Добірку цікавих історичних фактів про Хмельницький підготували у міській центральна бібліотеці.
Так, від 1870 року, коли через місто проклали залізницю, аж до початку ХХ ст. проскурівські міщани та інтелігенція мали традицію у вихідні та святкові дні проводити свій полуденний час на вокзалі. Справа у тому, що у ті роки рух через станцію був незначним: за добу проходило всього два кур’єрських та два пасажирських потяги.
Отож, о 13.50 із Відня прибував кур’єрський потяг №4, а о 14.35 у зворотному напрямку (Київ – Відень) йшов потяг №3.
За годину-півтори до цієї “події” на вокзалі збирався місцевий бомонд. Чоловіки вели ділові розмови, дами прогулювалися по перону, демонструючи свої нові вбрання, а в приміщенні вокзалу працював ресторан.
Потім наставав довгоочікуваний момент – з інтервалом у 45 хвилин прибували-відбували потяги: вони привозили пошту, свіжі газети, журнали і новини зі столиці та Європи.
Віддамо належне спритності дирекції станції, яка зуміла з цього “хобі” проскурівчан отримати для себе максимальну вигоду – за право виходу на вокзальний перон для осіб, що не мали проїзних квитків, була встановлена плата 10 копійок (за цю суму тоді можна було купити буханець білого хліба).
Особливий колорит залізничній станції Проскурів та вокзалу додавало прикордонне розташування міста. Наприклад, 1920-ті роки пройшли під знаком боротьби з пасажирами-спекулянтами, яких буквально сотнями щодня виловлювали на вокзальному пероні й у вагонах потягів київського напрямку.
Справа в тому, що в роки НЕПу (нової економічної політики) серед міщан міста був поширений наступний бізнес: невеликими групами проскурівчани нелегально перетинали польський кордон, закуповували там різні товари і везли їх на продаж у Київ, Харків, на Донбас.
Саме на боротьбу з такими явищами, далекими від соціалістичної моралі, були спрямовані регулярні міліцейські рейди на залізниці. Але наш винахідливий народ вигадав десятки способів перевезення товару.
Приміром, люди купували у Польщі дешевий сатин чи ситець, удома шили з нього сорочки, а потім надягали їх на себе по 8-10 штук і з успіхом долали всі перевірки. Так само робили і проскурівські перекупники м’яса (їх називали “кабанниками”). Зі свинячої туші знімали шаром сало, не розрізаючи на шматки, робили в ньому дірки для рук, надягали такі “сальні жилети” на нижню білизну, потім – верхній одяг і так провозили товар до Києва, не викликаючи підозр громіздким багажем.
У 1895 р. впровадили державну монополію на виробництво та продаж спиртних напоїв. Отут-то на ринок тіньового бізнесу вийшла контрабанда. Як відомо, Поділля у ХІХ-поч. ХХ ст. було краєм прикордонним – за Збручем була вже Австро-Угорська імперія.
Проскурів, який знаходився поблизу державного кордону, був основною ланкою у ланцюгу контрабандного ввозу алкоголю. Через Збруч таємно переправляли діжки спирту австрійського виробництва та доставляти їх у Проскурів. Тут, у лабіринтах єврейських кварталів, де й у день можна було заблукати серед напіврозвалених халуп, діяло декілька таємних «цехів», у яких спирт розливали у російську тару та опломбовували. Надалі контрабанда переходила до рук купців, які вже знаходили спосіб його реалізовувати.
Прокладання першого асфальту у Проскурові було пов’язане з майже детективною історією. У серпні 1925 р. Проскурівська влада вирішила нарешті почати в місті асфальтування. Для цього була укладена угода з представником акціонерного товариства «Коксобензоль» про влаштування асфальтових тротуарів по центральній вулиці 25 Жовтня (нині Проскурівська).
Міська влада зробила передоплату представнику фірми й вже у вересні в Проскурів прибули п’ятеро робітників, привезли велетенський чан та паровий каток. Заливши якоюсь бітумно-смоляною сумішшю два десятки метрів тротуарів, робітники та представники фірми несподівано зникли, повідомивши письмово про те, що роботи будуть продовжені через місяць.
У місті на це зреагували спокійно, тому що і каток, і чан залишилися на місці. Але пройшло три місяці – робітники не з’явилися. Проскурівчани відрядили в Київ свого посланця, якому вдалося з’ясувати, що акціонерне товариство «Коксобензоль» вже рік, як не існує. Подальше слідство довело, що у Проскурові діяли звичайні аферисти, які за фальсифікованими документами «Коксобензолю» спромоглися взяти велику передплату, зімітувати роботу та успішно зникнути. Лише одне встановити не вдалося – звідки аферисти привезли каток?
Так і залишився паровий каток у місті, як своєрідна компенсація за необачливість тодішніх керівників. Згадали про каток у 1930 р., коли все-таки вирішили довести справу з асфальтуванням тротуарів до кінця. До 1932 р. у Проскурові було заасфальтовано тротуари майже по всій довжині центральної вулиці.
