полеміка в «проскурівському політичному бомонді», яку спричинила публікація результатів наших досліджень, досі не дає спокою певним людям. Мене продовжують перестрівати друзі, знайомі, знайомі знайомих, аби висловитись з цього приводу. Що трапилось з «Батьківщиною» та стабільність рейтингу «ОП – За життя» – не стали головними темами. Основна полеміка, відповідно до політичного ангажементу, розгорнулась навколо кількох тез: «у Симчишина – «мало», у Гончара – «багато», та «за «Зе» – «багато», за «Свободу» – «мало». Проте, питання, що стосуються результатів опитування я вважаю вичерпаними, аж до наступних замірів.     

Більш цікавими для мене були нетипові питання. Звинувачення в тому, що Олександр Симчишин безпосередньо за моєї участі спочатку став депутатом Хмельницької міськради, а згодом і міським головою – визнаю частково. Втім, шкоду від його дій визнаю цілком і повністю. Я не знаю, як вирахувати відсоток власної вини в тому, що хмельничани нині мусять терпіти збитки та незручності.  Напишу як було, аби дати можливість долучитись до дискусії всім охочим, особливо тим, хто не має можливості спілкуватись безпосередньо і має певний інформаційний дефіцит. Вважаю, що невеличкий історичний екскурс в становлення і розвиток ВО «Свобода» в Хмельницькій області дозволить широкому загалу зрозуміти не тільки мою роль (чи ступінь моєї вини), ставлення до фігурантів цього політичного руху, але і ті процеси, які нині завирували навколо крісла Хмельницького міського голови.

Я не боюсь вийти за межі журналістської етики, адже ні з ким з ВО «Свобода», окрім Ігоря Сабія, не мав жодних відвертих розмов та приватних обговорень.

Замість преамбули.

«Золотий хлопчик», «наймолодший мер-свободівець», «дієвий, активний і перспективний», «гарний господар», «кращого не було і не буде» та інші розкручені міфи медійного портрета Олександра Симчишина систематично забруднюють медійний ефір Хмельниччини. Страшенно дивуюсь, що в природі існує бодай хоч один Homo sapiens sapiens, який справді незаангажовано здатен повірити в це. Навіть поверхневого критичного погляду вистачає, аби зрозуміти, що всі ці епітети не можуть заслужено стосуватися діючого міського голови. Не тому, що в нього нема жодного господарського досвіду, і не тому, що його пропаганду «просовують в маси» недобросовісні забудовники та їх наймити. Їм вигідно підтримувати людину, яка за відносно невеличкий готівковий кошт, «здаючи» інтереси хмельничан, «вирішує центрові ділянки під забудову», «дешеву оренду землі», технічно-необґрунтовані під’єднання до міських комунікацій та інші супутні рішення «проблемних питань». (Мої колеги журналісти-розслідувачі вже приблизно вирахували, скільки сотень мільйонів недоотримав міський бюджет внаслідок цієї співпраці) Я зрозумію залишки «свободівців», які, в межах партійної дисципліни, повинні підтримувати однодумця. Можна зрозуміти і підлеглих чиновників, які з остраху втратити посаду, мусять «лІзать до блЄска». Це ж стосується журналістів та блогерів, які за гроші чи інші заохочення підрядились «співати хвалу» та плюндрувати реальність на користь замовника. Їх мотиви зрозумілі. Втім їх насправді не так вже і багато.

Якщо людина не належить до вищеозначених категорій і стверджує це, не зважаючи на комплекс соціально-побутових проблем, які продовжують накопичуватись і ні на йоту не зрушились в бік покращення, – то вона або жертва пропаганди, або має хибну уяву про нормальні життєві стандарти. Виявилось, що існує прошарок «корисних ідіотів», які відкидаючи очевидне, з впертістю Вааламова віслюка, продовжують мантрувати про «неманайкращого».

«Народний мер» – це лише звичайнісінький політичний проект, який народився на базі концепції розвитку ВО «Свобода» в Хмельницькій області. Легенда про «нечувані успіхи», «заглядає в ті двори, куди навіть сонце не заглядає» створювались не один рік і багатьма людьми. Приємно, звісно, коли твої ідеї, набувають життя в свідомості інших, однак, те, що цим опосередковано користуються блюзніри та негідники, – нищить нанівець будь-яке задоволення від добре виконаної роботи.

Так трапилось, що я брав участь в формуванні його так званого «ефірного обличчя». Проте, як на мене, нічого парадоксального, тоді не відбувалось. Я працював журналістом. На підставі офіційної угоди між керівництвом ВО «Свобода» та ДТА «33-й канал», а це означало службовий обов’язок, забезпечував інформаційний супровід цієї політсили, а згодом, і їх фракції в міськраді. Скажу чесно, тиску вистачало і з боку влади, і з боку політичних опонентів. Узгодження та просування кожного матеріалу фактично відбувалось на межі дозволеного, але процес рухався.

В часи керівництва «Партії регіонів» далеко не всі хотіли мати справу зі «свободівськими неадекватами». Одні журналісти боялись загострення стосунків з правлячою партією, інші – не хотіли втрачати «преференції», які отримували від політичних опонентів ВО «Свобода». Дехто вважав, що це ідеологія «сільських утопістів» не придатна для міських умов, були і такі, хто вважав це відвертою реінкарнацією нацизму.

Мандрівник від партноменклатури

На Хмельниччині ВО Свобода утворилась після Помаранчевої революції. Соціал-Націоналістична Партія України на чолі с Олегом Тягнибоком вирішила, що назва політсили в розумінні ідеологічно-неосвіченої більшості асоціюється з Адольфом Гітлером і негативно впливає на електоральні вподобання. Відбувся з’їзд, і сучасна версія українського неонацизму хутко сховала свастику під вишиванку, сало та співучу мову. На Хмельниччині ці обов’язки було покладено на Ігоря Сабія – людину ортодоксальну, переконану, енергійну та безкомпромісну до безпринципності. Без грошей, медійної підтримки, всього з півсотнею прибічників на всю область Ігор Сабій розпочав реанімацію ідей натхненників Голокосту та ненависті за національною ознакою.

Любов до сала, горілки, шаровар та іншої атрибутики етнічної належності помножені на ненависть до москалів, жидів і комісарів легко відкрили шлях до сердець сільських маргіналів. Очікування «закордонної» допомоги від закордонної діаспори, доступність ідеологічної парадигми та спрощена система світогляду утворили сталі умови для гуртування «інтелігенції в першому поколінні». З 2005 по 2008 рік кількість прихильників ВО «Свобода» невпинно зростає. Національно-поміркований сегмент суспільства, втративши довіру до Віктора Ющенко та не набувши довіри до Юлії Тимошенко (основних політичних гравців на той час), почав поповнювати лави КУНу, ПОРА-ПРП та Свободи.

Крокуючи по головам

Що стосується тоді ще Сашка Симчишина, то в 2005 році, завдяки його однокурснику він потрапив до лав КУНу прямісінько з редакторського крісла єврейського періодичного видання «Шолом Алейхем». Важко достеменно сказати, що саме змусило його залишити шлях благочинності. За свідченням Олеся Вітряного – «Сем» жалівся на нестачу грошей. На думку добре відомого в місті підприємця і мецената Олексія Тєлєги :«Олександр Симчишин, в перервах між редактурою та написом матеріалів, підробляв виносом та миттям нічних горщиків після літніх людей, якими опікувався Хесед-Бешт, та мив їм ноги». Навіть, якщо це правда, то нічого прикрого особисто я тут не вбачаю.

Втеча Олександра Симчишина з-під гостинного даху «Хесед-Бешт» стала відправною станцією його політичного життя. Однак, КУН не зважаючи на те, що збирав повні зали прибічників, була партією «бідною» і медійно спиралась лише на власне видання. За три роки перебування в Конгресі Українських Націоналістів він не здобув ні слави, ні авторитету, ні прибічників – тільки земельну ділянку та посаду викладача в інституті для людей з особливими потребами. Ігор Сабій запропонував майбутньому меру місце в списках – можливість стати дійсно публічною особою, представляти «зростаючий політичний тренд», в обмін на всю базу даних прихильників та юридичне визнання розчинення КУНу в лавах ВО «Свобода». Олесь Вітряний, будучи держслужбовцем, не міг повноцінно контролювати ситуацію в партії. Як нині вже відомо: вибір був не чесним, але прагматичним. Обурення таким рішенням ніхто не почув – свободівська пропаганда «перекричала» незгодних кунівців.

В якості політичної платформи виступали не тільки горілка, сало, вишиванка та ненависть до «жидів і комісарів». Заграючи з широкими верствами населення, ВО «Свобода» обіцяла зайнятись обмеженням прибутків олігархів, націоналізацією стратегічних галузей в державну власність, створенням національної творчої і наукової еліти, конституції «канадського типу», зменшенням податків для фізосіб та інші, доволі прогресивні тези. (Пізніше, потрапивши до парламенту, «свободівці» забули про обіцяне, і пішли за грошима до тих, з ким обіцяли боротися).      Ці тези комусь потрібно було «озвучувати масам».

В 2008 році ВО «Свобода»  була «бідною» партією, незаплямована земельними оборудками, корупційними схемами та дріб’язковим здирництвом. Невеличкі членські внески не дозволяли повноцінно проводити інформаційну кампанію. Кожен сюжет вивірявся до секунди. Виявилось, що крім Ігоря Сабія, більш-менш зрозумілих речників у ВО «Свобода» не знайшлося. Детонатором ситуації стали звичайні рахунки за надані каналом послуги. Другою людиною в партії тоді був Віталій Діденко (голова Хмельницького міського осередку). Узгоджений текст, який на папері виглядав на пів листка, в його  виконанні займав занадто багато ефірного часу.

Саме тоді, Ігор Сабій допустив помилку, яка згубила і його, і хмельницьку «Свободу». Замість того, аби просувати в ефірний простір, нехай дещо незграбного, але відданого партії Віталія Діденко, він задля економії коштів, призначив Олександра Симчишина другим речником партії. Попри гаркавість, він вже тоді був непоганим оратором-популістом. Як історик-викладач він добре розумів, що від нього вимагає об’єктив камери і впевнено міг це озвучити. До того ж, він мав хворобливу пихатість і потяг до зовнішніх ефектів, притаманну сільським інтелігентам. Це імпонувало певним партійним настроям.

Майже рік в економічно-сутужних умовах кувалась медійна доктрина хмельницьких «тягнибоківців». І в кожному сюжеті Ігоря Сабія знаходилось трішечки часу для «Сема». Партійці, посадовці та інший суспільно-політичний бомонд вже звикли, що Олександр Симчишин представляє «свободівців».

В 2009 році, коли до лав «Свободи» вступив Іван Гончар, і з’явились гроші на повноцінну рекламну та виборчу кампанію, партія замислилась над своїми майбутніми висуванцями. Нічим не видатний «співець народної освіти» також потрапив до числа праймеріз. Виходило у нього не погано. Особливо вдало йому вдавалася критика «злочинної влади Партії Регіонів» до складу фракції  якої, в хмельницькій міськраді, входив його перший меценат Ігор Ратушний. Навряд чи Ігор Сабій чи Іван Гончар тоді могли собі уявити, що бачать своє майбутнє. Той, хто годувався крихтами їх грошей і авторитету, в подальшому витисне їх з партії, в яку вони роками вкладали душу, життєві сили та фінанси.

Презумпція винуватості

Що ж стосується мене, то моя участь в цьому тривала до 2013 року. Будучи в опозиції, тоді ще молоді «свободівці» говорили доволі правильні речі. Крокуючи «на зустріч масам», вони були навіть більш «ліві», ніж комуністи. Мої завдання полягали в якості подачі, відповідності змістовної частини завданню очікуваному результату та участь в розробці «медійних портретів» кандидатів партії. За допомогою сюжетів в новинах, участі в прямих ефірах, «компетентних коментарів», акцентоване позиціювання флешмобів відбувалось промальовування особистих рис та відпрацювання риторичних заперечень. Це стосувалось не тільки партії в цілому, але і окремих персоналій.

Мабуть, у це важко повірити, але основні тези та поетапне розгортання іміджевої кампанії Олександра Симчишина народжувались в одному з «дубівських» генделиків за пляшкою недорогого коньяку та плавленими сирками. Відлуння скандалів щодо відповідності ідеалів українських націоналістів та підозр щодо етнічної належності Олександра Симчишина вщухли. І між 3 та 4 чаркою коньяку Ігор Сабій вирішив ризикнути. Саме там було прораховано майже всі суперечності та недоліки майбутнього міського голови: батьки-комуністи, відсутність практичних і господарських навичок, невмотивована схильність міфологізувати себе, синдром дефіциту уваги та хвороблива пихатість. Всі ці негативні риси було збалансовано інформаційними важелями, зміщенням акцентів  та діалектичною системою заперечень, якими залишки хмельницької «Свободи» доволі успішно користуються і до нині.

Втім, у кожного проекту є свій термін дії. Час популістичного марева пройшов. Майже за 5 років місто наблизилось до Європи лише в тарифах на комунальні послуги. Місто продовжує мати низку наболілих питань, а яскраво-райдужні сподівання містян так і залишились без задоволення. Наївні, адже на покращення не варто було навіть сподіватися. Олександр Симчишин – не господарник, а людина-проект. Всі бачать, що комунальна спецтехніка працює в час пік, но не всі бачать потрібні системні покращення. Його мета і «команди С» – власне збагачення, а не суспільне. А це означає, що власне збагачення відбувається лише за рахунок інших членів громади. Утиск МАФів та створення протекції для тернопільських грошей вже сьогодні змусили замислитись про засоби існування ряд місцевих підприємців. Він став чужий та байдужий Хмельницькому, відтоді, як створив протекцію «тернопільським грошам»  на збитки «хмельницьким». Тоді, коли за гроші обкрадених батьків, заради «дешевої слави», їх дітям влаштовують алко-фести, з «несвободівською» пропагандою статевих меншин, коли хмельничан, як кріпаків, продали управляючим кампаніям з немісцевим капіталом, коли купується непотрібне і не вистачає на необхідне – тоді починають замислюватись всі.

Продовження буде.

Максим Моргун.

У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 33

  1. Гнати в шию Корявого

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.