До вашої уваги друга частина розмови з народним депутатом України, голова МДО «За Хмельниччину» та парламентського Підкомітету з питань цивільного захисту населення та територій Сергієм Мандзієм. В даній частині ми зосередилися на питаннях Хмельницького регіону, проблематики в громадах.
Нагадаємо, що в першій частині інтерв’ю було про актуальну профільну законотворчу діяльність, питання війни та миру, цивільної безпеки, соціальні стандарти.
Про життєдіяльність регіону
– У своїй діяльності ви напевне багато їздите по Хмельниччині. Що сьогодні найбільше болить людям у громадах?
– Коли регулярно буваєш у громадах, дуже швидко розумієш: людей хвилюють не абстрактні формули, а дуже конкретні речі. Чи не закриють школу. Чи працюватиме амбулаторія. Чи буде кому надавати адмінпослуги. Чи вистачить грошей на світло, воду, тепло. Чи не “зависнуть” важливі для громади рішення через бюрократію.
На зустрічах у селах і містечках Хмельниччини – а це і Шепетівський район, і Славутчина, і Нетішин, і Старокостянтинівщина, і громади на півдні області – постійно звучать кілька тем. Одна з них – збереження малих шкіл від 60-ти учнів. Для великого міста це може здаватися дрібницею, а для села – це питання життя громади. Бо школа закрилася – і село починає згасати. Як показують результатами національного мультипредметного тесту, випускники навчальних закладів із невеликих містечок та сіл нічим не поступаються дітям із великих міст. А подекуди демонструють й кращі показники.
Ще важливою є тема бюджетної негнучкості. Громади часто не можуть швидко перекинути кошти туди, де вони потрібні вже сьогодні. Третя – проблема ЦНАПів, які працюють буквально на межі можливостей, але ставки адмінзборів не відповідають реальним витратам. Четверта – це питання землі, доходів громад і справедливого бюджетного ресурсу. І, звичайно, окремо – безпека, укриття, енергетика.
Люди хочуть не якихось захмарних рішень. Люди хочуть, щоб держава не відмахувалася словами “зараз війна, зачекайте”. Бо життя ж не ставиться на паузу.
– Які питання Хмельниччини ви вважаєте сьогодні найбільш пріоритетними для вирішення на рівні Уряду, центральної влади?
– Є кілька речей, які я вважаю принциповими. Але, насамперед, – це енергетична безпека області, особливо північного регіону та територій, пов’язаних із роботою Хмельницької АЕС. У воєнний час енергетика – це не просто господарське питання. Це питання національної безпеки.
Саме тому я піднімав питання про необхідність будівництва додаткового автотрансформатора 330/110/35 кВ на ВРП-750/330 кВ ХАЕС із підключенням до мереж 110 кВ АТ «Хмельницькобленерго». Для інтеграції потрібно збудувати ще й кабельну лінію орієнтовною довжиною близько 6 км та частково реконструювати прилеглі мережі.
Що це дає? По-перше, резервне живлення енергоблоків ХАЕС. По-друге, більшу стійкість системи у випадку аварій чи обстрілів. По-третє, надійніше електропостачання Нетішина й прилеглих громад. На жаль, у Держбюджеті-2025 і в проєкті Держбюджету-2026 ці кошти окремо не були передбачені. Але маємо шукати можливості залучити державне фінансування без якого питання не вирішити.
– Справді, енергетика окрема тривожна тема для Хмельниччини. Люди пережили важкий період, були і нерви, і суперечки, і навіть протести. Що б ви сказали людям зараз?
– Передусім я б сказав: ніхто, крім ворога, не зацікавлений у тому, щоб у людей не було електроенергії, тепла чи води. Постачальники електроенергії зацікавлені подавати світло. Держава зацікавлена. Громади зацікавлені. Якщо ж цього немає – причина одна: російський агресор, який цілеспрямовано б’є по нашій інфраструктурі.
Так, емоції в людей були. І це треба розуміти. Коли родина не знає, чи буде завтра електрика, чи запрацює водоканал, чи не зірвуться заняття в школі, – це виснажує. Але я вважаю, що в такі моменти головне — чесно комунікувати. Не панікувати, не применшувати проблему, але й не сіяти безнадію.
Ми пережили складну зиму і складний період обстрілів багато в чому завдяки людям, які працювали цілодобово: енергетикам, рятувальникам, комунальникам, медикам, працівникам критичної інфраструктури. І ми повинні не просто їм дякувати, а допомагати системно — модернізацією мереж, резервуванням потужностей, посиленням захисту об’єктів, кращою координацією на випадок ударів.
– А якщо говорити конкретно про село й аграрний сектор — що зараз потрібно робити в першу чергу?
– Для Хмельниччини аграрний сектор – це не лише про врожай і економіку. Це про стійкість громад, про робочі місця, про підтримку армії, про продовольчу безпеку. І я справді бачу, як аграрії допомагають не лише своїм підприємствам, а й селам, школам, військовим, місцевим лікарням.
Але є й серйозні виклики. Найболючіше – нестача працівників через мобілізацію. Підприємствам дедалі складніше знаходити механізаторів, водіїв, фахівців, сезонних працівників. І це реальна проблема для посівної, збору врожаю, утримання техніки. Це складна ситуація викликана війною, яку вирішити не просто.
Водночас держава намагається підтримувати аграрний сектор, бо саме він сьогодні є одним із фундаментів економічної стійкості країни. Наприклад, програма «Доступні кредити 5-7-9%» уже допомогла більш як 6 700 агропідприємствам по всій Україні, які залучили понад 45 млрд грн кредитних ресурсів. Загалом обсяг кредитування аграрного сектору перевищив 103 млрд грн, і важливо, що дію програми продовжено до 2027 року.
Також працює державна програма підтримки агровиробників 2801500: із передбачених 4,7 млрд грн уже перераховано понад 1,87 млрд грн допомоги фермерам. Зокрема, 1,13 млрд грн спрямовано у вигляді субсидій на 1 гектар оброблюваних земель, 421 млн грн — на утримання великої рогатої худоби, ще 326 млн грн — на підтримку маточного поголів’я овець і кіз.
Окремо діє грантова підтримка для розвитку садівництва, ягідництва, виноградарства і тепличного господарства. Уже видано 296 грантів на 1,15 млрд грн для садівництва та 96 грантів на 495 млн грн для тепличних проєктів. Загалом виплачено 1,52 млрд грн 301 господарству.
Разом із тим залишається серйозна проблема втрат урожаю через посуху. У 2025 році по країні втрачено близько 386 тис. гектарів посівів, а потреба в компенсації оцінюється приблизно у 1,81 млрд грн, тобто близько 4700 грн на гектар.
Для Хмельниччини ці програми теж мають велике значення. Наша область є одним із сильних аграрних регіонів України: тут працюють тисячі фермерських і аграрних господарств, які обробляють понад 1,2 млн гектарів сільськогосподарських земель. Багато підприємств області вже користуються програмою «5-7-9%», залучаючи кредити на техніку, насіння та модернізацію виробництва. Є також приклади господарств, які отримують державні гранти на садівництво та тепличні комплекси, створюючи нові робочі місця у громадах.
Тому для Хмельниччини надзвичайно важливо, щоб державні програми підтримки аграріїв працювали стабільно і передбачувано. Бо фактично йдеться не лише про врожай чи економіку — йдеться про життя сотень сіл, наповнення бюджетів громад і роботу тисяч людей у сільській місцевості.
– Багато голів громад кажуть, що бюрократія буквально душить місцеве самоврядування. Ви поділяєте цю оцінку?
– Частково не просто поділяю, а бачу це на практиці. Ми відверто обговорюємо це разом із керівництвом області. І проблема справді є. Коли громада не може швидко перерозподілити кошти на нагальну потребу – це неправильно. У воєнний час швидкість рішень часто не менш важлива, ніж самі ресурси.
Є й інша проблема: строки подання бюджетного розпису. Коли до 1 січня місцевий рівень має здати документи, не маючи повного розуміння реальних обсягів субвенцій, це особливо боляче б’є по освіті, комунальній сфері, соціальних витратах. Так бути не повинно.
Тому моя позиція проста: через бюрократію люди не повинні втрачати послуги, а громади — можливість нормально функціонувати.
– Ви неодноразово говорили про Старокостянтинів як про особливе місто для всього регіону. Чому для вас було важливо просувати ідею статусу міста-героя?
– Тому що Старокостянтинів – це не просто громада, яка живе у воєнний час. Це місто, яке буквально стало одним із символів стійкості. Там люди роками живуть у стані постійної загрози, під ударами, у напрузі, але не зламалися. Працюють лікарі, освітяни, комунальники, рятувальники.
Там знаходяться наші військові, наші захисники неба. І ту кількість атак, ударів приходиться на Старокостянтинів можна прирівняти з прифронтовими містами. Але для мене було важливо, щоб держава побачила не лише військову, а й цивільну мужність міста. Бо героїзм – це не тільки зі зброєю в руках. Це ще й щодня жити, працювати, підтримувати одне одного, виховувати дітей, не втрачати гідність і витримку там, де ворог намагається зламати людей страхом.
Та дуже важливо інше: звання не має бути просто красивою рамкою. За ним повинні йти конкретні рішення – щодо безпеки, інфраструктури, відновлення, підтримки людей, психологічної допомоги, захисту критичних об’єктів.
Про цивільний захист та безпеку в громадах
– Як ми вже відзначали, ви очолюєте підкомітет із питань цивільного захисту. Якщо пояснити просто: що сьогодні означає цивільна безпека для звичайної громади?
– Якщо просто, то цивільна безпека – це відповідь на дуже конкретні запитання. Чи є в громаді укриття. Чи працює сирена. Чи розуміють люди, куди бігти і що робити. Чи здатна місцева влада й служби швидко зреагувати на надзвичайну ситуацію. Чи є підготовлені рятувальники, медики, аварійні служби. Чи захищена критична інфраструктура.
Сьогодні це вже не тільки гуманітарна тема. Це ще й економіка. Жоден серйозний інвестор не вкладатиме кошти в територію, де немає впевненості у безпеці людей, у стабільному енергопостачанні, у доступі до служб реагування. Саме тому я переконаний: цивільна безпека має стати частиною інвестиційної політики держави.
Ми вже напрацьовуємо ідеї, які передбачають податкові стимули для інвесторів, якщо вони будують або модернізують захищені споруди, укриття, системи безпеки, резервне енергоживлення. Також я вважаю, що в законі про інвестиційну діяльність має з’явитися окрема норма про врахування безпеки населення під час реалізації великих проєктів. Бо сьогодні безпека – це не додаток до розвитку. Це його фундамент.
– Ви вивчали досвід Ізраїлю. Що з побаченого там реально можна застосувати в Україні й на Хмельниччині зокрема?
– Ізраїль вражає системністю. Ми були там у дуже непростий час, фактично в період серйозної безпекової напруги. І при цьому бачиш: місто живе, бізнес працює, дитячі садочки відкриті, люди не панікують, бо чітко знають, що робити.
Що там працює? По-перше, зрозуміле і швидке оповіщення. По-друге, мережа укриттів і захищених просторів. По-третє, постійне навчання населення. По-четверте, дуже чітка координація між державою, громадами, бізнесом і службами. Там цивільна безпека – це не папірець “про всяк випадок”, а частина повсякденного життя.
Для нас дуже цінним є їхній підхід до safe room – захищених приміщень у житлових і громадських будівлях. Ми теж повинні рухатися в цей бік. Нам потрібні єдині стандарти для укриттів, чітка система оповіщення – від приватного будинку до великого ТРЦ, реальна, а не формальна підготовка людей.
Водночас не треба думати, що лише ми вчимось. Українські рятувальники, медики, аварійні служби мають сьогодні абсолютно унікальний досвід реагування на удари, завали, складні багатофакторні надзвичайні ситуації. На жаль, цей досвід здобутий страшною ціною, але він уже є безпрецедентним для сучасного світу.
Окремо скажу: візит до Ізраїлю мав і конкретний результат. Завдяки досягнутим домовленостям розпочалася нова програма реабілітації українських військових у клініці Sheba Medical Center — одній із найкращих у світі.
– І на завершення. Що б ви хотіли сьогодні сказати людям на Хмельниччині?
– Найперше – подякувати усім силам оборони і, звичайно, вклонитися перед нашими земляками, які зі зброєю в руках стали на захист нашого сьогодення та майбутнього. На жаль, багатьох уже немає з нами. Без їхнього подвигу та жертовності не було б нічого! І ми це шануватимемо завжди!
Так, звичайно, сьогодні країну тримають також рятувальники, енергетики, медики, учителі, фермери, комунальники, підприємці, водії, працівники соціальної сфери, мами й бабусі, які чекають своїх рідних і несуть свій тягар війни. Тому щира вдячність та підтримка усім, хто б’ється, працює, діє, терпить та робить все для нашого мирного життя на своїй землі!
Я бачу Хмельниччину не з вікна кабінету. Я бачу людей у містах і селах області. Бачу втому. Бачу нервове виснаження. Бачу багато тривоги. Але бачу й інше – велику внутрішню силу. Тиху, без зайвого шуму, без гучних слів. І саме на таких людях сьогодні тримається країна.
Я не обіцятиму легких часів. Але скажу чесно: якщо ми не дамо зруйнувати соціальну сферу, якщо підтримаємо громади, якщо вкладатимемо в безпеку, енергетику, освіту, медицину, якщо держава буде чесною з людьми – ми вистоїмо. І не просто вистоїмо, а закладемо основу того, якою буде Україна після війни.
А Хмельниччина в цій майбутній Україні має бути сильною, безпечною, самодостатньою і почутою. Саме для цього і працюємо.