Більшість громадян України на період розвалу СРСР не знали, а багато і сьогодні не усвідомлюють, який могутній військово-промисловий потенціал, у тому числі і ракетно-ядерний, дістався Україні, що проголосила свою незалежність.
На момент розвалу радянської імперії наша держава була третьою у світі за наявністю ядерної зброї. Україна стала власником 220 одиниць стратегічних носіїв. На озброєнні в армії молодої держави у складі 43-ї ракетної армії і двох її ракетних дивізій було 176 шахтних пускових установок з міжконтинентальними балістичними ракетами.
Важливу роль у розвитку інфраструктурних обʼєктів для ядерної зброї зіграла Хмельниччина. Майже 40 років обласний центр був надважливим військово-стратегічним пунктом завдяки розміщеній тут 19-й ракетній дивізії.
Дивізія з’явилась на Поділлі у 1960 році – 7-а артилерійська Запорізька дивізія була переформована у 19-ту ракетну дивізію. Штаб та один полк розміщався у Гайсині, ще три полки – у Хмельницькому, Ярмолинцях та Вінниці. Дивізія отримала на озброєння 42 ракети середньої дальності Р-12 та Р-14, які були як наземного (30 ракет), так й шахтного (12 ракет) базування, мали дальність польоту від 2 до 4,5 тисячі кілометрів, потужність до 2 мегатонн.
Встановлення ракет проходило у режимі суворої таємності. Ракетні полки маскувалися під мінометні або авіаційні частини. Так, в Ярмолинцях, аби не виникало сумнівів, що там стоїть авіаційний полк, щоденно пролітав один військовий літак, на якому кожної ночі перефарбовували бортові номери.
Стартові позиції ракет теж маскували – на кришки шахтних пускових установок насипали грунт і висаджували ялинки, а саму територію навколо «підробляли» під метеостанцію чи склад. Подібна таємність та маскування тривали до підписання у 1972 році між СРСР та США перших домовленостей щодо обмеження стратегічних озброєнь. Тоді вже не було особливого сенсу ховатись – супутники-шпигуни могли виявити навіть замасковані ракетні точки.
У 1963 році радянський уряд прийняв рішення – перейти до масового будівництва шахтних пускових установок окремого старту та розробити швидкими темпами досконалу міжконтинентальну ракету, яка могла би знищити ціль на американському континенті.
У зв’язку із реалізацією цих планів, від 1964 року розпочався новий етап в історії 19-ї ракетної дивізії. По-перше, її перевели до Хмельницького, а саме – у військове містечко Ракове. По-друге, вже за рік почалося переоснащення та підготовка до прийняття на озброєння нової міжконтинентальної ракети УР-100. Ця модель вже мала дальність польоту понад 10 тис. км і час підготовки до пуску займав менше 3 хвилин.
Поява нових ракет викликала потребу сформувати у дивізії ще два полки (4 полки розміщались у Хмельницькому, 2 – у Дунаївцях), а також супутні технічні підрозділи (розміщалися у Меджибожі, Ярмолинцях та ін.).
На території області розгорнулися масштабні роботи з будівництва шахтних пускових позицій. Саме тоді у центральних районах Хмельниччини фактично біля кожного третього села з’явились так звані «ракетні точки». Це була огороджена територія з вертикальною шахтою глибиною до 40 м., в якій розміщувався контейнер з ракетою або командний пункт, де офіцери несли постійне бойове чергування.
Чи впливала негативно наявність такого об’єкта на життя селян? Скоріше, ні. Навпаки, кажуть, деякі голови колгоспів навіть їхали з «могоричем» до командира дивізії, аби той посприяв побудові «ракетної точки» саме біля його села. Користь від цього була чимала – ракетники до своїх об’єктів прокладали бетонні дороги, отож село могло задарма та швидко отримати надійну комунікацію.
З 1972 року на Хмельниччині були знову розгорнуті будівельні роботи – почалося формування ще трьох полків. В результаті 19-та ракетна дивізія отримала остаточну структуру – 9 ракетних полків, у кожного полку шахтний командний пункт та 10 шахтних пускових установок.
Командні пункти розміщувалися поблизу сіл Шрубків, Шпичинці, Мазники, Вихилівка, Солобківці, Червона Зірка (нині- Прибузьке), Пільний Олексинець, Черепівка, Дунаївці, а шахтні пускові установки в декількакілометровому радіусі навколо них.
Таким чином, добра половина території Хмельниччини була вкрита «ракетними точками», а всього в області базувалося 90 міжконтинентальних ракет. Кожна така ракета, а з 1978 року на озброєння взяли УР-100Н (за міжнародною класифікацією – SS-19 «Стилет»), мала 6 роздільних боєголовок по 550 кілотонн кожна. Тобто, бойовий удар нашої дивізії міг би знищити 540 цілей в будь-якій точці планети.
Після проголошення на початку 1990-х років декларації про без’ядерний статус України, ліквідація ракетного озброєння проходила поетапно – до 1996 року були зняті всі ядерні боєголовки, а до 1998 року – знищені шахтні пускові установки, а територія бойових позицій рекультивована.
30 листопада 1999 року 19-та ракетна дивізія була розформована, а на її базі створена 1-а ракетна дивізія Сухопутних військ України – військова частина на порядок менша, що має на озброєнні малопотужні мобільні (на автошасі) без’ядерні оперативно-тактичні ракетні комплекси.