Учора на офіційному сайті Хмельницького єпархіального відділу УПЦ Київського патріархату опубліковано відкритий лист Настоятеля Петропавлівськоі церкви, Благочинного Кам’янець-Подільського району Хмельницької єпархії УПЦ (Київського патріархату) Олександра Цісара. Настоятель висловився щодо розповсюдження представниками Московського патріархату у м. Кам’янці-Подільському і в с. Жовтневе прокремлівських брошур.
Відкритий лист до кандидата богослов’я, протоієрея Олексія Добоша, УПЦ Московського патріархату
Поважний пане!
Прочитавши вашу брошуру під назвою «РОЗКОЛ – ПАТРІОТИЗМ чи ЗЛОЧИН?», я не міг стриматися, щоби не дати свою оцінку тому, що ви виклали там на кількох десятках сторінок. Передусім у ній повідомляється про те, хто її видав, про видавництво. Ним є Почаївська лавра, але чомусь не вказано рік видання. Не знаю, може тут є якась таємниця. Але менше з цим. Праця є дуже цікавою. Та з якого боку? А з того, що її залюбки прочитає перший-ліпший читач, не пірнаючи в глибину пізнання істини.
Передбачаючи це, ви за гроші цих самих читачів та інших парафіян вашого єпископату видали її і роздали людям, не вказавши, до речі, її тиражу. В ній ви всі українські церкви вважаєте неканонічними, їх служителів звинувачуєте в тяжких гріхах і звеличуєте чужу для українців московську церкву. Але людину, яка звикла мислити, критично ставитися до подій, ідей, думок, ваша брошура спонукає не до сліпого сприймання її змісту, а до певного заперечення його та спротиву йому.
Перше, на що мені хотілося звернути увагу, це визначення жанру вашої публікації. Чи є вона науковою працею, чи, може, науково-популярною, чи творінням так званої жовтої преси? Адже в ній зовсім немає ніякого посилання ні на жодне джерело. Звідки ви черпали такі глибокодумні визначення та факти, невідомо. Жодного посилання на щось. Правда, в композиції вашої брошури можна визначити кілька напрямків.
У ній, зокрема, йдеться про історію російського православ’я, ви також торкаєтесь деяких питань історії суспільних стосунків, питань богословських і питань лінгвістичних. Але не все у викладі ваших ідей є суцільно гладеньким і рівненьким. Сучків там є безліч. Та не буду я на них зупинятися, бо детальний аналіз буде мати обсяг вашої брошури, а такого об’ємного матеріалу жодна газета не надрукує. Зупинюся лише на деяких моментах.
Заголовок вашої праці свідчить про те, що ви є патріотом і засуджуєте злочин. Досить-таки похвально. Але, захищаючи російське православ’я, ви тут же заперечуєте свій патріотизм. Стати на бік церкви, яка насправді є міністерством людських душ, а не духовною установою, і яка ніколи не засуджувала злочини імперії зла, є кроком або необдуманим, або зловмисним.
Схиляюсь до останнього. Саме ваші канонічні митрополити, єпископи, ієреї є тими людьми, які отримують благословення на свої дії і вчинки через рукоположення від самого Ісуса Христа, а потім зраджують Його. Вони, за окремими винятками, покірно терпіли нелюдські знущання над їхніми дочками і синами з боку російського самодержавства. Вони не стали на захист невинних закатованих жертв Іваном Лютим чи Петром Першим.
А після смерті цих бузувірів вони з вдячністю поминали їх як достойних будівничих великої імперії. А вже в недавній час хіба не ваш канонічний патріарх освячував танки, які відправлялися на поголовне знищення чеченських патріотів? Чи це не ваші канонічні священнослужителі відмовились поминати героїв Небесної сотні? Чи це не ваш канонічний єпископ Феодор на мітингу в нашому місті, присвяченому пам’яті жертв Голодомору, звинуватив в організації і здійсненні цього злочину не більшовицьку сатанинську владу, а самих українців, які нібито дозволили самі знущатися з себе і самі ж допомагали більшовикам знищувати своїх одноплемінників? Чи це не ваші канонічні священики уникають відспівувати загиблих на Сході українських солдатів? А якщо і роблять це, то зі страху втратити своїх парафіян, щоби ті не перейшли до Київського Патріархату.
То ж чи усвідомлюють ваші ієрархи свої гріхи, чи плачуть вони над загиблими нашими братами і сестрами, що впали від рук злочинців, які втратили не тільки душу й серце, але й людську подобу? Чому вони не проявили милосердя до героїв Небесної сотні, чому вони відмовлялися знати про них правду і не сповіщали цю правду своїм парафіянам? Куди поділося їхнє милосердя, сердечність? Чому вони не просять православних у Росії підняти свій голос за правду, чому не пояснять їм, кого і за що ганьбить продажна російська преса? Тож нехай ці канонічні ієрархи подумають, чи їхнє є Царство Небесне, чи втішаться вони своїми добрими вчинками заради християнського милосердя, чи успадкують вони землю, чи наситяться вони правдою, чи будуть вони помилувані за неправду, чи побачать вони Бога, чи назвуться вони синами Божими за своє лукавство? Отже, чи будуть вони блаженні, отримавши волю Христа для сповіщення рабам Божим правди, а не топити їх у словоблудді?
Дивують мене ваші одкровення стосовно церковнослов’янської мови. Відомо, що її основою є солунський діалект староболгарської мови, і цей варіант мови був рідним для Кирила і Мефодія. Не буду заперечувати того, що ця мова має свої позитивні риси, як і всяка інша мова. Її стислість, виразність, афористичність є незаперечними. Але свого часу в царській Росії російську мову вивчали з елементами церковнослов’янської, і це давало змогу людям розуміти її під час літургії.
Але ж Святе письмо постало не на цій мові, а на староєврейській, про що в брошурі нічого не сказано. Однак через те, що на широких на той час теренах панувала грецька мова, то й на цю мову здійснили переклад. Якщо йти за вашою логікою, яка заперечує переклади, то може б нам провадити церковну службу старогрецькою, а ще ліпше староєврейською? На ваш погляд святотатством є переклад Святого письма на мову українську. Тоді в список злочинців попадають П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, І. Огієнко. Адже саме за це, за намагання проповідувати українською мовою Кам’янець-Подільського єпископа Парфенія Левицького московський Синод перевів до Сибіру. Біблію, як вам відомо, переклали майже на всі мови світу.
Якщо б не зробили цього, християнство замкнулося б на обмеженій території в маловідомій світові Палестині. Звичайно, мистецтво перекладу – справа надзвичайно складна, і переклади постійно вдосконалюються, оновлюються. І не варто було б вам уподібнюватися до тих, хто за читання Біблії рідною мовою прирікав людей до спалення на вогнищі. Згадайте Шарля де Костера і Книгу книг фламандською мовою.
А щодо того, як шанують батька й матір на «святій Русі», то ви в жодній мові світу не знайдете таких образливих, брудних слів, якими нагороджують там маму за її святий обов’язок продовжувати рід людський. І, на жаль, цей гидотний матюк так звані брати-росіяни принесли в Україну, і через неосвіченість місцевого люду і знищення пришельцями нашої культури, воно, це ганебне явище, тут прижилося. Може саме через тотальне забруднення російської мови азійськими покидьками в московській церкві традиційно продовжують триматися мови церковнослов’янської.
Вся історія Росії – це історія воєн, пограбувань та вбивств, явних і таємних. І це не моя вигадка. Про це свідчать і російські історики, ті, що не втратили совісті й почуття правди. А чи хочуть знати канонічні московські ієрархи про масові зґвалтування совітськими солдатами невинних жінок і дітей на окупованих територіях під час Другої світової війни, або в совітських таборах смерті? І сьогодні, користуючись багатствами, відібраними в народів Сибіру, крайньої Півночі, Далекого Сходу, російська влада та її «православні» апологети шантажують світ енергетичною зброєю.
А російські засоби масової інформації обливають брудом нашу Вітчизну, наш народ і весь світ, подаючи цинічну брехню в ефір і тримаючи свій народ у тенетах неправди і зла. Жадаючи чужих багатств, Росія впродовж сотень років приєднувала до себе чужі території, оголошуючи їх «ісконно русскімі», присвоювала собі незліченні багатства поневолених народів, і бездумно марнувала ці багатства на гонку озброєнь та воєнні авантюри. Так було завжди, так є тепер.
Сьогодні вона краде на сході України вугілля, заводське устаткування, не соромлячись і не переживаючи докорів сумління. І жодного слова не чути від канонічного московського кліру про тяжке порушення десяти заповідей Господніх. І не буде цього ніколи, коли цю гнилу імперію підтримуватимуть кандидати богослов’я вашого штибу.
Ви пишете: «…за Україну не треба так голослівно боротись – Україну треба будувати». Отже вона, за вашим твердженням та з поблажливої згоди Московського Патріархату, і будується сьогодні на Донбасі, в Криму. Правда? Точнісінько так, як у забраних землях Грузії – в Абхазії, і в Південній Осетії, бомбами та руйнівними залпами потужної артилерії і саме в ці ВЕЛИКОПОСТОВІ дні, порушуючи четверту заповідь Закону Божого, сепаратисти Сходу і їх московські наставники і покровителі ведуть найзапекліші бої, вдаючись до підступних способів ведення війни та застосовуючи зброю заборонену міжнародними конвенціями, а ви мовчите, канонічні служителі Московського Патріархату. Пишете і поширюєте свої брошурки і прославляєте гнобителів України, бандитів і варварів ХХІ століття.
митр. прот. Олександр Цісар,
настоятель Петропавлівськоі церкви, Благочинний Кам’янець-Подільського району Хмельницької єпархії УПЦ (Київського патріархату).