Незважаючи на те, що як автор-виконавець хмельницький бард Ігор Білий відбувся у 42 роки, сьогодні у його творчому доробку понад 300 пісень та три виданих альбоми. Його творчість не залишає байдужими різних за віком людей. І це велика перемога для країни, котру роками виховували на «попсі».
– Ігоре, розкажи, які шляхи привели тебе в авторську пісню?
– Історія про те, як я відбувся як автор-виконавець досить цікава. Коли виповнилось 42 роки, у моєму житті стався досить трагічний травматичний випадок. У результаті отримав важкі переломи кісток та довге лікування. Мав досить часу, аби поміркувати про життя. Відтоді й виникло бажання писати вірші. Відбулось, так би мовити, моє нове творче народження. Велику роль у ньому, до речі, відіграв чоловік сестри моєї дружини В’ячеслав, який й запропонував спробувати власні сили та записати перший альбом.
А взагалі потяг до бардівської пісні був ще з юнацьких років, коли у дворі, в компанії друзів на гітарі виконували пісні раннього Розембаума. Згодом, уже в армії, я продовжив уроки гри на гітарі, благо були непогані вчителі.
До речі, перший альбом, котрий я записав, та який, можливо, зберігся лише у декого з друзів, складався саме з пісень Олександра Розембаума.
Згодом з’явився й перший альбом уже з власними піснями – «Вірую». З часом його доповнили ще два: «Народжуватись в 42» та «Я – не лялька». Загалом на сьогодні маю понад 300 пісень. Однак аби звести їх у альбоми не вистачає коштів.
– Який зміст ти вкладаєш у слово «бард»?
– Для мене бард – це голос народу. Це як кобзар. Він має співати лише те, що бачить – правду, яка б вона не була.
Тому головне у моїх піснях зміст. Я не є музикантом, не закінчував спеціалізованих навчальних закладів. Музичний акомпанемент лише допомагає донести мої думки та переживання до слухача.
Ще за півроку до Революції Гідності я виступав у Києві в Маріїнському парку та виконав пісню-байку «У них президентом є дика свиня, розумна, проффесор в законі». Я розумів, що мене навряд чи арештують, оскільки пісні мої слухали тисячі людей, а після арешту – слухатимуть десятки тисяч.
Відбулась Революція Гідності, анексований Крим, йде війна на Сході. Сьогодні я виконую пісню «Кондитер про своїх подбав». І усім все зрозуміло, бо вони бачать те, що й я.
Свого часу подивився телепередачу про дитячі «зони», де сидять підлітки, котрі отримали 4 роки за вкрадену «болгарку». А влада сьогодні спокійно відпускає «діамантових» прокурорів. Очевидно це і є справедливість у їх розумінні. Тобто, красти потрібно навіть не вагонами, а ешелонами, тоді й закон тобі не писаний.
На мій погляд, доки слово «влада» буде асоціюватись зі словом «добробут» толку не буде.
– Ти досить часто буваєш з концертами на Сході, як приймають бійці, які настрої?
– З початку проведення так званої «антитерористичної операції» я де тільки не був: Мар’їнка, Широкине, Піски….
А одна з найперших поїздок було ще у червні 2014 року до нашого 8 полку спеціального призначення. Тоді до них навіть добиратись довелось «контрабандою».
Ось вони мені розповідали, що спостерігають, як щоденно, у один і той же час, рухаються сепаратистські колони з технікою та живою силою. Доповідають «на верх» керівництву, а у відповідь: «Спостерігайте».
Добровольці, коли пробивали коридор до Донецького аеропорту, дійшли до автовокзалу. «Рускіє» козачки тікали далі ніж бачили, бо трупам гроші не потрібні. І тут наказ: «Відступити».
Сьогодні ця війна має економічне підґрунтя. Доки на ній будуть заробляти гроші обидві сторони, вона не закінчиться.
– Що залишається у пам’яті, найбільше вражає у таких поїздках?
– Багато чого. Перед очима розстріляний у бою автомобіль бійців 8 полку. Очі бійців, які пережили артобстріл. Та головне відчуття сили духу тих людей. Там чітко знають хто ворог, вони не тішать себе ілюзією «АТО», а знають, що це війна.
Радує, що сьогодні армія, у порівняні з початками, стала професійною.
Однак мене турбує єдине – аби не було зради.
– Яка, на твій погляд, майбутня доля Донбасу, Луганщини?
– Сьогоднішні окуповані території – це ракові пухлини, які активно підживлюються Росією.
Коли ми приїхали з концертом в один із райцентрів, над адміністрацією якого майорить український прапор, українські пісні сприймали нормально. Коли ж я заспівав «Ти збери мене в дорогу, моя мила» пішов гул. Вони думали, що для них буде українська «развлєкаловка». Радує лише те, що у кінці до мене підійшов чоловік, котрий воював, та сказав: такі пісні сьогодні їм потрібні.
Ватника переконати, на мій погляд, неможливо. На це є цілий ряд причин.
Ми ж сьогодні, з огляду на демократичність, у виконання вимог Мінська-2 намагаємось вживити цю ракову пухлину в доволі кволий, однак все ж таки здоровий організм нашої держави. Чомусь маємо надію, що здоровий організм її подолає.
Я не думаю, що ракову пухлину слід вживляти у здоровий організм.
Однак, і залишити Схід, як свого часу Крим, не можна.
Цивілізовані країни з терористами не домовляються, їх знищують.
Знищивши терористів, матимемо змогу повернути Схід.
Знаєш, я глибоко переконаний, що коли б ми на зорі 90-х не знищили свою ядерну зброю, сьогодні усього цього б не було.
Шарль де Голль, визначаючи доктрину зовнішньої політики, сказав: «Франція має набути ядерну зброю, інакше вона не може розпоряджатися своєю долею. Тоді країна матиме союзників, а не хазяїв і співпрацюватиме з усіма найрозвиненішими країнами без зайвих комплексів».
Думаю, це цілком вичерпний аргумент.
– Що, на твою думку, має змінитись в країні, аби життя змінилось на краще?
– У першу чергу маємо звільнити усіх суддів. І не потрібно говорити, що серед них є хороші та порядні. Сама система уже давно просякнута корупцією. Тому маємо нині безкарного Єфремова, «діамантових» прокурорів тощо.
Правоохоронні структури слід реформувати не зміною вивіски, а докорінно.
Свого часу я мав розмову з одним із митників, який працює на західному кордоні. Ось він сказав, що після Революції Гідності ніхто не брав взяток близько місяця. Однак згодом у Києві старі схеми очолила нова людина і все повернулося як було.
Цілком очевидно, що старі схеми працюють не лише на митниці.
Введення в країні військового стану, на мій погляд, могло б вирішити багато подібних проблем.
– Не можу не запитати, оскільки ти працюєш вчителем, можливо нам необхідно всі зміни розпочати зі шкільної парти?
– Аби розпочати зміни зі шкільної парти, необхідно у першу чергу провести люстрацію учителів на патріотизм.
На жаль, законодавчо її не закріпиш, немає механізму. Це має будуватися на певних моральних принципах. А більшість наших учительських колективів живуть круговою порукою.
Я, наприклад, знаю людину, котра говорила, що «Беркут» на Майдані діяв не достатньо жорстко, а коли анексували Крим, що «рускіє» – це наші брати. Сьогодні він волонтер. Вміти пристосовуватись до обставин – це теж талант.
Вся система освіти побудована на страху. Вчителі отримують мізерні кошти, боячись при цьому їх втратити. Перша думка: якщо я виступлю проти, мене звільнять.
Бідними завжди легко керувати, можна за гречку виграти вибори і т.д.
Держава завжди економить на бюджетниках, бо вони дають це робити. Коли шахтарям не дали зарплатні, вони оголосили страйк та добилися свого. А ти чув про масовий страйк вчителів?
Щодо патріотизму. Не можна викладаючи на уроках державною мовою, говорити на перервах між собою російською. Тому що це приклад для молоді.
Не можна в українській школі помпезно святкувати день народження Пушкіна, а день народження Тараса Шевченка згадати у стінгазеті.
Але є надія і радість у тому, коли на привітання «Слава Україні» чуєш дзвінке та тверде учнівське «Героям слава».
Розмовляв Вадим Олексюк
Від редакції: автор-виконавець Ігор Білий шукає спонсорів та меценатів, котрі готові пожервувати кошти на придбання нової гітари та концертної апаратури. Небайдужих до його творчості людей та готових надати посильну допомогу просимо зв’язатися з ним безпосередньо, або через редакцію НГП,
тел. редакції 097 618 67 71