У місті Городок на Хмельниччині висох струмок, який протягом століть мав не лише природне, а й символічне значення.
Струмок, який споконвіку дзюркотів дном Білого яру у сімдесятих роках минулого століття міг навіть претендувати на звання невеличкої річечки, розповідає історик та краєзнавець Дмитро Полюхович.
Протікав він поряд з великим єврейським цвинтарем, що постав на його краю на початку XVIII століття. Місце для цвинтаря євреї обрали невипадково. Некрополь розташований на верхівці важкодоступного пагорба, обмеженого з одного боку яром, а з іншого — глибокою долиною Смотрича. Це ускладнювало доступ сторонніх і забезпечувало спокій мертвих. При організації єврейських кладовищ бажано було, щоб некрополь від містечка відділяла річка чи струмок. Подібне бачимо в сусідньому Сатанові, де кіркут відділено притокою Збруча — річечкою Шмаївкою, а в Купині — самим Смотричем. У випадку струмок чи річка тут виконував роль своєрідного Стіксу — містичної межі між світом живих і світом мертвих.
На початку XVIII століття, коли заклали цвинтар, основна частина єврейського населення Городка мешкала на правому березі Смотрича. Тож струмок на дні яру відігравав роль вищезгаданого «Стіксу». Він був постійним, а не сезонним — його живили потужні джерела а не лише талі чи дощові води.
Останніми роками через глибинну посуху (зменшення, а то й зникнення води у водоносних шарах) кількість води в джерелах постійно зменшується. Сьогодні вони — лише бліда тінь того, що було ще п’ять років тому. Якщо раніше струмок добігав аж до Смотрича, то нині води вистачає лише на півсотні метрів біля самих джерел. Далі вода зникає, поглинута сухим ґрунтом.
Сьогодні струмок-«Стікс», який у Городку століттями відділяв світ живих від світу мертвих, зник.
