У Хмельницькій області — 1415 населених пунктів, і майже кожен шостий із них — перейменовували хоча б один раз. Якщо до XX століття такі випадки були поодинокими, то у радянську добу перейменування набули масового характеру — здебільшого з політичних чи ідеологічних мотивів.
Іноді нові назви «приживалися», а іноді люди вперто повертали старі — попри заборони та «виховні» заходи.
Теофіполь: назва, вибита різками
Один із районних центрів області — Теофіполь — уперше згадується в 1420 році під назвою Камінь. У XVI—XVII століттях він відомий як Човганський Камінь, або просто Човган, — за прізвищем власників містечка панів Човганських. У XVIII столітті Човган перейшов у володіння князів Яблоновських. Близько 1740-х років власниця поселення, княгиня Теофілія Яблоновська, вирішила навести лад у своєму маєтку: перебудувала замок і, як це було модно серед аристократії, дала містечку своє ім’я — Теофіполь (тобто «місто Теофілії»).
Однак нова назва зовсім не припала до душі місцевим жителям. Вони вперто продовжували називати своє містечко по-старому — Човганом. Тоді княгиня вдалася до «виховних» методів. Про цей кумедний, але й повчальний випадок писала «Давняя и новая Россия» у 1877 році:
«Теофіполь, колись Човган, одержав теперішню назву від імені володарки Теофілії. Люди розповідають цікаві випадки щодо цього перейменування. Говорять, що місцевий люд, який звик називати містечко Човганом, не міг так швидко примиритися з мудреною для нього назвою — Теофіполь. Аби “допомогти” якнайшвидшому засвоєнню тієї чужої назви, пустили в хід різки й нагайки: за розпорядженням пані варта на всіх виїздах містечка зупиняла кожного селянина і запитувала, куди він іде або їде. Якщо відповідав: “У Човган”, — його пороли доти, поки не вимовить нову назву».
Переказують, один із селян з гіркотою говорив: «Спитали ті панські вартові, як зветься містечко, і я відповів — Човган. А вони у відповідь: “Ну, тримайся, дядьку, зараз ми тобі начовгаємо!”».
Та навіть після таких «уроків» прості люди ще довго називали містечко Човганом, тоді як «Теофіполь» побутував лише в офіційних документах і серед панства.
Буцні — Подоліє, Віньківці — Затонськ
Не завжди вдавалося впровадити нові назви навіть силою чи указом. Так, у 1763 році власник села Буцнівці (нині — Буцні) на Летичівщині добився для нього статусу містечка й вирішив надати більш «пристойну» назву — Подолів або Подоліє. Здавалося б, назва гарна, географічно логічна, але місцеві жителі її не прийняли. Як не намагався власник утвердити свій «бренд», люди вперто говорили «Буцнівці». І вже через чверть століття поселенню офіційно повернули первісну назву.
Схожа історія трапилася і з Віньківцями. У 1927 році радянська влада перейменувала селище на Затонськ — на честь Володимира Затонського, більшовицького діяча, уродженця села Лисець на Дунаєвеччині. Чому саме Віньківці? Ймовірно, через близькість до рідних місць діяча. Та народ навіть за умов тоталітаризму продовжував називати селище по-старому. У документах 1930-х років ще траплялися старі топоніми. Коли ж у 1937 році Затонського розстріляли як «ворога народу», селищу швидко повернули історичну назву.
Села імені Сталіна
У 1930-х роках на хвилі культу Сталіна його ім’я з’явилося і в топоніміці Поділля. Так, у Ізяславському районі виникло село Сталінка (тепер — Мирне), а в Летичівському — Сталiно (нині — Подільське). Після смерті диктатора та початку десталінізації у 1950-х обидва населені пункти перейменували, позбувшись «пам’яті про вождя».
Меджибіж міг би бути Бородином, а Проскурів — Горячевськом
Деякі спроби змінити історичні назви так і залишилися на папері. Та якби обставини склалися інакше, ми б сьогодні мали на карті не Меджибіж, а Бородино, і не Проскурів, а Горячевськ.
26 серпня 1912 року Меджибізька міщанська управа звернулася до міністра внутрішніх справ Російської імперії з проханням «увіковічнити» 100-річчя перемоги над Наполеоном і перейменувати Меджибіж на Бородино. У телеграмі писали:
«В день великой победы русских воинов и освобождения нашей Родины от нашествия неприятеля Меджибожское мещанское общество… покорнейше просит повергнуть к стопам Его Императорского Величества чувства верноподданнической любви и молить Всемилостивейшего Монарха ознаменовать день столетия Отечественной войны переименованием местечка Меджибож в город Бородино».
Та, як часто бувало в Російській імперії, чиновницька тяганина врятувала історичну назву. Лише у 1914 році питання почали розглядати, але грянула Перша світова війна — і про «Бородино» забули.
Інша історія стосується Проскурова. У грудні 1938 року командувач Проскурівської армійської групи Єлісей Горячев, потрапивши під прес сталінських репресій, наклав на себе руки. Влада приховала правду, повідомивши, що командарм «раптово помер від важкої хвороби». Його поховали з почестями у центрі міста — в парку за теперішнім кінотеатром ім. Шевченка. На траурному мітингу партійне керівництво запропонувало звернутися до Верховної Ради з проханням перейменувати Проскурів на Горячевськ.
Але «нагорі» добре знали справжні обставини смерті командарма, тож на цю ініціативу відповіли мовчанням. Інакше сьогодні ми могли б жити не в Хмельницькому, а у «Горячевську».
За матеріалами публікацій Сергія Єсюніна.