Майже сотню жителів хутора Золотарка наприкінці 30-тих років радянська влада намагалася виселити в Росію, в Приморський край. Деякі родини мусили поїхати, розповідає місцева бібліотекарка Олена Мельник. За її словами, подальшому виселенню зашкодив початок другої світової.
А зараз, каже Олена, яка народилася й живе все своє життя в Золотарці, на хуторі залишилося не більше 20-ти жителів. Бібліотекарка шукає історичні дані та пише статті з літопису своєї малої Батьківщини, інформує Суспільне.
Хутір належить до Городоцької громади, як і навколишні хутори Поляна, Садиби та село Завадинці.
На хуторі Золотарка — три вулиці. На одній, Квітневій, єдиний мешканець: 85-тирічний Геннадій Деревіцький. Каже, восени сушив для вояків ЗСУ накришені сусідками фрукти у власноруч змайстрованій сушарні.
“Три мішки було яблук на армію. На що ж ще”, — каже чоловік.
Тутешня жителька Ганна каже: 35 років мешкає в Золотарці й не пам’ятає жодної крадіжки. Тож не зачиняє ні кролячих кліток, ні курей, ні самого будинку. Чужі сюди не заїжджають, бо хутора нема й на мапі кількадесят років.
У Золотарці немає аптеки, школи, дитячого садка чи магазину. Хоча вони були, розповідає Геннадій Деревіцький, навпроти його садиби. Тепер, каже, приїздить машина з Кам’янця — привозить харчі: хліб та ковбасу.
“А нам привозить машина раз на тиждень. Вистачає. Ще щось зготую, та й все. А я сам”, — розказує Геннадій Деревіцький.
На запитання, як пораються, коли немає світла, Ганна каже: у Золотарці живуть прогресивні й сучасні люди.
“На телефоні ліхтарики й такі ліхтарики. Стараємось завчасно. Пристосовуємось”, — каже жінка.
Бібліотекарка Олена Мельник підтверджує: жителі хутора знайомі з інтернетом, користуються соціальними мережами, мають особисті сторінки. Вона, каже, веде свою сторінку та сторінку своєї бібліотеки. А ще збирає матеріали про свій рідний хутір. Каже, що назва населеного пункту пов’язана з цукроварінням та паном Казиміром Пулавським.
“Колись розповідала моя бабуня, хутора тут не було. Ще в мене є така карта, я її віднайшла, 1887-го року, тут був фільварок пана Пулавського. Щоб виробляти цукор, потрібен був камінь вапняк. А там в нас, на тому кар’єрі, був камінь. І пан продавав його за золото. Так звідти та пішла назва”, — пояснює Олена Мельник.
Про своїх односельців Олена розповідає: завжди жили мирно у дружно.
“Не те слово. В нас одна родина. Одна велика родина. Весілля раніше там, як горе якесь, всі збираються разом, всі допомагають, чим можуть. Ну, останнє весілля, яке ми гуляли всім хутором, це дев’ять років тому було весілля мого сина. Там он на вулиці стояв великий шалаш, і там було до 200 осіб,— розповідає жінка.
За її словами, мешканці хутора завжди були активними читачами її бібліотеки. Тож і досі носить їм книжки.
“Зараз вже більше цікавляться історією. Не хочуть, щоб приносила книжки російською мовою”, — каже Олена Мельник.
