Антоніна Остяк із Хмельниччини пройшла Другу світову війну від визволення Ужгорода до нацистських концтаборів. Сьогодні їй болить і нова війна – російсько-українська.
Антоніна Остяк родом із села Лехнівка на Хмельниччині. На фронт вона пішла добровільно у 16 років після звільнення села від нацистів. Разом із чотирма подругами подалася в армію, хоч дорогою захворіла й отримала завдання працювати на польовій кухні, йдеться у матеріалі Суспільного.
«Я була найменша, наймолодша. А начальник каже: “Всіх дівчат хороших забрали, а хвору нам залишили”», — згадує 98-річна жінка.
На війні Антоніна побувала в Ужгороді, Польщі, Чехословаччині й Німеччині. Під час служби зустріла пораненого односельця Петра Стойка. Звістку про капітуляцію нацистської Німеччини почула в Чехословаччині:
«Кажуть, що війна закінчилася. Там така площа була — то старі солдати плакали».
Антоніна бачила й нацистські концтабори — місця, де в нелюдських умовах утримували полонених українців.
«То лежали на землі люди, наші, українці, такі, що ледь дихали», — згадує вона.
Її майбутній чоловік Іван також пережив концтабір, який у народі називали «чорним». Його жорстоко били, і коли він повернувся, рідні його не впізнали.
«Такий був худий, що свої не впізнали».
Попри капітуляцію, додому Антоніна повернулася лише в грудні 1946 року — з Далекого Сходу, куди військових готували до участі у війні з Японією.
Нині 80 років по тому вона з тривогою спостерігає за війною Росії проти України.
«Такої війни спочатку не було. Я от була, то такого не бачила. А зараз б’ють страшно».
Жінка вболіває за нащадків, які нині боронять Україну від окупанта.
«Дісталося мені, а тепер вже моїм онукам і правнукам».
